САВЧЕНКО М. О.
АНАТОМІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

АДМІРАЛ БАЛТІН: ТАКТИКА ТРОЯНСЬКОГО КОНЯ

Балтін у кріслі Касатонова • Флот спільний — означає російський • Москва: Андріївські стяги підняти! • “Донецьк” стає до лав ВМС • “Гетьман Сагайдачний” — флагман українського флоту

Одразу ж по від’їзді Касатонова до Москви намітили кілька кандидатур на посаду командувача об’єднаного командування ЧФ. Це перший заступник командувача Тихоокеанського флоту віце-адмірал Володимир Калабiн, начальник штабу Балтійського флоту віце-адмірал Володимир Гришанов та командувач флотилії атомних підводних човнів на Північному флоті віце-адмірал Володимир Безкоровайний. Перші дві кандидатури запропонувала Росія, останню — Україна.
Проте 15 січня рішенням двох президентів командувачем ЧФ призначили віце-адмірала Едуарда Балтiна.
Власне його біографія вказувала на те, що він — гідний керівник. Едуард Дмитрович народився 21 грудня 1936 року. Закінчив 1958 року мінно-торпедний факультет Каспійського вищого військово-морського училища, служив на Чорноморському флоті, спершу на надводних кораблях, потім — на підводних човнах, далі — на атомоходах Північного флоту, де на посаді командира дивізії одержав звання Героя Радянського Союзу за успішне опанування нової стратегічної зброї. З 1983 року командував флотилією атомоходів на Тихоокеанському флоті, де пізніше, з 1987 до 1990 року, був першим заступником командувача флоту. До призначення на посаду командувача ЧФ очолював кафедру оперативного мистецтва ВМФ у Військовій академії Генерального штабу.
Служба й просування на флоті у Е. Балтiна були чудові. Але те, що його запропонувала і призначила російська сторона, говорило ще про одну поступку з боку України. Заздалегідь можна було припустити, кого слухатиметься новий командувач. І справді, з його призначенням нічого не змінилося. ЧФ і далі підпорядковувався тільки російському військовому відомству, а те, що флотом керують два президенти, — значилося тільки на папері. Об’єднане командування так і не було призначене. З усіх пунктів Ялтинської угоди виконано тільки один — командувача ЧФ призначили президенти України і Росії. Правда, вдалося затвердити прапор для Чорноморського флоту. З колишнього стяга ВМФ СРСР забрали червону зірку, серп та молот. Залишалося біло-голубе полотнище. Однак запровадити його також не змогли: старий прапор — стяг неіснуючої держави — і далі майорів над кораблями. Хоча просто біло-голубе полотнище було не менш абсурдне.
З приходом 27 січня 1993 року віце-адмірала Е. Балтiна полiтична напруженість на флоті й у місті помітно спала, намітилися бодай малі кроки зближення, спроби побудувати нормальні взаємини двох флотів. Е. Балтiн намагався ні з ким із журналiстів не зустрічатися, ніяких заяв не робити. Перше його iнтерв’ю, стримане і обережне, з’явилося в газеті лише через чотири місяці після вступу на посаду.
Щоб залагодити суперечки й обмізкувати безліч питань, пов’язаних із реалізацією Ялтинської угоди, протягом кількох лише днів Севастополь відвідали спершу заступник міністра оборони України генерал-полковник І. Бiжан, а за ним і сам міністр оборони України К. Морозов. Їхні поїздки були плідні. Адмірал Е. Балтiн поводився доброзичливо й гостинно. Міністр оборони побував на великому протичовновому кораблі “Керчь”, де його зустріли привітно. На згадку про перебування моряки подарували міністрові безкозирку. Здавалося — крига скресла. Але то були тільки ілюзії.
Про те, хто водиться, за російською приказкою, в тихому болоті, мабуть, усі знають. Е. Балтiн, демонструючи готовність розв’язувати проблеми, що постають у взаєминах із ВМС, насправді продовжував справу Касатонова. Але таємне завжди стає явним. Минуло тільки три місяці, як Балтін зайняв свою посаду, а міністр оборони України вже шле йому телеграму: “...Новий раунд напруги почався вже за вашої безпосередньої участі. Прошу Вас дати роз’яснення таким своїм діям: відвідали без доповіді території інших держав, одержали і виконали розпорядження Головного штабу ВМФ та Міністерства оборони РФ, і далі звільняєте офіцерів за бажання служити у ВМС, відмовили виділити місця базування для кораблів ВМС України, визначених МО України...“
Історія з заходом у Севастопольську бухту іншого корабля ВМС України майже повторилася. Побудований на заводі “Затока”, сторожовий корабель “Гетьман Сагайдачний” прибув до Севастополя відбути нормативні випробування. Але тепер уже Е. Балтiн робив усе, щоб сторожовик не ввійшов у бухту. Знову це питання розв’язували на рівні Міністерства оборони України. Поставити судно, навіть у непристосоване для такого класу кораблів місце, виявилося лише півділа. Е. Балтiн заборонив забезпечувати його з берега і надіслав Б. Кожину телеграму: “Через МО України розв’язати питання з Генштабом РФ про дислокацію корабля та розміщення, тимчасової постановки на необхідні види постачання за плату в постачальних органах ЧФ”. Тобто Україні пропонувалося платити двічі. Держава повністю утримувала ЧФ і тепер мала ще платити йому ж за стоянку корабля Військово-Морських Сил України. А дозвіл треба, як порадив Балтiн, узяти в МО Росії. За використання бази та засобів забезпечення випробувань сторожовика “Гетьман Сагайдачний” командування ЧФ зажадало від ВМС України 2,5 мільярда карбованців, що на тоді було втроє більше за вартість спорудження корабля.
