Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

2007-й рік: із тривогою та надією

Ігор ЛОСЄВ
Як створити альтернативу сучасній антиеліті України

На тлі нескінченних політичних чвар та інтриг у лавах нашої, вибачте на слові, «еліти», якось не дуже помітно проминула дійсно видатна подія — 15 річчя незалежності України.Ніколи раніше в новій історії Українська держава не існувала так довго. 15 років — це значний термін у житті будь-якого державного утворення, це достатній час для ефективного становлення й оформлення державних інституцій. Балтійські держави — Литва, Латвія, Естонія, проіснувавши в першій половині ХХ століття по 20 років, отримали такий потужний національно-історичний заряд, що його цілком вистачило, щоб тепер стати органічною частиною сучасної Європи. Шкода, що ми отриманням подібного заряду похвалитися не можемо. Символом того, як ми розпорядилися унікальним шансом, який дала нам історія, може бути сумовито-безнадійна фраза Л. Кравчука: «Маємо те, що маємо». Фраза гідна дервіша-фаталіста на каїрському базарі, а не лідера європейської країни. Здавалося б, 15 років самостійного державного буття мають вселити в нас почуття впевненості й визначеності, але, на жаль, ще ніколи за ці роки почуття тривоги за долю країни не було таким гострим. Я цілковито поділяю думку Юрія Щербака: «Україна — в небезпеці!». Сумно, що це відчуття аж ніяк не виявляється в діячів, які звично мигтять під куполом Верховної Ради, в Кабінеті Міністрів та Секретаріаті Президента. Вони поводяться так, наче перебувають на абсолютно ізольованому від усіх світових загроз острові, а точніше, — на самодостатньому хуторі, що загубився в глибині українських степів, наче Україні хтось дав безстрокові гарантії від зовнішніх агресій, внутрішніх етнічних і конфесійних конфліктів, міжрегіональних протистоянь. Це тим паче дивно, що зразки практично всіх цих бід життя продемонструвало нашій «еліті» в період з 2004 по 2006 рік. Це ще більш дивно, якщо врахувати, що й нині не припиняються провокаційно-сепаратистські акції, що обіцяють Україні абсолютно нерадісні перспективи. А наші лідери самозабутньо веселяться на політичному «бенкеті під час чуми», чи то дійсно не помічаючи, чи то не бажаючи помічати те, що відбувається. Може, це природна сліпота й глухота (до питання про якість нашого провідного політичного прошарку), а може, інстинктивне затикання вух, аби не чути грізну «ходу Командора», заплющення очей, аби не бачити тривожних символів.

2004-й став Роком великих сподівань, коли Майдан знову дав українцям унікальний історичний шанс почати розбудову сучасного, здорового й цивілізованого суспільства, що наближається до європейських норм. Це був шанс вибратися з трясовини кланово-корупційної державності мафіозного типу, що обслуговує інтереси вузького кола привілейованих осіб; державності, що була спадкоємицею найгірших рис зниклої УРСР. Це був шанс покінчити з тотальною аморальністю влади, що висушує душі мільйонів людей, зневаженням у житті нації всіх євангельських заповідей, цинізмом як універсальною формою масової й елітарної поведінки. Люди прагнули елементарно чесної влади та спільних для всіх правил гри, без яких жодна держава, що претендує на демократичність, довго існувати не може; вони хотіли суспільства, де мораль припинила б виступати елементом офіційного лицемірства, а за його межами — об’єктом насмішок та іронії.

Ось саме на такі обіцянки джентльменів у помаранчевих шаликах, які стояли на трибуні Майдану, й купилися мільйони людей. На це, а не на обіцянки «молочних рік у киселевих берегах», у які в Україні вже давно мало хто вірить.

Хотілося життя іншого. Але їх повернули до життя колишнього, яке в чомусь виявилося ще огиднішим за те, якого хотіли позбавитися.

