Станіслав Кульчицький
“ЦАРСЬКИЙ ПОДАРУНОК” МИКИТИ ХРУЩОВА

Указ президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року і закон Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1954 року про передачу Кримської області УРСР викликані низкою причин, передусім економічних та ідеологічних. Можна дискутувати, яка з причин більш важлива, а яка відігравала другорядну роль. Та за всіх умов концепція “царського подарунку” М. Хрущова Україні переводить дискусію в зовсім іншу площину. Об’єктивні причини, якими керувалася державна влада, виводяться з дискусії. Натомість на перший план висувається воля першого секретаря ЦК КПРС, який розпорядився зробити так, а не інакше.
Власне, волі, проявленої комуністичними вождями, цілком вистачало, щоб радянський парламент приймав потрібні їм законодавчі акти. М. Хрущов, ко ли він став таким вождем, завжди добивався від компартійно-радянського керівництва згоди на здійснення реформ, які вважав необхідними. Під тиском цього енергійного реформатора партійні з’їзди або пленуми ЦК КПРС висловлювалися навіть за ті новації, які істотно ущемлювали інтереси пануючої номенклатури. Природа тоталітарної держави була такою, що людина на вершині владної піраміди могла нав’язувати свою волю партії, державі, країні.
Т а в концепції “ царського подарунку” є прихований підтекст, завдяки чому вона й народилася. Хрущов не спромігся, подібно своєму попереднику Сталіну, безкарно ігнорувати волю та інтереси номенклатури, тому що не бажав, та й не міг використовувати масові репресії як метод державного управління. Через це найближче оточення виявилося спроможним засобами змови усунути його від влади. Першого секретаря ЦК звинуватили у волюнтаризмі і скасували ті реформи, з якими номенклатура не погоджувалася. Чому б не поставити під сумнів й передачу Криму?
Перші обриси концепції “царського подарунку” проявилися вже в другій половині 50-х років. Московська компартійно-радянська номенклатура була незадоволена тим, що Хрущов спирався передусім на українські кадри і мало не наполовину оновив склад президії ЦК КПРС за рахунок людей, з якими спрацювався за десятилітній період перебування у Києві. “Ревнощі” до України, намагання представити Хрущова як своєрідного “агента впливу” України в Москві проявлялися вже тоді. Проте таке незадоволення мало кланову природу. Передача “всесоюзної оздоровниці” Україні не сприймалася московським пануючим кланом як територіальна втрата. В пресі, коли заходила мова про передачу Криму, ця акція інтерпретувалася як один з яскравих доказів віковічної дружби двох споріднених і возз’єднаних народів.
Після 1991 р. передача Криму Україні стала означати відпадіння цієї території від Росії. Трактування указу від 19 лютого і закону від 26 квітня 1954 р. як проявів волюнтаризму Хрущова давало за цих умов моральне право вимагати повернення Криму навіть за очевидної для всіх відсутності правових підстав.
У пострадянський російській історіографії таке трактування є найбільш поширеним, практично офіційним, але не суцільним. Проаналізуємо, як описувалася ця подія у колективній монографії “ Политическая история: Россия – СССР – Российская Федерация”, що вийшла з друку у Москві в 1996 році: “У галасі цілинної кампанії, що розпочалася, якось не дуже голосно пролунав опублікований 27 лютого 1954 року тижневої давності указ, що затверджував постанову президій Верховних Рад РРФСР і УРСР про передачу Криму з російського підпорядкування в українське – як своєрідний “ подарунок” до 300-річного ювілею “ возз’єднання” України з Росією”.
Звертає на себе увагу взяття в лапки двох ключових слів: подарунок і возз’єднання. Лапки сигналізують, що автори поставилися з іронією до змісту, який вкладався в обидва поняття. Якщо лапки у слові “возз’єднання” означали явну відстороненість від радянської ідеологеми ( зрештою, цілком зрозумілу в рік виходу цієї монографії), то такі самі лапки у слові “подарунок” вказували уже на відстороненість від ідеологеми, що виникла в пострадянській Росії. Ук а з від 19 лютого 1954 року не містив у собі жодних пов’язань з ювілеєм Переяславської ради, та й опублікований він був лише через тиждень після підписання, як справедливо зазначали автори монографії.
“Подарункова концепція” пережила критичний для неї 1999-ий рік, коли було введено в дію українсько-російський договір із взаємним визнанням існуючих державних кордонів. У першому кварталі 2004 р., коли відзначалися 350-ліття Переяславської ради і 50-ліття входження Криму до складу України, ця концепція стала популярною в російській пресі.