Фінансове питання російське військове відомство обкрутило ще дотепніше. Через те, що розв’язувати проблему флоту не поспішали, патріотизм і любов чорноморців до Росії дедалі згасали. А оскільки бійці готові були визначитися не на користь російського флоту, то генерали й адмірали у Москві оголосили про виплату зарплати чорноморцям за курсом рубля. Е. Балтiн швидко виконав команду. А через те, що різниця в курсах рубля та карбованця була чимала, офіцери і мічмани ЧФ почали одержувати майже вдвоє більше. Цей жест подавали як піклування Росії про чорноморців, хоч гроші платила Чорноморському флотові, як і раніше, тільки Україна.
Щоб відмінити незаконне рішення, генерал-полковник Анатолій Лопата, який тимчасово виконував обов’язки начальника Головного штабу Збройних Сил України — першого заступника Мiнiстра оборони України, телеграфував Е. Балтiну: “Законодавством України при виплаті особовому складові грошового забезпечення і зарплати не передбачено виплату курсової різниці карбованця до рубля. Оскільки фінансування ЧФ провадилося за рахунок коштів кошторису МО України, прошу вас скасувати ухвалені рішення”.
Враховуючи обставини, що склалися, російське керівництво знайшло рубльову масу, щоб покрити курсову різницю. Чорноморців таким чином купили. Це був не перший випадок. Щоб підтримати проросійські настрої офіцерів флоту, а особливо командного складу, ще в листопаді 1992 року російське керівництво через органiзований у Севастополі на території військової частини відділ Польового банку Російської Федерації завезла рубльову готівку з Новоросійська.
9 лютого в Києві на зустрічі міжурядових делегацій стосовно Чорноморського флоту було парафовано Угоду між Україною та Російською Федерацією про фінансування ЧФ у перехідний перiод. Парафовано, але не ухвалено. Тому російське керівництво свої п’ятдесят відсотків витрат на ЧФ так і не внесло. Курсову різницю чорноморцям при видачі грошового забезпечення, як і раніше, виплачували. Тож грошей вони одержували вдвоє—втроє більше, ніж їхні колеги у ВМС України, а підлягали й виконували накази російського військового відомства. Командувач ЧФ Е. Балтiн невдовзі виказав себе — кому служить і чиї накази виконує.
Командувач ВМС України контр-адмірал Б. Кожин тими днями телеграфував міністрові оборони України: “5 березня 1993 р. командувачу 116-ї бригади річкових кораблів ЧФ (Iзмаїл) капітанові 1-го рангу В. Помазану шифротелеграмою за підписом віце-адмірала Е. Балтiна наказано організувати підготовку бригади до перебазування в м. Таганрог за сигналом. Щоб не допустити розголосу, телеграму знищено”.
Цій запланованій акції вдалося вчасно запобігти, кораблі залишилися в місцях дислокації.
Міфічна Ялтинська угода, не підкріплена постановами, розв’язувала руки командуванню Чорноморського флоту, яке могло діяти в російських iнтересах. Завдання не допустити поділу флоту та розміщення й закріплення Військово-Морських Сил України в Севастополі воно активно втілювало в життя.
Про спільне використання системи базування та матеріально-технічного забезпечення, як передбачалося угодою, підписаною в Ялті, годі було й говорити. Щоб провести випробування СКР “Гетьман Сагайдачний”, боєприпаси з українських складів Одеси та Миколаєва везли до Севастополя автотранспортом. Самі ж севастопольські арсенали флоту були перевантажені такими самими боєприпасами. Не подавали з берега на українські кораблі й потрібної кількості електроенергiї. Тому вони змушені були, перебуваючи біля стінки, спалювати паливо.
На підставі вказівок Міністерства оборони Росії бойові кораблi та допоміжні судна флоту без узгодження з українською стороною відряджали до зони Грузино-Абхазького конфлікту. Одного разу військовослужбовці — громадяни України — навіть наразилися на небезпеку. Тоді поталанило уникнути збройного конфлікту між кораблями ЧФ та грузинськими збройними формуваннями. А могла б пролитися кров українських юнаків, що несли службу на кораблях. Якби сталися жертви, Україна також несла б відповідальність за цей конфлікт, оскільки флот підпорядковувався двом президентам. Тому 12 квітня 1993 року міністр оборони України Костянтин Морозов телеграфував командувачу ЧФ, що забороняє походи кораблів ЧФ в район Грузино-Абхазького конфлікту.
Щоправда, крім спроб втрутитися у внутрішні справи Грузiї, кораблі Чорноморського флоту виконали й миротворчу мiсiю — евакуювали з Абхазiї тисячі біженців.
А з Ялтинської угоди і далі збиткувалися. Перелік порушень був величезний — односторонньо змінили органiзаційно-штатну структуру частин, передислокували кораблі, списали й розітнули 13 вертольотів, розконсервували десантні кораблі, розформували ескадру, вивезли архівні документи Чорноморського флоту у Гатчину...
Пізніше Едуард Балтiн у своїх спогадах в “Незалежному військовому огляді” (№6, 1996 р.) напише: “Перші шість місяців після мого призначення від керівництва Росії не було жодного телефонного дзвінка. Таке враження, ніби ми усіма покинуті й усіма забуті”.
