КРИМСЬКИЙ НЕЗАЛЕЖНИЙ ЦЕНТР ПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДНИКІВ І ЖУРНАЛІСТІВ

Микола СЕМЕНА
МУСТАФА ДЖЕМІЛЄВ: ЛЮДИНА, ЯКА ПЕРЕМОГЛА СТАЛІНІЗМ

Частина 2. Сталінізм і національно-визвольний рух. Різниця між ОКНР і НРКТ визначила ефективність національного руху кримських татар…

Горек чужой хлеб и тяжелы ступени чужого крыльца.
 Алигьери Данте

Изгнания воздух горький –
Как отравленное вино. 
Анна Ахматова

Кримські татари доклали багато зусиль і засобів, щоб правдиво відновити свою історію. Це допомогло створити сильний визвольний рух, який домігся повернення народу на батьківщину. На жаль, ще й до сьогодні ні стосовно історії кримських татар, ні стосовно історії його визвольного руху немає єдиної точки зору. Мустафа Джемілєв же запропонував на розгляд інтелектуалів світу новітній нетрадиційний погляд на історію свого народу, який ми хочемо тут викласти, бо його свідомо і послідовно замовчують у російській історіографії та публіцистиці.
Мустафа Джемілєв послідовно, ще від того пам’ятного виступу на зборах «Союзу кримськотатарської молоді», а потім на кількох науково-практичних конференціях обстоює чітку позицію: національно-визвольний рух кримських татар почався не в ХХ столітті, не після депортації 1944 року і навіть не після Жовтневого перевороту 1917 року, коли було створено низку республік поневолених Росією народів, у тому числі й кримську (але ж не кримськотатарську, бо КримАРСР так і не змогла вберегти кримських татар від сталінських репресій, коли було знищено фактично всю національну інтелігенцію!), а ще в період ліквідації держави кримських татар – Кримського ханства та анексії його території Російською імперією в квітні 1783 р. Історія кримських татар - це три поразки та одна перемога. Ця історія сповнена не тільки драматичними подіями, але й постійною зміною методів і форм боротьби, залежно від зміни умов життя народу… 