Словом, як з гіркою іронією співає Святослав Вакарчук: «Веселі, брате, часи настали…»

Пожадливість, корисливість, заздрість, хворобливий кар’єризм, відчайдушна боротьба за повноваження (на жаль, не за відповідальність!) демонструвалися приголомшеним масам півтора року. Люди, які стояли свого часу на Майдані, болісно роздумували: а чим ці кращі за тих? Чим Порошенко кращий за Ахметова? Чим Жванія кращий за Пінчука? Чим Третьяков або Мартиненко кращий на їхнього «синьо-білого» аналога, крутія із совковим минулим з донецьких країв?

Та й зловживати посадовими повноваженнями в особистих інтересах «помаранчеві» лідери аж ніяк не цуралися. І прочитані ними на Майдані моральні проповіді цьому зовсім не заважали. Адже проповіді були для «посполитих», а не для себе, коханих. Вони діяли цілком у дусі метра моральної філософії Сенеки, який вчив безкорисливості (будучи вельми багатою людиною), аполітичності (беручи участь у багатьох палацових інтригах) та інших хороших речей. Коли ж його запитали, чому має місце такий розрив між ученням і особистою поведінкою філософа, Сенека безтурботно відповів: «Так я вчу вас не того, що є, а того, що має бути».

Нині деякі «помаранчеві» «отамани» покладають усю відповідальність за провали 2005— 2006 рр. виключно на Президента. Авжеж, перша посадова особа держави завжди за визначенням відповідальна більше за інших. Але чого варте суспільство, де все залежить виключно від слабостей і достоїнств однієї- єдиної людини?

Адже 2005 року до влади прийшла не одна людина, а цілий прошарок людей. Ось цей прошарок і визначив багато з того, що потім сталося. Наприклад, на останньому з’їзді партії «Собор» з такими обвинуваченнями виступив Анатолій Матвієнко. Мовляв, усе, що ми програли, ми програли через нерішучість Президента. Чомусь наші політики переконані в тому, що в «посполитих» погана пам’ять. Але ж ми пам’ятаємо, як 2005 р. Анатолій Матвієнко був тріумфально призначений головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим. І що ж він там зробив? Практично нічого (але ж, враховуючи місцеву ситуацію, було дуже непросто поставити на чолі кримського уряду людину Президента). Матвієнко ганебно втік у відставку, наостанок видавши «дацзибао», що мало виправдати його відступ у Київ. У цьому, так би мовити, маніфесті говорилося, що місцевий криміналітет, зрощений з чиновницьким апаратом, всіляко заважає пану Анатолію працювати. А на що, власне, Анатолій Матвієнко розраховував, приймаючи це призначення? Невже він був настільки наївним і непоінформованим, що не знав, що кримінал у АРК давно й щільно зрісся з місцевим начальством? Не знав, що в АРК діє цілий ряд вельми не компліментарних до України сил, що мають потужну зовнішню підтримку? Не знав, що представляти загальнонаціональні інтереси в Криму може тільки дуже сильний політик? Не знав про «мєшковщину»? Не можу забути виступ Матвієнка в Криму, в якому він звинуватив місцевих українців у політичній пасивності. А чи поцікавився він, як за ці 15 років офіційний Київ відстоював їхні права? Адже фактично байдужість і пасивність Києва призвели до того, що 500 тисяч кримських українців з багатьох поглядів (мова, культура, школи, церква, інформація) перебувають у гіршому становищі, ніж українська діаспора Бразилії або Аргентини. Матвієнко не виправдав надій Президента в Криму, хоча найголовніша й найнебезпечніша робота була зроблена на півострові задовго до появи там лідера партії «Собор». Ще за часів раннього Кучми тодішній прем’єр-міністр України Євген Марчук ліквідував найнебезпечніше вогнище агресивного сепаратизму в Криму в особі «президента» Мєшкова. Усе було зроблено мирно, правовим шляхом, украй професійно і, як полюбляє висловлюватися Президент Ющенко, елегантно. Навіть противники України визнали, що ця «шахова партія» була розіграна блискуче. З голови пана Мєшкова не впала жодна волосина, але Крим він покинув майже добровільно. З ним залишилася тільки жалюгідна купка екзальтованих дам постбальзаківського віку. Та й сам Мєшков довго не витримав у «президентському палаці», де відключили каналізацію. Подеколи він висував у вікно прапор АРК і кричав (чомусь іспанською): «Viva republica!» Словом, оперета. Але не будь тоді в прем’єрському кріслі в Києві генерала Марчука, «мєшковщина» могла б закінчитися для всієї України не оперетою, а кривавим кошмаром. А Матвієнкові треба було просто знайти (вони там є) й консолідувати всі здорові, конструктивні сили Криму. Але, виявивши там «безодню» «рішучості», «політичної мужності» і «громадянської відповідальності» й ретирувавшись зрештою в Київ, пан Матвієнко відчув моральне право критикувати Президента за нерішучість.