Переговори стосовно Чорноморського флоту на той час знову зайшли в глухий кут. Російська делегація наполягала поділити берегову iнфраструктуру. Козирем у цьому питанні було подавання газу. “Краник” містився на російській території, і його погрожували перекрити. Російські претензії до інфраструктури порушували територiальну цілісність незалежної держави, тому Україна пропонувала варіант тимчасової присутності на правах оренди російської частини ЧФ на території українського узбережжя.
Російська делегація не поспішала залагоджувати проблему ЧФ. Така ситуація її цілком влаштовувала. Флот підлягав Росії, а утримувала його Україна. Причому гроші платила не малі. Зокрема й за серйозні огріхи чорноморців. Пожежі на ВПК “Очаков”, протичовновому крейсері “Ленинград” і плавказармі — коштували Україні чимало. “Невдале” швартування ВПК “Керчь” 3 березня під час показового навчання вартувало Україні сорок відсотків річних, що їх виділяли на підтримку боєготовності Чорноморського флоту.
Тоді як у Чорноморський флот вкладали силу-силенну грошей, Військово-Морськi Сили на свій розвиток одержували мізер. Це й заморозило їхнє дальше будівництво. На тлі зволікання з Чорноморським флотом з новою силою загострилися проблеми Криму та Севастополя. Чотири комітети Верховної Ради Російської Федерації розробили проект договору з Україною про подвійне громадянство, а це ще більше активiзувало антиукраїнськi сили в Криму. Вони передовсім заходилися блокувати Конгрес громадян України, який мав відбутися тими днями. В розповсюджуваних листівках містився заклик влаштувати учасникам Конгресу “Куликовську битву”, що стане “початком вигнання з Чорноморського флоту, з усього півострова, із Севастополя всієї петлюрівської, бандерівської та іншої нацистської погані”. Сесія міськради не забарилася накласти тримісячний мораторій на проведення будь-яких зібрань громадських організацій, мітингів, зокрема і конгресу.
Становище склалося дуже тяжке. Спілка офіцерів ВМС України звернулася з листом до голови Верховної Ради України І. Плюща і запропонувала негайно затвердити статус ЧФ, а також перехідний період, за який Російська Федерація мала б вивести свої сили з України. В листі містилися вимоги: узаконити механізм фактичного поділу плавскладу ЧФ та передання всієї берегової структури Україні; припинити ганебну практику забезпечувати житлом в Україні військовослужбовців — не громадян України; фінансувати тільки кораблі, які належать Україні, а за перебування російських суден брати орендну плату і направляти її на будівництво ВМС; негайно почати комплектування на базі берегових військ ЧФ берегових військ ВМС України; заборонити командуванню ЧФ змінювати форму власності українських земель та об’єктів, розформовувати й розукомплектовувати частини та з’єднання, продавати кораблі, озброєння і техніку тощо.
Це був не єдиний лист до керівництва України. Українські громадські організації та партії Севастополя (УРП, Рух, комітет “Крим з Україною” та ін.) у спільній заяві до Президента України і Голови Верховної Ради висловили нерозуміння пасивності державного керівництва України й поставили вимогу денонсувати Ялтинську угоду, припинити фінансування ЧФ з бюджету України, негайно поділити флот і вивести його російську частину за територію нашої держави.
Їх, на щастя, почули в Міністерстві оборони України, яке зробило заяву — Мiнiстерству оборони Росії було висловлено обурення тим, що Ялтинська угода порушується. Урядовці обіцяли обміркувати пропозиції громадських організацій і записати деякі з них у зверненні до Верховної Ради України про необхідність припинити дію Ялтинської угоди від 3 серпня 1992 року.
Сміливою і несподіваною для багатьох була заява міністра оборони України генерал-полковника Костянтина Морозова 10 квітня на IV з’їзді Спілки офіцерів України. Вона наголошувала, що “Москва фактично виводить флот з-під спільного контролю двох президентів”, тому “Київ порушить питання про повне виведення флоту з території України в разі, якщо Росія відмовиться розглядати питання про поділ флоту та виведення своєї частини кораблів із Севастополя в єдиному пакеті”. І там же: “Краще вивести флот взагалі, ніж залишати чужі війська на своїй територiї”(“Крымская правда”, 13 квітня 1993 р.). Заява була ультимативна і на тоді нездійсненна. Звичайно, більшість особового складу ВМС схвалила її. На ЧФ, навпаки, вона сильно обурила й розлютила офіцерів та мічманів. З Криму, та й з інших місць, чорноморці, за винятком небагатьох, іти не хотіли. Вони добре розуміли, що їх жде — невлаштованість, безквартир’я тощо. Але з роллю “чужих військ” на ЧФ теж погодитися не могли.
Флот підпорядковувався двом президентам, тому всі вважали, що вони служать і Україні, і Росії. Після заяви Морозова в Севастополі відбувся мітинг, на якому було висунуто вимогу передислокувати всі Збройні Сили України за межі Республіки Крим. Ціла низка заяв надійшла й з російського боку.
За кілька днів на російсько-українських переговорах у Києві українська сторона знову наполягала: поділові підлягають лише плавзасоби, а системи берегового базування та матерiально-технічного забезпечення повинні стати українськими без роздумів. Російська сторона домагалася поділити й iнфраструктуру. Тож корабель переговорів і тепер сів на мілину.