Зокрема, відомий журналіст А. Друзенко, який підготував для першого у 2004 р. номера “Литературной газеты” матеріал під назвою “ Втрачене братерство”, писав: “Добре пам’ятаю, з яким розмахом святкували 300-ліття цієї історичної події… До цієї дати був приурочений і щедрий подарунок Микити Хрущова: саме у рік 300-ліття до складу України передали Крим”. З тексту його статті випливало, що разом з втраченим братерством втрачалася територія.
Мені не доводилося читати в українській пресі ностальгічних скарг щодо втрати Україною Придністров’я, до чого теж був причетний М. Хрущов. Навпаки, незнання проблеми Придністров’я нашою громадськістю, включаючи державних службовців, які мають повноваження надавати українське громадянство, просто-таки вражаюче. Інституту історії України НАН України постійно доводиться видавати довідки про те, що всі, хто народився на лівому березі Дністра до 1940 року, є українськими громадянами за ознакою народження. Навпаки, ностальгічні скарги з приводу втрати Криму дуже поширені в російській пресі…
Як реагують тепер українські журналісти та історики на “подарункову концепцію”, що панує в російських і деяких українських російськомовних виданнях? Вони цілком справедливо вказують на те, що ця кампанія не має нічого спільного з реальною дійсністю. У 1954 році Хрущов нічого не міг дарувати від власного імені. Він ще не був тоді тим Хрущовим, який відклався у нашій пам’яті.
Справді, у 1954 році Хрущов бу в одним з дев’яти членів президії Центрального комітету КПРС, яка прийшла до влади після смерті Й. Сталіна. Десятий, тобто Л. Берія, який бажав негайно стати вождем, спираючись на органи державної безпеки, був знищений цими дев’ятьма ще у 1953 році.
Президією називався керівний орган ЦК в період між ХІХ та ХХІІІ з’їздами КПРС. Раніше і пізніше він мав іншу, більш відому серед неспеціалістів назву – політбюро ЦК. Будучи з вересня 1953 року першим секретарем ЦК, Хрущов мав у колективному керівництві, де питання розв’язувалися більшістю голосів, досить-таки вагомі позиції. Однак не меншим впливом в компартійно-радянському апараті і серед населення країни користувався Г. Маленков, який контролював уряд. А К. Ворошилова і В. Молотова переважна більшість радянських людей сприймала як вождів другого (після Сталіна) плану з часів власного дитинства. Кожний з них мав у 1954 році 30-річний стаж перебування в політбюро ЦК.
Лише з липня 1957 року, тобто після поразки так званої “антипартійної групи”, коли з президії ЦК були виведені п’ять противників першого секретаря і введені вісім його прибічників, Хрущова можна вважати вождем в компартійно-радянському розумінні цього терміну.
Відсутність у М. Хрущова повноважень вождя до 1957 року не заважала йому проявляти ініціативу в різних сферах державної діяльності. Власне, ініціативи в ліквідації ГУЛАГу і здійсненні активної соціальної політики забезпечили йому перемогу над суперниками в президії ЦК. Передача Криму Україні – це теж його ініціатива, підтримана колективним керівництвом в КПРС, яке існувало з 1953 по 1957 рр. Які причини спонукали інших членів президії ЦК підтримати Хрущова?
В літературі пострадянського часу, у тому числі популярній, цілком правильно підкреслюються економічні аспекти такого рішення. Однак ми вже звикли до ситуації, що виникла у 1991 році, і тому переносимо в радянську дійсність сучасні реалії. Один з прибічників економічної концепції приєднання Криму до України нещодавно цілком переконано написав: “Навіть перебуваючи у складі РРФСР, Кримська область лишалася в економічному просторі України”. Що тут є правильним, що неправильним?
Правильне те, що Кримом як об’єктом управління зручніше керувати з Києва, а не з Москви. В економічному житті територія є об’єктивним чинником. Науково обґрунтоване районування, яке бере до уваги цей чинник, сприяє доцільному розміщенню продуктивних сил і підвищенню ефективності виробництва.
Неправильне саме уявлення про “ економічний простір”, коли заходить мова про компартійно-радянську систему управління. Ще у роки перших п’ятирічок був побудований так званий “єдиний народногосподарський комплекс” з жорстко централізованим управлінням. Великі підприємства незалежно від республіки, в якій знаходилися, підпорядковувалися міністерствам та відомствам, розташованим у Москві. В такій системі не могло існувати окремого “ економічного простору” України або Росії. Саме через це передача Криму Україні була неможливою для Москви у 1921 році, коли на півострові виникла територіальна автономія у складі Російської Федерації. У той час ще не існувало централізованого управління народним господарством.
