Про тупий стереотип щодо української мови і культури серед росiйськомовного населення Криму вiдомо давно. Причини цього - близький до абсолютного контроль над українськими ЗМІ, які є переважно російськомовними і, як слідство, байдужими до питань національної культури, а також нездатність і небажання влади зробити їх україно- і києво-, а не російсько- і московськоцентристськими. Не можна змиритися з підступною  ідеологією цих російськомовних видань, яка базується на репрезентації "старшого" брата як блага для України, але насправдi несе у собi руйнацію держави. Феноменом російського способу мислення є виключно негативне ставлення до всього українського. Боротьба ж із цим стереотипом здебільшого є нерезультативною, бо ведеться вона на сторінках україномовної або патріотичної преси, яка, ніде правди діти, друкується покищо меншими накладами, що пояснюється невикоріненістю постімперського і постколоніального синдрому і тим же вказаним стереотипом меншовартості, які створюють попит на рідномовну пресу.

Таким чином, неможливим є діалог із представниками національної меншини, які дозволяють собі брутальні образи на адресу мови і культури українців. Буде тільки їх монолог.

Власне так і називається надрукована у газеті "Слава Севастополя" від 11.04.2001 р. бесіда Єлисавети Юрздицької з професором кафедри російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім.Вернадського Володимира Казаріна: "Монолог русского в защиту Украини". Якщо виходити із тлумачення, що "монолог" -  слово грецького походження - "1) речь действующего лица, гл. Обр. в драматическом произведении, выключенная из разговорного общения персонажей и не предполагающая непосредственного отклика, в отличие от диалога; 2) речь наедине с  самим собой." (Словарь иностранных слов. М. "Русский язык", 1989, ст. 329) - то хай би професор собі тихенько десь сам із собою, але ж його антиукраїнські погляди друкуються накладом в кілька десятків тисяч примірників. То дозволю собі кілька тез українця на захист України.

Кілька слів про пана професора. Голова так званого Кримського центру гуманітарних досліджень Володимир Казарін є великою надією Росії у Криму. «Независимая газета» писала про нього 28 квітня 2000 р. у статті « В Крыму ищут объединения российских общин»: «... профессор Владимир Казарин - это лучшее из того, что может предложить Крым...».  До речі, цією статтею була оголошена і війна проти Ющенка. Ось як це починалось: «При премьере Викторе Ющенко начался очередной виток "крестового похода" против русского языка на Украине, что особенно болезненно воспринимается в Крыму».

Минулого року у рамках парусної регати, що її організувала і провела Українська Народна Партія "Собор", в Севастополі проводилась конференція "Мова і політика в сучасній Україні". Промовці розглянули проблеми вивчення української мови, демократичність законів України щодо мов. Передбачалась серйозна дискусія, діалог(!), бо з так би мовити "російського боку" були запрошений і такий стовп антиукраїнства Криму як В. Казарін. Але якісь справи завадили йому взяти участь у конференції. Бо наш «молодець проти овець» може діяти лише в режимі монологу, як-от Лівадійський форум «Русистика України: сучасний стан і перспективи розвитку», який проходив на початку року, після якого окремих вчителів російської мови було загітовано перейти в розряд політичних діячів...

Якщо ви думаєте, що у д-ра Геббельса не було учнів, то  ви помиляєтесь. І немає ніякої різниці - війна завжди війна, незалежно від того, проводяться бойові дії за допомогою зброї звичайної, чи інформаційної. Відмінники геббельсовської школи щодня до нас звертаються з телеекранів. Не треба навіть називати прізвищ - у всіх вони на очах і на слуху. Причому працюють вони набагато краще і витонченіше. І газети теж не є винятком.

Та повернемося до нашого Казаріна у «Славі Севастополя». У вказаному "Монолозі..." аргументи пана професора не є переконливими, подані факти є однобічними, а, отже, необ'єктивними, після прочитання виникає відчуття насаджуваної автором його зверхності.

Вже на першій сторінці газети наводяться його слова, якими він, очевидно, пишається: "Мы первыми должны подняться над суетой, указывая другим путь, которым можно выйти из тупиков зоологического национализма". Хто такі «ми» і що наш Соломон вважає "суєтою"  наразі невідомо. Можна тільки здогадуватись. Але ні в якому разі не захист російської мови і культури в Україні. Проте це лише гасло. А справжні зоологічні думки і почуття професор повідомляє нам далі: "Сам себя ловлю  на том, что на любимые мною украинские песни, транслируемые по радио или телевидению, стал реагировать с раздражением и недоброжелательностью".
Це вже трохи тепліше і готує читача до сприйняття справжньої сутності його закликів "Мы обязаны защищать русский язык и русскую литературу. Потому что это - защита Украины и ее культуры". Щоправда виникає питання, а чи вважає професор українську пісню чи танок складовою тієї культури? Або - як можна з такими зоологічними відчуттями захищати Україну і її культуру? "Дай ответ! Нє дайот ответа..."