Після цього Україна вирішила фінансувати ЧФ тільки на п’ятдесят відсотків, згідно з Угодою. Росія і перед тим відпускала кошти тільки на оплату курсової різниці рубля до карбованця. Грошове забезпечення в чорноморців було вдвоє—втроє більшим, ніж у офіцерів та мічманів ВМС. Це істотно позначалося на волі тих, хто ще хотів служити в українському флоті. Таких дедалі меншало.
Київ змушений був шукати нові шляхи, щоб владнати чорноморську проблему, запровадити статус військовослужбовців флоту. Потім гостро постало питання про громадянство офіцерів та мічманів. Це не значило, що чорноморців хотіли позбавити громадянства. На момент проголошення незалежності всі вони стали громадянами України. Але за розпорядженням Президента України № 60 від 18 квітня 1992 року Міністерству оборони України доручили занести відмітки про громадянство до військових облікових документів військовиків Збройних Сил України. Сподівалися, що чорноморці, бажаючи послуговуватися пільгами громадян України, охоче проставлять у себе в посвідченнях штамп “Громадянин України”. Цього не сталося: офіцери та мічмани боялися, що їх звільнять у запас, і не поспішали штампувати документів. Це зробило тільки кілька десятків військових. Отак почата кампанія сама зійшла нанівець.
Щоб контролювати свою територію, міністр оборони України провів наказ про призначення в містах і інших населених пунктах, таких як Севастополь, Феодосiя, Саки, Iзмаїл, Октябрьське, Гвардійське, Новоозерне, Мирний, Веселе та Кача начальників гарнізонів — військовослужбовців Збройних Сил України. Так гарнізони набули собі двох начальників: одного — від ЧФ, другого — від ВМС. У Севастополі призначили заступника командувача ВМС України капітана 1-го рангу Миколу Кострова, хоч обов’язки начальника Севастопольського гарнізону й далі виконував перший заступник командувача ЧФ віце-адмірал Вiталій Ларiонов. Заходи ці були вимушені, бо в гарнізонах, де розміщувався Чорноморський флот, дислокувалися і з’єднання українських Збройних Сил. Такі призначення на Чорноморському флоті сприйняли як спробу підпорядкувати новому начальнику гарнізону частини ЧФ. Ціла буча здійнялася в Севастополі. Дров у вогонь підкинула вигадка, нібито 600 курсантів другого—четвертого курсів училищ, що не присягнули Україні, силоміць видворили до Росії. Насправді ж усі вони, згідно з домовленістю між Україною та Росією, одержали змогу спокійнісінько закінчувати училище. Ба ні. Начальник Головного штабу ВМФ Російської Федерації надіслав телеграму, яку довго ховали від очей севастопольців. У ній, зокрема, йшлося, що “начальник Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації ... ухвалив рішення перевести курсантів другого—четвертого курсів севастопольських училищ, які не присягнули Україні, проводити навчання у військово-морських навчальних закладах Росії”. Курсантів, які мусили поїхати, така звістка та жорсткий строк виконання — три дні — приголомшила. Деякі з них мали сім’ї, дітей.
Командування ВМС, училища, наш прес-центр доклали зусиль, щоб заспокоїти севастопольців, назвати авторів того рішення. Проте російське військове відомство та командування ЧФ знали, що робили. Люди нервували, в їхніх очах винуватцями стали українські воєначальники. Справжні органiзатори цієї політичної акції носа не показували. Але мета їхня була прозора, як скло — домогтися, щоб російський парламент знову порушив питання про статус Севастополя. І якраз жонглювання курсантами — прекрасний козир підготувати громадську думку севастопольців, кримчан до того, що питання про статус Севастополя мусить бути розглянуте у Верховній Раді. Міркували, що з затвердженням статусу Севастополя світла доля чекатиме і флот: він стане російським, і Росія не піде з Криму.
Незважаючи на всілякі спроби дискредитувати ВМС і їхнє командування, український флот розбудовувався. Закінчувалися випробування сторожового корабля “Гетьман Сагайдачний”, на ньому мали підняти прапор ВМС України. На суднобудівному заводі у Феодосiї завершувалося спорудження десантного корабля на повітряній подушці типу “Зубр”.
Поповнювалися ВМС і офіцерським складом. 24 квітня основна частина екіпажу великого протичовнового корабля “Способный” під головуванням капітана 3-го рангу С. Єлисеєва склала присягу на вірність народові України. Військовики висловили прохання, щоб їхній екіпаж узяли під юрисдикцію України й занесли тих, хто приніс присягу, до Збройних Сил України. Так і було зроблено. ВПК “Способный” входив до складу Тихоокеанського флоту. Щоправда, стояв він до останнього часу на ремонті в Севастополі. Може через це на Чорноморському флоті такий перехід до ВМС тлумачили не як бажання офіцерів служити Україні, а як страх перед тим, що доведеться вертатися на Далекий Схід. Сумніви насправді тоді були й у нас, проте з часом офіцери цього екіпажу, що залишилися без свого корабля, бездоганною службою розвіяли всілякі підозри.
Так само волів учинити й цивільний екіпаж танкера “Єльня” Чорноморського флоту. Капітан М. Гребенник часто приходив до штабу й вів про це переговори з командуванням. Дізнавшись про наміри екіпажу, адмірал Е. Балтiн викликав до собе капітана М. Гребенника. По розмові той, настраханий звільненням з посади, написав рапорт, у якому доповів, що “ніяких переговорів з представниками ВМС України про перепідпорядкування “Єльнi” не вів, схожих прохань не висловлював”. Цей рапорт пізніше було опубліковано в “Флаге Родины”. Я пам’ятаю, як ця інформація шокувала капітана 1-го рангу Ю. Шалита, до якого все ж звертався Гребенник із міркуваннями перейти до ВМС.