2.1. Сутність сталінізму. Десталінізація

Сталінізму в жодній його формі немає виправдання. Сталінізм – ворог усього прогресивного. Сталінізм – це сукупність поглядів і практичних дій Йосипа Сталіна і його оточення, що панували в державі та в суспільстві Радянського Союзу з середини 20-х рр. до 1953 року ХХ століття, внаслідок чого в країні були зруйновані загальнолюдські механізми прогресу, створена тупикова мобілізаційна економіка і лад казармового псевдосоціалізму - експлуататорське і гнобительське суспільство, що вивалилося із загального потоку розвитку цивілізації та втілює соціальний ідеал партійно-державної бюрократії. Фактично – це рабовласницький лад по-радянськи, замаскований залізною завісою, офіційною брехнею, партійним терором при повному нехтуванні свободи і прав людини.
У чому ж полягає таємниця сталінізму? Причому, чим більше пишуть про викривлення Йосипом Сталіним марксизму і ленінізму, чим більше викривають організовані ним масові репресії та беззаконня, жахи розкуркулення і колективізації, тим сильніше відчуття відсутності концептуального розуміння сталінізму, тим більше його захищають комуністи та їхні послідовники. Що ж залишається за кадром при описовому викритті сталінізму? Чому сталінізм виявився інтернаціональним і таким популярним у різних сферах, чому й після смерті Сталіна сталінізм там довго не вмирає, чому не тільки в Радянському Союзі, але й в інших країнах, якщо не сталінізм, то його близнюки-брати "ізми" успішно впроваджувалися в життя і певний час процвітають?
Сучасні політологи і вчені вважають, що сталінізм - це зовсім не форма соціалістичного будівництва, реалізована в СРСР, хоч саме це було його головною маскою, якої він позбувся тільки в 50-ті роки минулого століття. Сталінізм за своєю суттю, за його реальною теорією і практикою був украй жорстоким, варварським способом первинного накопичення капіталу та індустріалізації, що прикривалася марксистсько-ленінською фразеологією і пристосованою до нього теорією соціалістичного будівництва. Звідси примітивні теорії про способи переходу до комунізму в умовах ворожого капіталістичного оточення і в обстановці внутрішньої та зовнішньої «класової боротьби».
Сьогодні варто зазначити, що саме сталінізм дискредитував і зруйнував, що зробив можливим і неможливим. Сталінізм у своєму «соціалістичному вигляді» є не просто фальсифікація і збочення марксизму-ленінізму (хоча це теж має місце). Сталінізм виступає як теорія і практика побудови соціалізму в будь-яких умовах і за всяку ціну, використовуючи людину як інструмент, а не вважаючи її метою соціального прогресу. Сталінізм таким чином – це заперечення людини як такої, заперечення її цінності, її життя. Сталінізм по суті своїй в принципі не сумісний із соціалізмом, адже гуманістична природа соціалізму не поєднується з кривавими методами функціонування сталінізму. Сталінізм - заперечення марксового твердження - «гідна мета досяжна тільки гідними засобами». ..
Втрата соціальних критеріїв та етичних орієнтирів глибоко увійшла до психології служителів будь-якої командно-адміністративної системи, як наприклад, нинішня російська , а також піддала ерозії свідомість багатьох людей, що ототожнили реалізацію сталінізму з будівництвом соціалізму. Отже, ми тепер маємо чітке пояснення ненависті певних російських шовіністичних кіл до українства, до грузинів, до кавказьких народів, які прагнуть самостійності – у сталінізму немає самостійності, є тільки диктатура влади і диктатура ідеології.
Сталінізм паразитував на ентузіазмі та благородстві тих людей, які вірили в соціалістичні ідеали, на їхній готовності до жертв, він зумів варварськими способами, тримаючи життя трудящих на межі убогості і доводячи мільйони селян до голодної смерті, зануривши все суспільство в стан страху і поклоніння ідолу вождя, здійснити первинне накопичення капіталу і провести індустріалізацію країни. Але на тому ресурси сталінізму і завершились. Хрущов змушений був засудити сталінізм не тому, що він був прогресивнішим політиком, а тому, що рамки сталінізму були вже завузькі для подальшого розвитку. Йти далі варварським шляхом було неможливо.
