Нiколи не була вона нi царiвною, нi принцесою, жiнка моєї землi.
Далеким раннiм сном з напiвлеґенди пройшли образи нашої першої християнки княгинi Ольги i не першої жалiбної чайки-зигзицi Ярославни.
Тьмавим переказом здимiли владнi постатi полонянки-султаншi Настi Лiсовської, жiнок, що тримали перначi руками козацьких полковникiв, i роботящої селянки Розумихи, що задавала тон придворним качкам у палацах своєї невiстки царицi Єлизавети.
Була вона принцесою i випромiнювала нiмб слави лише в царствi духа, коли творила свою пiсню:

Я на гору круту крем'яную
Буду камiнь важкий пiдiймать,
I, несучи вагу ту страшную,
Буду пiсню веселу спiвать.

Зараня лиха iсторична доля поклала на неї важкий камiнь i вимагала мужности за право жити. Пiд цiєю ношею вона разом з чоловiком створила, зберегла, як душу, передала дiтям мову, пiсню i пам'ять про чесний рiд.
Рiвнiсть її з чоловiком справiку була однiєю з українських нацiональних традицiй. У часи найважчого занепаду життя, у безпросвiтнiх  буднях вона навiть брала верх над чоловiком i свiдомо несла головну моральну вiдповiдальнiсть за честь свого роду, а отже, й за гiднiсть свого народу.

Вiльна вiд домостроївських пут, змушена сама виховувати, а то й утримувати дiтей, українська жiнка була хранителем духовної стiйкости i здоров'я, традицiй та звичаїв -- бiльшою мiрою, нiж чоловiк, що носив на собi рани та болi поразки, чумакував,
бурлакував та блукав по свiту, в якому

Ой високо сонечко зiходить,
А низенько заходить...

Битi шляхи йому заростали тернами, а доля стелила йому стежку на чужину...

Куди ти йдеш, не спитавшись?
На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дiвчину?

Бiльш незалежна суспiльно, вона була величнiшою i духово цiльнiшою. Вiд "Наталки Полтавки" i "Запорожця за Дунаєм" -- до "Фата морґана" i "Дорогою цiною" Коцюбинського -- скрiзь свiтиться захват героїчною постаттю української жiнки в негероїчнi часи нашої iсторiї, що готувала чоловiкам долю перевертнiв та "пропащоїо сили". Ця iстина стала своєрiдною концепцiєю багатьох творiв нашої художньої лiтератури.

Суха i чорна вiд працi, бита, але не зламана долею, у Панаса Мирного вона виказує людям власного єдиного сина, коли той спивається до озвiрiння й переступає закони моралi.
Найчастiше саме вона картає покручiв, що пнуться в пани, i зневажає легкодухих, що "у лакомствi нещасному" гублять своє обличчя. Зцiпивши зуби, вона вiдвертається вiд того, чого не заробила: "Ми бiднi, але чеснi".

Давнi греки й римляни творили символ краси i волi в постатi жiнки.
Образ її, юної, вродливої й одважної, революцiйна Францiя поставила на барикадах, освятила як свiй нацiональний прапор волi.
°ї велична постать перейшла на континент молодої Америки, яка над темними вiками рабства й розбою високо пiднесла статую Свободи в благодiй надiї, що вона навчить людство дихати на повнi груди...
I в той самий час наш найбiльший поетичний генiй виспiвав сльозами її долю покритки, матерi зганьбленої i зневаженої, i на барикадах нашого народнього горя створив з неї образ України.
Нiде у свiтовiй лiтературi нема такого трагiчного образу! Пiд iменем Катерини, Оксани, Сови, Марини, Наймички, Слiпої, ВIдьми, Лiлеї -- вiн пiдноситься, нарештi, в поемi "Марiя" до символу святої -- Богоматерi Марiї, що знесла найбiльшi страждання i вже в чисто "українському стилi" -- пiд тином.

Сумуючи, у бур'янi
Умерла з голоду.

Судились їй незвичайнi посмертнi перетворення, коли її професiйнi лицемiри одягли в царську порфiру, а по сутi ж

Наплювали
На тебе, чистую, кати;
Розтлили, кроткую! а ти...
Мов золото в тому горнилi,
В людськiй душi возобновилась...

Жила й возобновлялась вона у власних сльозах, у своїй пiснi -- тiй, у яку заслухався Франко:
Слухаю, сестри, тих ваших пiсень сумовитих,
Слухаю й скорбно мiркую:
Скiльки сердець тих розбитих, могил тих розритих,
Жалющiв скiльки неситих, слiз вийшло пролитих
На одну пiсню такую?