Випадок з екіпажем “Єльнi” був не єдиний. У цивільних моряків допоміжного флоту нагромаджувалися серйозні проблеми. Одержуючи раніше валюту в тривалих плаваннях, вони не виходили останнього року в море, мали жалюгідні оклади. Особовий склад екіпажів шукав вихід. 13 травня до командувача ВМС України віце-адмірала Бориса Кожина (звання віце-адмірал Кожину присвоїли напередодні Дня Перемоги, 8 травня) звернулися з листом профспілкові організації допоміжного флоту, запропонувавши “зустрітися з капітанами суден і владнати питання, що їм болять”. Кожин погодився. Але звістка ця дійшла й до начальника тилу ЧФ контр-адмірала Б. Богданова. Розвідавши про ініціативу профспілкових активістів, він категорично заборонив голові об’єднаного профспілкового комітету В. Носкову проводити таку зустріч. Тим часом в Очакові екіпаж ПЖК-38 Чорноморського флоту підняв на своєму судні державний прапор України. На Чорноморському флоті й у Головному штабі ВМФ Росії давно чекали слушної нагоди, щоб підняти Андріївські стяги. І ось вона випала. А що допоміжні судна ЧФ підняли Андріївські прапори, то Україна практично втратила змогу використовувати їх у своїх потребах, зокрема й танкери, які конче потрібні були державі, щоб перевозити паливо. Тому 18 травня з відома командування Чорноморського флоту, яке гарантувало, що залагодить соціальні негаразди моряків, себто підвищить зарплату, на 11 суднах 171-го дивізіону суден забезпечення тилу Кримської військово-морської бази ЧФ у селищі Новоозерному замайоріли Андріївськi стяги.
Пізніше завдяки офіцерам, що служили там, я розкрив увесь механізм політичної провокації. І не ПЖК-38 у цьому винний. Не було б його, відшукали б інший привід здійснити задумане.
Замкнувшись у кабінеті, три дні складали план дій тимчасовий виконавець обов’язків командира Кримської ВМБ капітан 1-го рангу Є. Орлов і комдив капітан 2-го рангу В. Бершадський. Той самий Орлов, що власноруч зривав Державний прапор України з морського тральщика “Сигнальщик”, за що його й підвищили по службі. І той самий Бершадський, який саджав “винуватців” у ящики з-під ланцюгів.
План продумано ґрунтовно. Перед обіцяною грошовою маною за російським тарифом мало хто з капітанів утримався. Одначе не всіх у дивізіоні спокусив російський карбованець. Відмовилися піднімати Андріївськi прапори морський буксир МБ-23, танкер ВТН-99 та буксири РБ-256 і РБ-308.
За день перед цим до Кожина замість усіх капітанів навідалося сім членів профкому. Бесіда не вселила надії профкомівцям на швидку допомогу. Тоді зорганізували зустріч усіх капітанів суден з віце-адміралом Е. Балтiним, де ухвалили відрядити делегацію від капітанів суден до Москви — до керівництва Військово-Морського Флоту Російської Федерації.
Оскільки Андріївські прапори й далі мерехтіли собі на флоті, міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов 20 травня провів наказ № 103, в якому ясно тлумачив: Андріївський стяг — це прапор ВМФ Російської Федерації, тому всім суднам, які його підняли, надати статус суден іноземної держави, дислокованих в Україні. Враховуючи те, що перебування їхнє на території України — пряме порушення українського законодавства, міністр оборони України наказав розробити й узгодити з керівництвом Збройних Сил Російської Федерації питання про виведення цих суден ЧФ за межі України й припинити фінансування кораблів, що підняли Андріївські прапори.
Кримське відділення Української республіканської партії у зверненні до Президента України і Верховної Ради висунуло вимогу порушити кримінальну справу “за фактом державної зради проти громадян України, які підняли 18 травня військово-морські прапори Росiї”.
Та командування Чорноморського флоту вгамуватися не могло. Воно всіляко ініціювало піднімання прапорів і на інших суднах, обіцяючи підвищити зарплату. Її і справді трохи підвищили, але суто символічно. Все це видавалося за піклування російського керівництва про чорноморців, хоч фінанси йшли, як і раніше, з України.
До 24 травня Андріївські прапори замайоріли на 115 кораблях, суднах і катерах флоту. До кінця травня такі прапори напнуло більше як 200 суден. На одній із телеграм, у якій доповідалося про кількість піднятих Андріївських прапорів на ЧФ, Морозов написав резолюцію Кожину: “Якщо підняття прапорів на бойових кораблях усе ж почнеться — це означатиме вихід флоту з підпорядкування. Щоб його нейтралiзувати, Міністерство оборони України запропонує відкликати з кораблів громадян України, оголосити бунтівні кораблі окупаційними і заблокувати забезпечення їх”.