У 1954 році передача півострова стала можливою. Крим переходив у підпорядкування Києву так само відносно, як підпорядковувалася цьому субцентру влади вся Україна. Це можна проілюструвати на прикладі кримських наукових установ. Коли АН УРСР поцікавилася в президії АН СРСР, які установи переходять в її розпорядження, то виявилося, що майже вся матеріальна база науки залишалася у віданні Москви. Лише у 1961 році АН УРСР одержала Севастопольську біологічну станцію, згодом перетворену в Інститут південних морів ім. О. Ковалевського, а також Морський гідрофізичний інститут. Наукові об’єкти світового рівня, зокрема Нікітський ботанічний сад і Кримська астрономічна обсерваторія, залишалися у розпорядженні Мо скви до 1991 року.
У полемічному запалі деякі публіцисти пояснювали передачу Криму Україні тільки “жорсткою економічною необхідністю” і заперечували наявність ідеологічної складової у цьому акті. Аргумент один: у документах про передачу нема згадки про 300-ліття Переяславської ради, до якого, начебто, цей “подарунок” було приурочено.
Так, згадки нема. Це не означало, однак, що ініціатори названих законодавчих актів не бажали використати зміну кордонів на користь України у пропагандистських цілях.
Відомо, що М. Хрущов звертався до Сталіна з пропозицією відзначити 290-літний ювілей Переяславської ради у 1944 році. Сталін погодився заснувати бойовий орден Богдана Хмельницького, але ініціативи з сумнівним ювілеєм не підтримав. Та після його смерті Хрущову вже ніхто не міг перешкодити привернути увагу радянських людей до “возз’єднання” двох народів у 1654 році. Тим більше, що надходив справжній, 300-літний ювілей Переяславської ради.
Пропагандистська кампанія почала готуватися одразу після арешту Л. Берія. На липневому (1953 року) пленумі ЦК КПРС, який розглядав справу Берія, виступив перший секретар Львівського обкому Компартії України З. Сердюк. У драматичній розповіді про те, як його переслідували “луб’янський маршал” та його поплічники в Україні, Сердюк все-таки знайшов місце для такої заяви: “Ми стоїмо напередодні історичної події – трьохсотліття возз’єднання двох великих народів – російського та українського”. То д і до ювілею залишалося півроку.
Варто звернути увагу на те, як З. Сердюк дозволив собі назвати український народ: великим! Дозволив собі, бо йому дозволили. Раніше в комуністичному новоязі такого визначення не існувало (хіба що в найбільш критичний період війни з нацистською Німеччиною). Наступники Сталіна розуміли, що з припиненням масових репресій у них залишається єдина можливість утримати український народ в кордонах радянської імперії: переконати його в тому, як йому добре “під зорею Радянської влади”. Із втратою терористичного чинника, який “ залізом і кров’ю”
цементував єдність багатонаціональної держави, стократ зростала вагомість пропагандистського чинника.
Східні мудреці казали: скільки б разів не повторювати слово “халва”, у роті не стане солодко. Пам’ятаючи це, Хрущов висунув ідею передачі Криму Україні і постарався обернути доцільну під економічним кутом зору акцію у підсолоджуючу пропагандистську упаковку: старша сестра передає молодшій частинку себе.
В ленінсько-сталінські часи “ старша сестра” надто ревно ставилася до розмірів “ молодшої”, а тому іноді відкраювала територію з більшістю українського населення на свою користь або на користь Білорусії і Молдавії. Україна зростала територіально тільки за рахунок власних етнічних земель, які перебували в кордонах інших країн. Етнічна приналежність цих земель українському народу була у таких випадках достатньою підставою для територіального розширення СРСР за рахунок сусідніх держав.
У 1954 році уперше і востаннє Україна збільшила свою територію за рахунок Росії. В указі президії Верховної Ради про передачу Криму фігурувала тільки економічна доцільність: “спільність економіки, територіальна близькість і тісні господарські та культурні зв’язки”. Жодних інших аргументів, як це зрозуміло, в тексті цього документу бути не могло. А ось з того, що подібні аргументи бралися до уваги у відносинах між союзними республіками, можна було скористатися пропагандистам.
Т о м у кампанія по відзначенню 300-ліття Переяславської ради, яке припадало на один день – 18 січня 1954 року, розтягнулася на цілих півроку. Пікові навантаження цього пропагандистського шоу були пов’язані з прийняттям закону Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1954 року про передачу Криму Україні.

Крим в історичних реаліях України: Матеріали наукової конференції "Крим в історичних реаліях України: До 50-річчя входження Криму до складу УРСР". — К.: Інститут історії України НАН України, 2004. — 404 с.

c.299–306