Десь наче випадково зринає в нашiй глушинi iм'я неписьменної подiльської бабусi Явдохи Сивак, що вiк свiй "прожила в бiдi, як камiнь у водi", але зберегла в пам'ятi й проспiвала для запису 1008 народнiх пiсень, розповiла сотнi казок, приказок та прислiв'їв i велiла пiдписати цi пiснi вигаданим прiзвищем Зуїхи, бо власним пiдписувала лише улюбленi...
Сотнi iмен таких жiнок загубились у пам'ятi i злилися з iменем народу. Вони виспiвали душу i ввiйшли в життя луною мелодiї.
Зовсiм не випадково цей народ дав найбiльшу поетесу свiту -- Лесю Українку. Так i мало бути, "що на гору круту крем'яную" зiйшли в нас три жiнки -- Леся Українка, Марiя Заньковецька, Ольга Кобилянська -- i стали бiля вершинних явищ нашої культури символами народньої шляхетности.
У революцiю захитався i запалав панський, скаламутився мужицький свiт. Скам'янiлою толокою прямолiнiйно маршовим кроком прийшла нова рiвнiсть. Захитались i стали змiшуватися вiковi пiдвалини. Поет схопив новi шуми i склав iз них нестямно-бадьору "Пiсню трактористки" -- про те, як, спантеличена проґресами, за браком живої iдеї дiвчина пiдняла iдею емансипацiї... проти своєї матерi. Закинувши вишивання, Олеся Кулик побiгла пiд неї за голосом трактора. А могла б же пiти за голосом крови i тодi з неї вийшла, може б, нiжна мати i добра дружина тракториста! Все ж таки соцiялiзм проголошував рiвнiсть не для того, щоб дiвчата грубiли за чоловiчою працею, а хлопцi спрямовували за солодко оспiвували їхнiй трудовий подвиг...
Другим боком обернувся iнфатильно-легкий поетiв образ:

Дим-димок од машин,
Мов дiвочi лiта.

Вiн набув суворого i важкого життєвого сенсу: розвiялися дiвочi лiта, як дим-димок од машин, розвiялись у тракторному шумi, у виробничих клопотах -- без слiду, без пiснi й без уваги з боку поета, вiднинi захопленого вже не дiвочою вродою, а лише дiвочою працею та новiтньо-бюрократичними формулами кохання:

Ударником станеш -- полюблю iзнов.
Не той тепер Миргород,
Хорол-рiчка не та.

Здалеку вiн виблискує у вiршi загадково-кам'яим сфiнксом нової доби та моторошним пiдписом автора за датою "1933 рiк".  Зблизька -- рiчка Хорол просто замулилась i висохла...
"Жiнка в колгоспi -- велика сила". Цей нецеремонний афоризм великого цинiка зформулював фактичний стан рiвности жiнки в тi роки. Рiвнiсть обернулась потворною ґримасою проти неї, слабкої, виснаженої i обтяженої сiм'єю.
Вiйна, що все списує, закрiпила жiнку на найважчих роботах, зробила її вдовою i одинокою матiр'ю.

Росли роки.
Росло твоє чекання,
Печаль смоктала радощi твої.
I над твоїм
Розстрiляним коханням
Скажено глузували солов'ї.
(Василь СИМОНЕНКО)

Нинi найстрашнiше слово про "жiнку -- це слово статистики...
Чоловiкам усi ж таки не так було: вмирати легше.
Зараз соцiяльна проблема розриву мiж мiстом i селом -- на плечах жiнки. Виявилося, що вона не тiльки в колгоспi велика сила. Найважчi й найдешевшi роботи в мiстi теж виконує ця сила. Копає рови. Асфальтує дороги. Вивозить за мiсто снiг.  Асфальтує дороги. Вивозить за мiсто снiг. Носить цеглу. Будує мiсто, в якому не житиме. За вказiвками, пiд керiвництвом та наглядом чоловiкiв... На очах у перехожих чоловiкiв, що нiявово одвертаються ... Знизують плечим... Стають i дивляться до всього звичними, байдужими очима євнухiв...
Вона приходить до нас у мiсто у важкiй робi як тяжки докiр сумлiння i найтяжче прокляття за чиюсь вину...
Хтось згадує старi слова -- "лицарство", "честь", "шляхетнiсть" -- хiба можуть цi слова коли-небудь стосуватися чоловiка, який, насвистуючи, звик проходити повз жiнок у важких робах?
Хтось нагадує, що її покликання -- материнство, народжування i виховання дiтей. Але ж для того, щоб мати дiтей, треба бути закоханою, щасливою i чарiвною... А для того, щоб виховувати їх, треба мати що передати їм у спадок. Хiба може вона в тих умовах зберегти радiсну усмiшку, рiдну мову, звичаї, традицiї, що вiками розвивались як вираз нацiонального єства i обличчя народу?
На селi вона зараз чи не єдина моральна сила, що материнським iнстинктом тримається якогось ладу у свiтi, де "чоловiча плоть" та здеморалiзована пияцтвом i так заанґажована найсучаснiшою iдеєю "легкого хлiба"...
Над її головою проходили i вкопувалися зморшками на чолi (такими зморшками, що коли б вони хоч не передались дiтям, як батькiвський "код" жури й безпорадности) вiйни, революцiї, братовбивства, колективiзацiя, голод, людоїдство, пожежi, окупацiї -- i могили, могили, могили -- без хрестiв!
Над її хатою зi свистом i ревом проносився технiчний поступ.  Але -- Боже мiй! Чому вiн десь дає людям полегкiсть i достаток, а вiд неї везе хлiб i дiтей? Чому вiн говорить до неї чужою мовою -- i зовсiм не дивиться їй у вiчi? Чому хлiб перестав бути святим i наче втратив смак? Чому люди -- малi й старi, не цiлуються хоч раз на рiк -- на Великдень?
Трактором проторохтiв повз її хату технiчний поступ. Але вже люди не збираються вечорами погомiти, порадитись  i поспiвати пiсень; заспiвати її старої i вiчно нової:

Вiзьми, мати, пiску жменю,
Посiй його на каменю,
I коли той пiсок зiйде,
Тодi син твiй з вiйська прийде...