Згодом міністр оборони України не раз заявляв про необхідність вивести всі судна, що підняли Андріївські прапори, за межі територіальних вод України, і це відіграло свою роль. Координаційна рада профспілкових організацій плавскладу суден забезпечення в листі до Президента України повідомляла, що екіпажі суден вимагають тільки соціальних поліпшень і не вважають акцію з прапорами політичною, як це подають деякі громадські рухи. Свій протест висловила й Спілка офіцерів України. Рішуче засуджуючи провокаційну вихватку екстремiстських сил Росії на терені незалежної держави, вона виказала нерозуміння німої байдужості державних органів України, які не відреагували на iмперськi дії. Спілка офіцерів України оголосила про своє право звернутися до всіх військовослужбовців України встати на захист незалежності країни. Ця категоричність мала під собою ґрунт. У протесті йшлося, що група офіцерів ЧФ під головуванням адмірала Е. Балтiна, не без підтримки Москви, пішла на відверту конфронтацію та загострення становища в регіоні, що й спонукало бійців підняти Андріївські прапори.
Незабаром міністр оборони України своєю директивою в 4 рази збільшив оклади військовослужбовцям Збройних Сил України.
У відповідь Російське керівництво ухвалює рішення почати з 1 липня 1993 року виплату зарплати, щоправда, тільки військовослужбовцям, за нормами, встановленими Мiнiстерством оборони Росії, що у 2—2,5 рази перевищувало тодішній оклад. Це підбадьорило чорноморців — вони на правильному шляху й Москва їх поціновує.
Заява українського міністра оборони та наміри вивести судна, що підняли Андріївськi прапори, трохи спантеличили російське військове відомство. Головком ВМФ Росії адмірал Фелікс Громов дав пояснення, що “тільки Севастополь може бути місцем базування Російського військово-морського флоту на Чорному морі”. Про перенесення головної бази ЧФ до Новоросійська “мови не може бути просто тому, що в найближчі 50 років на новому місці нереально створити всю необхідну інфраструктуру” (“Флаг Родины”, 4 липня 1993 р.).
4 червня міністри закордонних справ України і Росії Анатолій Зленко та Андрій Козирєв прибули до Севастополя, щоб вивчити ситуацію на місці. З ними були Надзвичайний і Повноважний посол Росії в Україні Леонiд Смоляков і Головком ВМФ РФ Фелікс Громов. Приїзд міністрів закордонних справ до Севастополя трохи стабiлiзував обстановку. Координаційна рада офіцерських зборів ЧФ після зустрічі з міністрами вирішила перенести призначені на 10 червня 1993 року загальноофіцерські збори на пізніше, коли стануть відомі результати переговорів, які намічалися між президентами. За деякими даними, ці флотські збори хотіли порушити питання про підняття Андріївських прапорів на всіх кораблях Чорноморського флоту. Згодом цей же орган, що став політичним, склав звернення до президентів України та Росії, в якому запропонував законодавчим і владним структурам обох держав “почати обопільні консультації про возз’єднання Росії та України”. Зміст переговорів не розголошувався, проте до мене, як начальника прес-центру, що супроводив міністрів у поїздках по Севастополю та на кораблях ВМС України і Чорноморського флоту, все ж дійшла інформація, що російська сторона погодилася з пропозицією України поділити бойові кораблі протягом року. А доля берегових об’єктів і споруд зоставалася невизначеною. “Росія, — як заявив Козирєв під час зустрічі з офіцерами ЧФ у штабі флоту, де мені також пощастило бути присутнім, — із Севастополя не йде”. Хоч тоді Росія не претендувала на володіння береговими об’єктами і мову вела тільки про довгострокову оренду. Те, що вона замислила цю оренду, чітко стало ясно трохи згодом із заяви міністра оборони України К. Морозова. Він попередив, що “про поділ нашої землі” чи про здачу Севастополя в оренду Росії “мови бути не може”. Свого міністра одностайно підтримала Спілка офіцерів ВМС України. Вона наголосила, що сама ідея передати Севастопольську військово-морську базу чи здати її частини в довгострокову оренду Російській Федерації, висловлена деякими державними діячами України, розцінюватиметься як капiтулянська і зрадницька щодо інтересів України. Довгострокове перебування флоту Росії в бухтах Севастополя — це постійний дестабiлiзатор не тільки в Севастополі та Криму, а й у відносинах між Україною та Росією. Спілка офіцерів вважала, що після поділу кораблів можна домовлятися лише про тимчасове перебування військових суден ЧФ у бухтах і пунктах базування України, а інфраструктуру цілком і повністю передати Україні.
Заяву на підтримку позиції міністра оборони України зробило Севастопольське відділення УРП, Севастопольський філіал Руху, міська організація “Просвiти”, координаційна рада Конгресу українців Севастополя та інші організації.
Своєрідно відреагувала на заяву міністра оборони України і координаційна рада офіцерських зборів ЧФ. Вона уклала резолюцію, яка сповіщала, що “акції з підняттям історичного військово-морського Андріївського прапора — зовсім не політичні”, що це “вимушена форма протесту”. Винуватцем вона так само визнала ПЖК-38, який підняв прапор України. А Андріївський стяг координаційна рада віднесла не до “іноземного” прапора, а до історичного... об’єднуючого, що цілком міг би майоріти й на кораблях українських ВМС за доброї волі тих, від кого це залежить. То не була наївність чи простота. За цим стояла серйозна політична мета: об’єднати збройні сили, як і самі держави, у велику iмперiю. Гадалося, що початок тому мусить покласти Чорноморський флот, але якщо об’єднатися не вдасться, то Чорноморський флот Росії має все одно залишитися в Криму і Севастополі. Заява міністра оборони України про виведення кораблів і суден, які підняли Андріївські прапори, з України, суперечила планам російського військового керівництва. Вивести кораблі і судна означало позбавитися впливу Росії на півострові. Тому резолюція координаційної ради офіцерських зборів була актуальна.