Замість соціалізму Сталін побудував його примітивну імітацію. Це і є перша і головна ціна, сплачена радянським народом сталінізмові, принесена на вівтар його утвердження.
По-друге, сама модернізація та індустріалізація країни по-сталінськи зруйнували загальнолюдські механізми прогресу, створили такі замасковані під соціалізм соціально-економічні та суспільно-політичні структури, які надалі прирекли радянське суспільство на стагнацію. Створена в ті роки воєнізована економіка і командно-адміністративна система управління були тупиковими, позбавленими загальноцивілізаційних механізмів поступального розвитку. Така друга ціна - втрата механізмів прогресу, відхід із прямого шляху цивілізаційного розвитку.
По-третє, страшним результатом сталінізму стало спотворення сутності людини як гуманної соціальної істоти, а сукупність таких «радянських людей» створила суспільство-монстр, що потребує небачених жертв для свого утвердження і функціонування.
Складність у тому, що в історії людства ще не відбувалося повернення сталінського суспільства в лоно людської цивілізації, як казали посттоталітарні теоретики – ще ніхто і ніколи в світі не переходив від соціалізму до капіталізму.
Чи існує особлива категорія явищ, яку можна назвати сталінізмом? Чи це тільки варіант тоталітаризму?
Вчені вважають, що сталінізм як явище не вичерпується рисами тоталітарного суспільства, він значно ширший, ніж просто тоталітаризм. Поєднуючи теорію і практику влади, сталінізм є методом радикального перетворення суспільства, що проводиться за допомогою необмеженого терору. Його окремі риси хоч і становлять російську політичну традицію, але корінням сталінізму є вкрай збочена інтерпретація марксизму. Троцький, який першим сформулював поняття сталінізму, описав його як бюрократичну контрреволюційну систему. Троцький вважав, що сталінізм є абсолютним розривом з більшовизмом і його ідеалами. Троцький вважав, що сталінізм – це, перш за все, система влади. Сталін перетворив її на диктатуру однієї людини, що спирається на декілька структур: партію, державу, поліцію. Але це не все. Сталінізм є витоком і продуктом ленінізму. Сталін виходив з концепції Леніна, для якого пролетаріат, що займає центральне місце в ідеях Маркса, є засобом соціальних перетворень. Як і Ленін, Сталін знехтував вказівкою Маркса про те, що влада повинна втратити свій політичний характер. Сталін не тільки відкинув марксистську ідею кінцевого відмирання держави, але й розробив теорію «держави нового типу», що призвело до ліквідації будь-якої демократії. Завершенням цього процесу стала влада однієї людини, що поширилася на всі апаратні структури. В 1936 р. Радянський Союз отримав Конституцію, яка стала юридичною основою терору. Сталін остаточно і повністю пориває з Марксом, який розглядає революцію як засіб подолання відчуження в суспільстві і звільнення особи. Сталін закабаляє особу остаточно.
Сталін дуже любив російську історію. Чому? Тому що він повністю використав і довів до довершеності російську політичну традицію, яка йде від часів Івана Грозного, - в ній завжди відводилась особлива роль державі і бюрократії в управлінні суспільством. Звідси - особлива роль поліції. Сталінізм – це поліцейська держава в її довершеному вигляді.
Маючи необмежену владу, діючи всупереч всякій ідеології, Сталін постійно піклувався про самовиправдання, про створення всякого роду теорій, які він оголошував марксистськими. Це теорії про капіталістичне оточення, про зростаючу агресивність ворогів революції, про необхідність постійного розвитку репресивної системи. Все це свідчить про те, що Сталін зовсім не був майстерним менеджером, Сталін був просто кривавим диктатором…
Чи може будь-яка країна успішно розвиватися, будучи вражена сталінізмом? Чи може будь-яка людина нормально жити в суспільстві, будучи вражена сталінізмом? Відповідь на ці питання витікає з суті сталінізму – не може, бо система сталінізму не вписується в жодну гуманістичну теорію, вона суперечить сутності людини як соціальної мислячої істоти…  