Багато місця у статті приділяється роздумам про те, що "... русский язык не принадлежит исторически одной Москве, т.е. великороссам. Он детище и потому законное достояние трех великих народов: великороссов, белоруссов и малороссов. Каждый из них принял участие в его созидании,  каждый внес его становление свою лепту и поэтому вправе считать его своим". Тут видатний лінгвіст сучасності знову промазав, бо, закликаючи до "возвращения к истокам, сохранению традиций, верности памяти", зовсім забуває вказати про справжні складові джерела російської мови. Напевне в тому ж університеті є книжка під назвою "Объяснительный словарь 115 000 иностранных слов, вошедших в употребление в русском языке", яка вийшла в далекому 1885 році в Санкт-Петербурзі і написана була сумлінними професорами, а не горе-політиками від лінгвістики. Вже один факт такої рясної кількості задокументованих запозичень вказує на хибність тверджень професора. Не хоче Казарін, крім слов'янських помічати німецьких, французьких, угро-фінських, монголо-татарських і ще багато інших мовотворчих первнів російської мови, які теж є суттєвими. Можна запропонувати йому як вченому завести собі одну корисну звичку - підтверджувати свої тези посиланнями на конкретні джерела. У цьому випадку пам'ять і традиції у таких професорів не будуть вибірковими.

"Русский язык был привычен не только политикам, но и деятелям культуры Украины", - справедливо твердить професор і наводить приклади українських письменників і поетів, що писали російською. Тут важко не погодитись - і Гоголь у нас був, і Шевченко щоденники писав російською. Ну то й що? Була імперія, де на всіх язиках все мовчало. Ба гордість росіян Пушкін щоденники писав французькою, але від того він не став французом. А те, що вже в незалежній Україні є українці, яким оволодіває патологічна манія служити Москві і доводити свою вірність московству, теж є прикрим фактом. Ніколи росіяни по-справжньому не довіряли й не довірятимуть українцям. Ніколи росіяни не бачили в українцях рівних «братів», а завжди бачили в них об’єкт визиску. Про це мова піде далі.

Наступна теза теж може шокувати. "Защита русского языка и русской культуры - это не антигосударственная деятельность. Это как раз самая настоящая государственная деятельность. Этого от нас ждут не только Пушкин и Достоевский. Этого от нас ждут Тарас Шевченко (? - М. Р.) и Леся Украинка (?- М. Р.), А. А. Потебня и Д. Н. Овсянико-Куликовский". Який там вінегрет в голові у професора, можна впевнитись, прочитавши лише наведену цитату. Де він бачив, щоб на майданах українських міст спалювали російську літературу? Чому це професор Казарін хоче привласнити собі твердження Конституції України, у якій чітко вказано про необхідність збереження мови національних меншин? Чому цього Пушкін чекає з Достоєвським у незалежній Україні, про яку вони не мріяли у найстрашніших своїх снах? Невже їм хтось загрожує? Десь там осторонь стоїть і наш Кобзар, вимагаючи від влади збереження російської мови і культури. Ну давайте хоч його послухаємо: «Переписав оце свою «Слєпую» та й плачу над нею: який мене чорт  спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам ч о р с т в и м  к а ц а п с ь к и м  с л о в о м» (підкреслення Шевченка). У листопаді 1844 р. поет писав Я. Кухаренку: «Був я уторік на Україні... скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, - бодай вони переказилися». Там ще багато цікавого є - від рабів, підніжків і грязі Москви до московської блекоти. То читайте Шевченка хоч інколи, пане професоре!
Ось, наприклад, враження від творчості Кобзаря Дмитра Донцова, які той подав у статті "Заповіт Шевченка": "він ненавидів диявольську силу Півночі, тотальну, облудну, цинічну, забріхану протягом восьми століть, незмінну в усіх своїх огидних барвах хамелеона, - ненавидів він всім серцем своїм, всією душею своєю. Ця ненависть полум’ям бухає з кожного рядка, написаного ним".