А чому він не виступав з такою принциповою критикою, будучи першим заступником голови Секретаріату Президента, куди Віктор Андрійович його прилаштував після безславного повернення з півдня?

Принциповим «помаранчевим» вождям не завадило б хоча б зрідка критично дивитися на власну персону.

«Помаранчева» команда мала у своєму розпорядженні 16 місяців практично необмежених повноважень Президента. Ці 16 місяців були абсолютно бездарно упущені.

Іншому Роману, Безсмертному, замість того щоб займатися першочерговими проблемами, раптом закортіло провести висмоктану з пальця територіальну реформу. Країна ще не оговталася від потрясінь 2004 р., а «помаранчевий» вождь прагне нових потрясінь. Краще б готувався до парламентських виборів 2006 р., які були проведені верхівкою «Нашої України» зі звичайною бездарністю, і якби не паразитування на тоді ще наявній харизмі Ющенка, то «НУ» переповзла б виборчий бар’єр на череві. Але особливо запам’яталася така виборча винахідливість «НУ»: знущально-єзуїтське гасло: «Не зрадь Майдан!»

Важко забути нестримний оптимізм тодішнього віце-прем’єра з європейської інтеграції Олега Рибачука стосовно того, що Україну якщо не завтра, то не пізніше як у четвер приймуть до Європейського Союзу. Щоправда, тверезо мислячі громадяни розуміли, що якщо в четвер, то неодмінно після «дощика». Рибачук щиро не розумів, і це жахало найбільше, неприємно смоктало під ложечкою й зріла тривожна думка: «Угроблять Україну, діячі…»

Однак пальма першості безперечно належить абсурдистському трилеру під назвою «коаліціада». «НУ» й оточення Президента раптом захворіли на тяжкий недуг — тимошенкофобію. У принципі, цю «помаранчеву» коаліцію, за наявності бажання, можна було сформувати за кілька днів. Але трагікомедію розтягли на чотири місяці.

За будь-якого ставлення до Тимошенко, її прем’єрство було б, на мій суб’єктивний погляд, меншим злом, ніж те, що ми маємо тепер. І при всіх симпатіях до Юлії Володимирівні, вона явно не варта того, щоб заради неї жертвувати країною. Адже пожертвували… Моральна, інтелектуальна й політична неспроможність цих діячів уже навіть не обурює, а створює настрій гірко-споглядальний…

Хіба що викликає цікавість їхня дивна особливість: здатність провалити будь-яку стовідсотково приречену на успіх справу.

До речі, найменше претензій маю до «донецьких». Адже вони нам, тим, хто стояв на Майдані, нічого доброго не обіцяли й чинять саме так, як і збиралися чинити. Та й яка з них еліта? Територіально-олігархічний клан за визначенням не може бути загальнонаціональною елітою, у них інші пріоритети.

А всі події останніх двох років продемонстрували нам, як сказав поет, вагомо, грубо, зримо, що в Україні немає еліти у власному значенні цього слова. Група осіб з величезними прибутками, наддорогими автомобілями й вічною пропискою у Верховній Раді є, а еліти — немає. Політична еліта — це люди, які перебувають при владі або навколо влади й гостро відчувають особливу особисту відповідальність за долю країни, здатні діяти, керуючись не шкурницькими інстинктами, а вищими цінностями. Декілька років тому, коли глава Литви Альгірдас Бразаускас (колишній секретар ЦК Компартії Литви) мав усі шанси знову стати президентом, він відмовився від майже гарантованого обрання, сказавши: «Президентом має стати людина без компартійного минулого. Так буде краще для Литви». І президентом обрали Валдаса Адамкуса. На жаль, поміж «помаранчевих» лідерів я не знаю людини, яка могла б вчинити так, як цей литовець. Український народ знову, як і в XVI— XVII, XVIII століттях, виявився «вершником без голови». Тоді еліта, покинувши свій народ, перебігла до поляків і росіян. А нині її просто немає. А те, що ми маємо, — носії феноменальної безвідповідальності та моральної неповноцінності — це антиеліта. Вона не здатна розбудовувати країну, вона здатна її лише руйнувати, розтягувати на свої егоїстичні потреби. Антиеліта в найбільш гротескних формах — це нинішнє керівництво Києва. Кожна поява нових вождів столиці перед народом разюче нагадує сцени з культового радянського фільму «Свято святого Йоргена» з Ігорем Іллінським у головній ролі.