Незабаром віце-адмірала Е. Балтiна запросили до Києва на зустріч з Президентом України Л. Кравчуком. Київ також прагнув застерегтися від імовірного масового підняття Андріївських прапорів на кораблях. У півторигодинній бесіді Балтiн доводив, що флот ділити не можна. Президент вислухав командувача, але своєї позиції не виказав, пояснивши, що цю проблему обговорюватиме парламент України.
Тим часом активісти Севастопольського відділення Фронту національного порятунку (ФНП) та чорноморці і собі готувалися до зустрічі двох президентів. 13 червня представник ФНП урочисто вручив екіпажеві протичовнового крейсера “Москва” Андріївський прапор, один із тих, що їх шили члени деяких антиукраїнських організацій для екіпажів бойових кораблів флоту. Прапор вручили з побажанням якнайшвидше підняти його на крейсері. А командування корабля вручило антиукраїнським активістам колективне фото екіпажу на згадку.
17 червня 1993 року в Москві відбулися переговори президентів України та Російської Федерації, на яких ухвалили спільну Угоду “Про негайні заходи по формуванню ВМФ Росії і ВМС України на базі Чорноморського флоту”. Сторони домовилися почати формування двох флотів на основі поділу ЧФ з вересня 1993 року і завершити його до кінця 1995 року. Поділові 50 на 50 відсотків підлягали з’єднання і частини всіх родів і сил флоту, зокрема надводні кораблі, підводні човни, військово-повітряні сили, берегові війська, з’єднання, частини і заклади та об’єкти оперативного, бойового, технiчного й тилового забезпечення, будови та споруди, озброєння, боєприпаси, військова техніка та інше майно Чорноморського флоту, що перебувало на їхньому балансі. Російська сторона взяла на себе зобов’язання брати участь у співрозвитку соціально-економічної сфери м. Севастополя та інших населених пунктів України, де розташовуватимуться військові частини ВМФ Росії.
29 червня в конференц-залі штабу ЧФ відбулися загальнофлотські делегатські збори. До Севастополя з’їхалися офіцери з усіх місць Криму, де базувалися частини флоту. Я здивувався, коли напередодні мені зателефонував голова координаційної ради офіцерських зборів ЧФ капітан 1-го рангу Валерій Володiн і запросив на зібрання:
— Знаю Вас, як об’єктивного і чесного журналіста, тому можете все побачити своїми очима.
Мені, звичайно, нелегко було перебувати в залі, де сиділо 129 офіцерів флоту. Коли Володiн оголосив, що на збори запрошено начальника прес-центру ВМС України, зал загомонів, проте ніхто лихого слова в мій бік не кинув. Валерій Iванович виступив з доповіддю, категорично висловився проти поділу флоту, але Андріївські прапори запропонував не піднімати. Однак наступні виступи, очевидно змовницькі, містили вимоги підпорядкувати ЧФ Міністерству оборони Російської Федерації. Щоб поставити парламенти обох держав перед фактом, запропонували 1 липня “підняти прапори як символ єдності і неподільності флоту”. Втім, ця пропозиція не всім видалася феєричною, були й такі, хто сумнівався у вірогідності цієї акції, адже на кораблях служили здебільшого українці. Могли статися всілякі колізії.
Певності ініціаторам зборів надала телеграма голови робочої комісії зі статусу Севастополя Верховної Ради Росії народного депутата Росії Є. К. Пудовкiна. Учасникам зібрання зачитали, що Росія не кине напризволяще своїх синів, “хай і надалі гордо майорить наш славетний Андріївський прапор над Чорноморським флотом Росії та Севастополем”. Із 129 присутніх на зборах за підняття прапорів проголосувало 67. Хоч координаційна рада свій намір через збори протягнула, всі розуміли, що виконати його на місцях буде проблематично. Стало цілком ясно, що ініціатива піднімати на флоті російські військово-морські стяги йшла не знизу. Не звідти походила й пропозиція організувати загальнофлотські збори. Саме цим було стурбоване командування ЧФ. І коли я з’ясовував, як готувалися збори, то переконався в тім ще раз. Приміром, на ПКР “Москва” делегатів ніхто не обирав, думками офіцерів взагалі не цікавилися, а думками мічманів, старшин та матросів — і поготів. Делегатів на збори призначили, щоб не сталося перебою при голосуванні. За наміром організаторів, збори мали б замкнути ланцюг ґрунтовної підготовчої роботи напередодні масового підняття Андріївських прапорів і перепідпорядкування всього флоту, а згодом і Севастополя, Росії. В такому разі російська делегація на переговорах аргументувала б українській стороні, що предмету дальших переговорів немає, бо флот разом із базами добровільно перейшов під юрисдикцію Росії.
Перший, хто підтримав ухвалу координаційної ради офіцерських зборів підняти Андріївські прапори 1 липня, був віце-президент Росії Олександр Руцькой. Надіслана на флот телеграма мала суто політичний характер. Опублікувати її дослівно у флотськiй газеті не наважилися, дали у викладі. Там містилися й такі рядки: “Незважаючи на спроби закулісного змовництва... міцніє воля російських моряків-чорноморців”. Балтiн розумів, про кого йшлося. Не міг не враховувати й сили опозиції в особі Руцького та його споборників. Але все ж дав телеграму в з’єднання і частини флоту про підняття у день нового навчального періоду прапорів не Андріївських, а ВМФ колишнього СРСР .