Колись у Росії дійсно була велика література, яка, щоправда описувала героїв, яким були притаманні моральна слабість і бажання виправдати ту слабість умовами життя, мрії про будучність і повна нездатність ті мрії здійснити, співчуття не до геройської душі, а до розчавленого тіла, а тепер - тільки суцільна попса. Колишні герої - симпатичні невдахи, іванушкі-дурачкі, епілептики, страждальці, балакуни-нероби якось органічно переросли в бандитів, повій, суцільних міліціонерів і суцільний дев'ятий вал російськомовного криміналу.

Головною ж тезою В. Казаріна, яка у той же час не втрачає своєї хибності як приклад тези окупанта, є твердження про те, що "культура Украины - органическая и неотъемлемая часть русской культуры". Ми і раніше здогадувались про це, намагаючись побачити на російських телеканалах нескінчений ряд передач, присвячених "органічній і невід'ємній частині". Щоправда, погляд якось спотикався на явищах російської кримінальної культури, як-то "Брат-2", де російські бандити ніяк не можуть простити нам Севастополь, або на матоязичних частівках. Ну, то така культура, знаєте.

Кілька років тому довелось мені бувати у Львові та в Мінську. І знаєте, що вразило - відсутність поламаних телефонних автоматів, написів на стінках. Це, напевне, теж культура. Трохи інша щоправда, європейська. А у Севастополі я бачу довкола тільки російськомовних, які, очевидно й нищать ці автомати. І саме окремі з них плюють і мочаться в ліфтах, пишуть матюки на стінах, обгаджують своїми собаками газони й дитячі майданчики, міжповерхові сходи в будинках. То є теж культура.

Хоча, можливо професор Казарін і правий у своїх переконаннях про «органічну і невід'ємну частину». Адже в музеях Росії зберігається понад 750 найкращих і найбагатших українських археологічних колекцій - античні матеріали розкопок Олівії і Березані, скіфських курганів півдня України, пам’ятки Трипільської культури, бронзового віку, слов’янські і древньоруські вироби з Ізяславля, Любеча, Переяслава, Чернігіва, скарби Успенського собору Києво-Печерської лаври, фонди Тернопільського краєзнавчого музею, прикраси з курганів Криму і Дніпропетровщини, гармати Київської фортеці, козацькі клейноди. У Петербурзі й Москві опинилась і левова частка кращих археологічних фрагментів Херсонесу. Наразі невідома доля Великої корогви запорозького низового війська 18 століття, яка до 1932 р. перебувала в Ермітажі, бібліотеки Мазепи, реліквії з церков спаленого Петром І Батурина.

В Росії ж знаходиться і більшість українських рукописів: "Остромирове Євангеліє"(1057), «Ізборник Святослава» (1073), "Києво-Печерський патерик"(1492), "Повчання Єфрема Сирина"(1492), "Літопис Самуїла Величка"(1720) - всього 73 рукописи з XI по XVIII століття. Та й головна головна святиня України - Вишгородська ікона Божої Матері, вкрадена Андрієм Боголюбським і названа Володимирською. Музеї Росії переповнені українськими творами мистецтва, які росіяни чомусь вважають своєю матеріальною культурою. Все це багатство Росія віддавати не збирається, хоч воно не куплене і не прийняте в дарунок. Цієї української складової у Росії не відняти. «Нєот’ємлємая часть».

І продовженням цієї експасіоністської культурної політики Росії є слова про необхідність захисту російської мови і літератури, культури, як пише Казарін: «... ярко, талантливо, с опорой друг на друга...». Навіщо ця опора ми вже побачили - для брутальної анексії нашої культури.

Кому, як не професору Казаріну відомо, що колонізування будь-якого народу найперше впирається в його мову і національну самосвідомість. Саме українська культура є найвагомішим чинником, який мобілізує багатьох з нас змагатися за Україну. Проти цих факторів він і воює.

Очевидно, що росіянам слід було б зрозуміти і визнати, що українська культура понад три століття знаходилася під гнітом їхньої, яка стримала її розвиток і поставила на межу втрати самобутності. Якщо серед них є чесні віруючі, то нехай би молились Богові, що в нас не було якогось реваншу за все, що зробили з Україною.

Українська мова і культура не є складовою російської, як твердить Казарін, а є самодостатнім явищем з великими потенційними можливостями. Перешкоджають їх природньому розвитку засилля російської культури і панування російськомовного середовища в містах України, які мають термін «російщення».

Максим РОЗУМІЙКО