Це було б страшенно смішно, якби не було так дорого для киян. Шкода столицю. Таких градоначальників у Києві ще не було, хіба що у Салтикова-Щедріна зустрінеш. Якщо цей атракціон не закінчиться найближчим часом, то добром він уже не закінчиться.

Відсутність справжньої еліти в суспільстві значною мірою пояснюється хибною кадровою політикою. Адже сотні тисяч фахівців знаходять собі застосування в США й Канаді, Європі й Росії — тільки не в нас. В Україні процвітає кадровий «трайбалізм», від англійського «райб» і латинського «триба» — плем’я. Кадрова обойма формується за принципом — кум, брат, сват, земляк, своя людина. Тобто на перший план висувається така риса, як особиста відданість, а не професіоналізм, патріотизм, моральність. Але в результаті формується не команда, здатна досягати суспільно-корисних цілей, а кланова зграя. Усі останні роки особливо пригнічує відсутність нових облич, людських відкриттів у нашому політичному житті. Навіть партії, що претендують на реалізацію прогресивних загальнонаціональних ідеалів, не стали кадровими «магнітами», які притягують усе креативне, енергійне й живе, що є в Україні. У цьому сенсі БЮТ і «Наша Україна» демонструють, що їх цілком влаштовує стара, заяложена кадрова колода. Невже 47 мільйонів громадян настільки бездарні, що не можуть висунути зі свого середовища три-чотири десятки тямущих керівників загальнонаціонального масштабу? Швидше за все, цього не відбувається через наявність специфічних механізмів негативної кадрової селекції. Людині талановитій і порядній у нашому суспільстві надзвичайно важко зробити кар’єру й увійти у верхні соціальні прошарки (дуже обмежена вертикальна кадрова мобільність для таких індивідів). Як свідчить досвід Верховної Ради, кар’єру в нас робить найбільш безпринципний, не обтяжений моральними «забобонами», безмежно гнучкий у своїх вчинках (до речі, саме в нашому парламенті народилася сентенція: «Вчасно зрадити — це не продати, а передбачити»). Негативна селекція викидає в українське суспільство все нових і нових високопоставлених пройдисвітів, авантюристів і пристосованців. Народ усе це бачить і втрачає віру в порядність і справедливість. А без такої віри узгоджені дії великих мас людей — неможливі.

Особливо турбує неодноразово продемонстрована беззахисність і безпорадність нашої держави перед обличчям підривних дій місцевих і закордонних сил, перед обличчям сепаратистських викликів. Сьогодні ставиться питання про реформування СБУ. Дійсно, дієздатність цієї структури — питання життя й смерті країни. Боротьба ж за демократію без берегів перетворила її на щось абсолютно беззубе: СБУ навіть не може самостійно порушувати кримінальні справи й передавати їх до суду. Тобто СБУ дали право спостерігати й відстежувати, як руйнують нашу державу. Але не дали права цьому протидіяти. Але якщо завдання тільки стежити й ні в що не втручатися, тоді СБУ не потрібна, її функції спостерігача з успіхом виконає який-небудь Фонд ім. Разумкова.