Сказала своє слово 30 червня 1993 року й Верховна Рада Криму, яка в постанові про ситуацію на Чорноморському флоті звернулася до офіцерів та особового складу ЧФ “не вживати ніяких дій, які б дестабiлiзували обстановку на флоті” (“Флаг Родины”, 2 липня 1993 р.).
Чим обернеться першолипнева акція з Андріївськими прапорами — непокоїло й офіцерів ВМС України. На Чорноморському флоті служило понад шістдесят відсотків матросів і старшин — громадян України. До нас надходили відомості, які аж ніяк не вітали таке рішення, а деякі налаштувалися вкрай радикально силою не допустити чужоземних стягів. Ніхто не гарантував мирного розв’язку цих подій.
Спілка офіцерів ВМС України закликала військовослужбовців — громадян України, службовців на Чорноморському флоті “не піднімати Андріївські прапори, суворо виконувати ухвалені угоди, що забезпечують нормальний процес формування двох флотів — України і Російської Федерації”.
І все ж, Андріївські прапори замайоріли на плавбазі “Магомед Гаджиев”, у бригаді морської піхоти, дивізії берегової оборони ЧФ. Балтiн зняв з посади тільки командира плавбази капiтана 2-го рангу Олександра Гребенщикова.
За ситуацією на флоті стежив і Президент Росії Борис Єльцин. Саме його заява спонукала Балтiна телеграфувати на флот, щоб вивішували старі стяги — ВМФ СРСР, про що вже йшлося вище. Заява Єльцина констатувала, що дехто з діячів у Росії, спекулюючи на емоціях кримчан, виступає з закликами, щоб роздмухати й без того розпечену обстановку на Чорноморському флоті й у Криму. Президент наголосив, що визнає домовленості, досягнуті з Україною.
Навіть із телеграми Руцького та заяви Єльцина прозирало: за Росією женеться криза влади, і кожна зі сторін прагнутиме заручитися підтримкою військових чи використати їх у політичній грі. Якби над Чорноморським флотом замерехтіли Андріївські стяги, це вказувало б на те, що військові виступили проти рішення Єльцина та його домовленості з Президентом України Кравчуком. І навпаки, зіграло б на руку Руцькому та опозиції, які начебто сприяли соціальному захисту російських військовослужбовців і членів їхніх сімей у колишніх союзних республіках.
Україна тим часом робила своє — будувала кораблі для національних ВМС. 22 травня зі стапелів київського суднобудівного заводу було спущено на воду малий протичовновий корабель “Луцьк”.
26 червня 1993 року наші Військово-Морські Сили поповнилися малим десантним кораблем на повітряній подушці (ДКПП) “Донецьк”. Його спорудили на Феодосійському виробничому об’єднанні “Море”. Там же, у Феодосiї, на “Донецьку” підняли Прапор Військово-Морських Сил України. Першим командиром став капітан 3-го рангу О. Звєрєв. Будували ДКПП за особливим проектом, розробленим ще у 80-і роки Ленiнградським ЦКБМ “Алмаз”. Феодосійські корабели славно попрацювали. Маючи екіпаж із трьох десятків моряків, “Донецьк” може брати на борт 8 плавучих танків чи 10 бронетранспортерів. Окрім того — 360 бійців десантно-штурмової групи. Весь вантаж ДКВП готовий перекинути до місця висадки зі швидкістю 63 вузли в радіусі за 300 миль від пункту базування. Передбачалося, що служитимуть на ньому тільки професiонали.
Почала формуватися й морська піхота. 1 липня 1993 року було створено 27-й окремий батальйон морської піхоти. Керував набором батальйону перший начальник Військ берегової оборони Військово-Морських Сил України полковник Євген Бакай. Першим командиром призначили підполковника Олександра Голобородова. Більшість офiцерів батальйону служила до цього в морській піхоті та повітряно-десантних військах. Особовий склад строкової служби прибув з аеромобiльних військ і розвідувальних частин.
В липні в місті Саки було сформовано управління авіації ВМС України. Командувачем авіацією Військово-Морських Сил України призначено генерал-майора Миколу Воловіна.
Розбагатіли ВМС і на сторожового корабля. 4 липня в Керчi на виробничому об’єднанні “Затока” відбулося урочисте підняття прапора українського флоту на сторожовому кораблі “Гетьман Сагайдачний”. На церемонію прибули заступник міністра оборони України генерал-полковник І. Бiжан, начальник Соціально-психологічного управління Міністерства оборони України генерал-майор В. Мулява, командувач ВМС України віце-адмірал Б. Кожин, генеральний директор виробничого об’єднання “Затока” М. Волков. Митрополит Української православної церкви Фiларет освятив корабель. Поздоровити військових моряків приїхали шефські делегації зі Львова та Запоріжжя, письменники та представники громадських органiзацій. Наспіли й посланці від жителів села Кульчиці — батьківщини гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Корабель заклали ще 5 жовтня 1990 року, а спустили на воду 29 березня 1992 року. Першим командиром “Гетьмана Сагайдачного” став капітан 3-го рангу Володимир Катушенко, начальником соціально-психологічної служби, заступником командира корабля — капітан-лейтенант Володимир Лещенко.
Через тиждень після урочистостей “Гетьман Сагайдачний” прибув до Севастополя, де обстановка у ті дні нагадувала порохову діжку, на якій розкурювали аж ніяк не мирну трубку.