Виснажена болем утрат i працею, засушена одинокiстю, вона стоїть непорушно, задивлена в порiг власної хати i кидає важку кострубату вечiрню тiнь. Спиваються сини i внуки -- вони напиваються вже зранку -- ранiше, нiж устигнуть заглянути один одному в вiчi, -- вiдходять i опускаються десь на заробiтках дочки -- i стають якимись чужими... Нинi вони не йдуть за голосом любови до життя i мудрiстю продовження роду... Вони замислились над своїм природним покликанням i загадуються нечуанi питання: а чи варто народжувати для сучасного свiту дiтей... Одна-двi дитини на сiм'ю -- це формула вимирання народу...
Ще не стямившись вiд минулого, вони живуть лише сьогоднiшнiм днем -- у свiтi, над яким згущуються хмари перенаселення, а навколо спалахують зловiснi блискавки й доноситься знайомий гуркiт грому...
Що зараз скажеш старими словами про рiвнiсть i право жiнки?
Вона має всi громадянськi права, яких не вiдчуває за тягарем обов'язкiв... I все ще снить вона iдеалом лицарського кохання, мужнього захисту, домашнього достатку й затишку. Новому мiнливому свiтовi розхитаних норм вона нав'язує незмiнну умову: старе поняття про поряднiсть i стару серенаду про вiрнiсть

Я лова розгубив по дорогах чужих,
Що скажу тобi, рiдна дорого?
(Максим Рильський)

Нашi поети не оспiвують її вроди, а важко сповiдають перед нею.
На кiльки рокiв стала нашим сантиментальним гiмном. "Пiсня про рушничок". I не випадково: невиразнi слова i жалiслива мелодiя її служили нам виразком комплексу вини перед десь далекою, десь забутою матiр'ю... Невiдомо, для чого вона "водила мене у поля край села"; зате добре вiдомо, як вона безпорадно заламувала руки i, скорившися долi, проводжала в бозна яку "далеку дорогу". I всiм нам, незалежно вiд ранґiв i чинiв, хотiлося в iнтимному затишку спогадiв виплакати свою пiдсвiдому вину i тугу за цiєю єдиною вiрною материнською любов'ю, що нiколи не питала за що нас любити...
Так, у свiтi усталеної байдужности i ненависти у свiтi вкорiненого недовiр'я i пiдозр вона залишалась єдиною, як Сонце. Неважко було тут її видiлити i оцiнити...
Але як важко було перебудувати життя так, щоб у найбiльшi свої хвилини ходити по пораду саме до неї, i, не криючись, шанувати її -- не словами, а синiвською любов'ю i вiрнiстю.  Щоб з поточної iєрархiї цiнностей пiднести її з самого долу й поставити над усiма дорадчими -- так, як поставила вона своїх дiтей над усiма вартостями.
"Бiлими губами упiвголос буду вам казати за себе. Я iшов вiд мами у бiленькiй сорочцi, сам бiлий. З бiлої сорочки смiялись.  Кривдили мене i ранили. I я ходив тихенько, як бiлий кiт" (В.Стефаник).
Якими все ж таким ми повертаємось до неї, що пустила нас у бiлiй сорочцi, i стаємо перед її обличчям i перед власним дитинством?

Занесеними дорогами, з пониклими обмолоченими словами приходжу на мамине свято i жадiбно сухими очима шукаю краплi живлющої радости. Мама дарує менi всепрощальну усмiшку, як дарує менi всепрощальну усмiшку, як тодi, коли заблудився малим. Але тепер уже нема тiєї дитячої радости повернення -- i ось озираючя навколо змерзло i неспокiйно.
Минуле дивиться скорботним поглядом Богоматерi, якiй уже нiчого не вiдбереш i не повернеш:
Сучасне проноситься над нами безводною хмарою. Джерела його одгороженi од нас колючим частоколом сьогоденности та дзеркально-сiрими глухонiмими стiнами,i наче пiд скляним ковпаком тiльки i думаєш, де б ковтнути чистого повiтря.
А майбутнє, та соняшна нива, на яку ми вiками зносили нашi молитви, найкращi вiрування i останнi надiї -- обiцяє нам у стократ вiдродити зерна всетворящої любови пiд навалами всегноящої байдужости та всеспопеляючої ненависти -- добрi зерна, якi ми нинi в потi чола кинемо в землю.
В потi чола -- в землю, як у безвiсть... З дитинно ясною вiрою, що "Зiйдуть i ростимуть, i у люди вийдуть!"