"Наче з арфи золотої..."
Українські письменники про Крим

Микола БАЖАН
(1904-1983)

ХЛОПЧИК 3 ЧУФУТ-КАЛЕ

Узгір'я і сонце. Пустельність і тиша.
Жовтавими струями мечеться пил.
І далеч, од пилу ще блідша й жовтіша,
Безбарвне вливається у небосхил.
Розтанули барви, дороги і грані
У мляві сухого, гнітючого дня,
У сонячній зморі, в глухому тумані,
Який і легені, й простори сповня.
Обтесане урвище, видне крізь хвилі
Повітря і пилу, раптово спливло,
Як темінь, згромаджена на небосхилі,
Де змішано небо і землю було.
Воно понад долом звелось, мов ковадло,
З забутим на ньому тяжким ланцюгом,
Що велетнем викутий був запопадло,
Тепер вже для всіх непотрібний цілком.
Похмуре ковадло купецької слави,
Розбійницьких мандрів, невольничих скарг
Цей пагорб жадібного міста-держави,
Де правив купців і рабів патріарх.
Печери, прориті крізь глей і піщаник,
Мов труби, з яких виривається тьма,
Зіяли й мовчали. І башти тригранник
Стримів, наче спис, понад ними сторчма.
Впав город, як витязь, що сохнути й тліти
Приречений з голоду, спраги й чуми.
Розпалися панцири. Змерхли граніти.
Скришилися мури. Зітерлись доми.
Залога, утративши силу і віру,
У безвість пішла. Як останній боєць,
Зійшов на фортечну стіну жовто-сіру
Закручений з вітру й піску вихорець.
Він звівся і теж безнадійно поникнув -
І це був кінець. Пустота й тишина.
Десь камінь звалився. І гравій десь рипнув.
Як зляканий птах, стрепенулась луна.

І тільки на вулицях, в плитах камінних
Лишилися глибоко втерті сліди
Важких колісниць, пішоходів невпинних,
Когорт, караванів, юрби й череди.
Німотні сліди клопітного поріддя
Зорали шершавий, крупчастий граніт -
Високих коліс сучкувате обіддя,
Брязкучі підкови арабських копит,
Розмашисті кроки рудого верблюда,
Дрібні передзвони копитець осла,
Кваплива юрба, ця тривожна приблуда,
Що куряву світу сюди принесла;
Голодних рабів закривавлені ноги,
Роздряпані тернами руських степів,
Де грецькі, і готські, й татарські дороги
Чорніли, як пасмуги від канчуків;
Роз'ятрена сіллю ступня мореплавця,
Купця крутоносий, шорсткий черевик,
Сандалі філософа і правознавця,
Обвинута вовною ключка калік,-
Вони тут усі стугоніли, дзвеніли,
Зашпортувались, поспішали, тяглись,
Повзли на ступені, пороги і схили,
На площі базарів, на замкову вись.
Спинялись, топталися, бігли тривожно,
Повільно і важко рушали в похід -
І зникли, і зараз розглянути можна
Лише їх мертвотний, продряпаний слід.
Підземні в'язниці, просмерджені трупом,
Умились дощами. В купецькі льохи,
Пробиті таємно під скельним уступом,
Пролізли вужі і кощаві мохи,
І тільки склепіння фортечної брами,
Високе й легке, золотиться на тлі
Пустинного неба. З губатої ями ,
Тхне плісенню. Тиша. Всихання землі.

І раптом чийсь голос. Тоненько й зухвало,
Смакуючи кожне з проказаних слів,
Виводить він чуваний всюди, бувало,
Задиркуватий войовничий мотив.
Хтось босими п'ятками впевнено топче
Старезні ступені, колючу траву,
І от появляється... "Звідки ти, хлопче?" -
"Та звідки? Із школи, а тут я живу".
Волосся руде, золоте ластовиння,
Як сонячний зайчик, мінливе лице;
В торбині - книжки і письмове начиння.
"Я-сторожа син, що пильнує оце..."
І з жестом хазяйським рукою він маше
На місто-державу, на тверджу стару,-
Мовляв, оцей дворик - господарство наше,
Де місця бракує для хлопця й на гру.

Хлопча у сорочці з блакитного ситцю,
Швидке, світлооке, кирпате хлопча!
Тобі, життєлюбцю, тобі, ненаситцю,
Господи прадавньої не вистача -
Замало для тебе і світу старого.
Як мало й цього мовчазного плато.
Ти хочеш верстати далекі дороги,
Дороги, яких не верстав ще ніхто,
Бо міць життєрадісна і життєтворча
В тобі вже буяє, хлопчатко мале,
Руїни живий і веселий дозорче,
Безжурний школярику з Чуфут-Кале!

1940

До змісту "Наче з арфи золотої..."