Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРK Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

РОСІЯ ПОСИПАЄ СІЛЬ НА УКРАЇНСЬКІ РАНИ...

«ДРУЖБА» З КАМЕНЕМ ЗА ПАЗУХОЮ

В пропозиції Владіміра Путіна щодо спільного святкування 300-річчя Полтавської битви, які він висловив Вікторові Ющенку під час грудневої зустрічі, в принципі нічого дивного немає – імперія не полишає намірів продовжувати утримувати постколоніальну Україну в своїй інформаційній і культурній орбіті. Абсурдом виглядала б, скажімо, пропозиція Японії до Росії «відсвяткувати» японську перемогу при Порт-Артурі чи до американців відзначити знищення їх флоту і авіації в Перл-Харборі. «Путін також відзначив важливість гуманітарного співробітництва», – такими словами супроводжували цю пропозицію інформаційні агенції. Нічого собі гуманітарій!

Впевненість російського президента у тому, що в Україні знайдуться люди, які із радістю будуть сипати сіль на українську рану, починає справджуватись: голова Полтавської обласної ради Олександр Удовіченко в інтерв’ю кореспондентам газети “Зорі Полтавщини” висловив таку малоросійську позицію словами «вважаю, що у більшості депутатів обласної ради перемога слов’ян на цій землі повинна викликати почуття гордості». Цікаво, чи думав державний службовець над тим, що перемогу росіяни здобули не тільки над шведами, а й над українцями, бо Петро І за Шевченком – «Той Перший, що розпинав Нашу Україну» – мав тверді наміри ліквідувати автономію Гетьманської держави, що спонукало Івана Мазепу розпочати таємні переговори з Карлом XII, а потім і відкрито перейти на бік Швеції і взяти участь у бойових діях проти військ Петра І. Шкода, що такі висловлювання – типові для нашої місцевості.

«Місто стане туристичним центром завдяки святкуванню Полтавської битви», – заявив і мер Полтави Андрій Матковський. Чому святкувати поразку? Може, все-таки відзначати, коли вже планують спорудити пам’ятники загиблим українським козакам – учасникам Полтавської битви, гетьманові Івану Мазепі і шведському королеві Карлу ХІІ? Коли факт поразки спричинився до спільної історії, може, досить спільних виставок, публікації монографій, етнографічних досліджень, міжнародної наукової конференції, але без попсово-шансонних концертів експансіонуючих без зброї російських співаків та без салютів і феєрверків? Радіти 300-літньому ярму? Чи відповідь лежить в площині запланованих до витрат 100 мільйонів гривень і в надії на те, що 300-річчя шведсько-української поразки зробить Полтаву туристичним центром?

Ще одне диво, до якого теж українці звикли, – партизанське мовчання 138 «українських» партій. Поки що лише Конгрес Українських Націоналістів прокоментував блюзнірство російської пропозиції: «Якщо вже росіянам так кортить разом відзначати ювілеї українсько-російських війн, то набагато цікавіше було б у 2009 році відзначити спільно 350-ліття Конотопської битви, в якій гетьман Виговський розгромив 100-тисячне московське військо», — повідомляє прес-служба КУН. Ще однією подією, у відзначенні якої Україна й Росія могли б «об’єднати зусилля», КУН вважає похід гетьмана Сагайдачного на Москву, 390-ліття якого відзначатиметься в 2008, а 400-ліття – у 2018 році. І справді, було б і справедливо, і паритетно.

А ще за півроку від «ювілею» у листопаді 1708 року московські війська під командуванням Меншикова захопили Батурин. Місто було вщент зруйновано, а всіх жителів знищено. Козацьку старшину розіп’яли на хрестах, що були встановлені на плотах і пущено вниз по р. Сейм. Може, хтось нагадає про цю дружбу народів п. Путіну та ділкам-полтавчанам?

На такі святкування Росія грошей не шкодуватиме. Інша справа – і значно складніша – досягти переможцям для свого народу високого рівня життя тієї ж Швеції чи Німеччини, які програли у війнах.

Нещодавно в розлогому січневому інтерв’ю газеті «Известия», яке тісно пов’язане з ініціативами Владіміра Путіна, заступник міністра закордонних справ Росії Грігорій Карасін, заперечивши будь-який економічний тиск на Україну, повторив мантру про культурно-гуманітарну складову українсько-російських відносин, маючи на увазі 300-річну дату, але в той же час підтвердив непоступливість Росії в питаннях розмежування Керченської протоки і про намагання спільно використовувати багатства Азовського моря, підкреслюючи, що ці «акваторії історично є внутрішніми водами Російської Федерації і України», зневажаючи таким чином міжнародне право і практику. Позицію ж України він назвав «каменем спотикання». А далі знову традиційні слова «про зміцнення дружби і співпраці з братньою Україною».

Відповідаючи на запитання про ситуацію щодо Чорноморського флоту РФ, Грігорій Карасін перерахував існуючі проблеми щодо інвентаризації об’єктів, навігаційних суперечок, екологічної безпеки, але не більше того. А слова про наявність «доброї волі», без якої неможливе вирішення найскладніших питань, швидше за все, були адресовані лише українській стороні.

Заступник міністра закордонних справ Росії недарма нагадує про широкі гуманітарні зв’язки «200 мільйонів людей, які живуть на великому просторі від Карпат до Тихого океану». Он і пісня така є, теж досить імперська: «От тайги до Британских морей Красная армия всех сильней»…

В Росії діє державна програма під назвою «Патріотичне виховання громадян РФ на 2006-2010 роки». І в тій програмі святкуванню перемоги у Полтавській битві відводиться особливе місце. Але ж то стосується громадян-патріотів іншої країни. А де ж наші? Чи проблема у відсутності такої програми? Чому тоді вона відсутня? А може, бракує елементарного глузду? Чи забагато п’ятиколонників?

Російський поет Боріс Пастернак якось писав у вірші «Но пораженья от победы ты сам не должен отличать». Але вони стосувались творчої складової діяльності людини. Коли ж ці слова як керівництво до дії беруть собі державні чиновники і не розрізняють добро і зло, світло і темряву, перемогу і поразку – це біда для держави.

Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ.

газета "Кримська Свiтлиця" > #5 за 02.02.2007 > Тема "Резонанс"

Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4441

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