Безмежним демократам і борцям за права людини (зокрема, права на антидержавну діяльність) скажу, що я аж ніяк не прихильник поліцейської держави. Це я вже проходив у 80-ті роки, коли мав неприємності з КДБ за «сумнівні акценти» в університетських лекціях. Як сказав мені товариш майор з органів: «Ви — розумна людина й підстав нам не давали, але у сукупності ваших висловлювань відчувається щось не те …»

І це вже було підставою. Зрозуміло, тут йдеться про крайнощі. Адже сьогодні ми маємо справу з протилежною крайністю. У країні діють десятки підривних організацій, які демонстративно руйнують Україну, декларуючи своєю метою її знищення, — й жодної реакції державного самозахисту. А навіть якщо СБУ якимсь дивом доводить справу до суду, то наші суди не знаходять у діях антидержавників і сепаратистів складу злочину. Поки в судах наведуть лад, поки відбудеться суддівська реформа, ми можемо втратити країну. Може, є сенс, враховуючи наявну спеціалізацію судів (наприклад, існують господарські й адміністративні суди), створити систему судів національної безпеки, яким були б підсудні всі справи, що стосуються шпигунства, підривної діяльності, сепаратизму, провокування етнічних і конфесійних конфліктів і т.ін.?

Бо нині в Донецькій області розпочате й без жодної реакції з боку начальства триває збирання підписів за проведення референдуму про створення незалежної держави — Донецької федеративної республіки в складі Харківської, Херсонської, Донецької, Луганської, Дніпропетровської й Запорізької областей. У Кримінальному кодексі України є стаття про відповідальність за сепаратизм, а як кваліфікувати підготовку такого «референдуму»? Що це, якщо не хімічно чистий сепаратизм і зазіхання на територіальну цілісність України? Чому ж зловмисники досі не постали перед слідством і судом? Це що, заохочення до сепаратизму з боку держави? Або конкретно — з боку уряду?

У процесі реформування СБУ (й інших спецслужб) треба чітко вирішити, чого, власне, ми хочемо? Мати структуру, яка братиме участь у боротьбі між різними кланами, чи службу, яка об’єктивно зможе й захищатиме національну безпеку України? Те саме стосується й податкової інспекції — вона є органом, що має забезпечувати збирання податків, чи це знаряддя розправи з опонентами й конкурентами?

Чимало проблем нинішнього українського суспільства своїм корінням iдуть у минуле. Жалюгідний стан нашої так званої еліти пояснюється, крім іншого, ще й тим, що історично український народ не мав власної аристократії. І це велика втрата, бо ідеалом аристократії як соціального прошарку виступає служіння певним вищим цінностям, які виходять далеко за межі щоденних фізіологічних потреб.

У цих колах багатство було далеко не найголовнішим аргументом.

До речі, в радянські роки нам весь час говорили про «народний» характер соціальної верхівки СРСР. Так, ми й сьогодні маємо таку наскрізь «народну еліту». Хтось пас свиней у колгоспі, хтось працював на овочевій базі, хтось був молодшим науковим співробітником, усі вийшли з народу.

Але важко знайти ще одну країну, де б маркізи й віконти, графи й принци крові дивилися б на свій народ з таким презирством і відчуженням, як наші «скоробагатьки», всі ці «аристократи з Вапнярки». І той же народ давно засвоїв істину, що найгірший пан — це той, що вийшов з хамів.

То що ж нам робити? Очевидно, консолідувати ті незатребувані владою й політикумом інтелектуальні сили, тих людей, які є визнаними моральними авторитетами, й давати їм можливість впливати на суспільство.

Ці неформальні об’єднання могли б бути інтелектуальною й моральною альтернативою сучасній aнтиеліті України. Така «інша еліта» допоможе знайти в суспільстві своєрідні «точки зростання», не уражену тлінням здорову соціальну тканину. Адже небезпека aнтиеліти полягає ще й у тому, що вона й вироблювані нею продукти суспільного розкладання заражають усе довкола, масово нав’язуючи соціуму негативні цінності й негативні стандарти поведінки. Тобто йдеться про соціальну епідемію, яка прагне поширитися на весь економічний, політичний й духовний простір держави. Захистити простір інтелектуальної свободи та моральної відповідальності — це сьогодні, мабуть, головне завдання тих людей, яких раніше називали інтелігенцією.

газета "День" №1, середа, 10 січня 2007

Джерело

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