2.2. Історія кримських татар: три поразки і одна перемога

Хоч це й замовчується російськими істориками, але з перших років після окупації Криму російськими військами кримські татари прагнули домогтися звільнення своєї країни військово-силовим шляхом, стверджує Мустафа Джемілєв. Проте у народу Криму, знекровленого і розореного під час російсько-турецької війни 1768-1774 років, зрадженого своїм останнім ханом Шагін Гіреєм, який вкрай недалекоглядно орієнтувався на Росію, і його оточенням, якому Катерина II обіцяла нагороду дворянськими титулами, вже не було достатньо сил для успішного опору колонізаторам.
До того ж, сили були явно нерівні. Російська імперія, яка вже встигла до того часу анексувати значні території своїх слабкіших сусідів, мала великий досвід придушень опору поневолених народів і колонізації їхніх земель. Кілька повстань кримських татар (найбільші з яких – Гезлевське і Бахчисарайське) були одне за одним жорстоко придушені. Десятки тисяч людей, зокрема, мирних жителів, без розбору статі та віку, були знищені російською армією просто для залякування. Знищувалися видатні діячі народу, які мали високий авторитет і потенційно могли організувати та очолити опір колонізаторам. Відомий факт, що вже наприкінці квітня 1783 року, через декілька днів після оприлюднення маніфесту Катерини II про приєднання Криму до Росії, в Карасубазарі було вирізано кілька тисяч кримських татар з-поміж неупокореної знаті, серед яких були вчені, воєначальники, священнослужителі.
Надалі Російська імперія повторила всі методи, які були застосовані нею для упокорення раніше завойованих Казанського та Астраханського ханств. Тим більше, що вже на той час Криму вона приділяла значно більшу увагу: через нього лежав шлях подальшої експансії імперії – до завоювання Константинополя і забезпечення для себе виходу в Середземне море. Тому Росія прагнула якнайскоріше витіснити корінне населення Криму і заселити півострів переселенцями зі своїх внутрішніх губерній, адже вони розуміли – волелюбні кримці, які ніколи не знали кріпацтва і державної диктатури, не стануть слухняними російськими підданими, кримські татари не примиряться з її кріпосницькими засадами. Терор і систематичні грабежі мирного населення, захоплення царськими вельможами найбільш родючих земель і витіснення кримських татар на непридатні для господарювання території, позбавлення їх засобів для існування – переконливо спонукали корінне населення до еміграції. Але найбільш чутливою для глибоко віруючих кримських татар була груба наруга над їхніми релігійними почуттями. Російським вельможам кримський світ був чужим подвійно – і в релігійному відношенні, і в етнічному. Колонізатори виявилися неспроможними призвичаїтись як до тюркської мови і культури, так і до мусульманської віри. Ці два світи були для них неосяжними. Втім, вони не для цього сюди прийшли. Тому широко використовувалися спеціально підготовлені агенти, які під виглядом мусульманських священнослужителів поширювали нібито від імені турецького султана заклики до кримських татар переселитися на землі єдиновірної імперії Османів..
Почалася масова перманентна еміграція, яка тривала довгі роки, то посилюючись, то слабшаючи залежно від спроб лібералізації політики Російської імперії стосовно кримських татар. Свого апогею еміграція сягнула в роки Кримської війни 1861-1856 рр., коли російська адміністрація, намагаючись виправдати свою ганебну поразку «зрадою» кримських татар, різко посилила репресії проти них. У результаті кількість кримських татар, що в період Кримського ханства становила за деякими оцінками близько двох мільйонів осіб, уже до 1897 року впала до 186 тисяч осіб. Тобто з Криму були змушені виїхати переважно до Туреччини або ж були фізично знищені приблизно 66 відсотків населення Криму.
Колонізатори ніколи не шанують місцеву культуру. Тому російські війська планомірно знищували як матеріальну культуру, так і об’єкти духовної культури корінного народу. За даними переписів та описів майна, протягом кількох років були ліквідовані сотні шкіл і медресе. Понад 800 мечетей було зруйновано або перебудовано в казарми чи церкви. У 1833 році по всьому Криму були зібрані та спалені тюркські і мусульманські книги, серед них – унікальні історичні раритети кримських татар, які для прибульців були просто мотлохом.
«Отже, немає сумніву, – каже Мустафа Джемілєв, – що національний рух кримських татар на своєму першому етапі зазнав поразки…»
Другий етап почався рівно через сто років після захоплення Криму Росією, у третій чверті ХIХ століття, і вже мав абсолютно інший характер, вважає Мустафа Джемілєв. Цей рух, засновником і безперечним лідером якого став широко відомий далеко за межами і Криму, і Російської імперії видатний літератор і публіцист Ісмаїл Гаспринський, не був орієнтований на територіальне звільнення Криму від колонізаторів, що було б абсолютно нереальним і безперспективним у тих умовах, а ставив собі за мету радикальне піднесення їхньої національної та релігійної самосвідомості, усвідомлення своєї історії і свого місця в світі.
Гаспринський взявся за кардинальне реформування системи освіти кримських татар та інших мусульманських народів імперії, культурне відродження й об'єднання колоніальних народів, і, в першу чергу, тюркських, споріднених за мовою та релігією. Він взявся за сприяння інтеграції ісламської культури в західний світ, за підготовку висококваліфікованих кадрів у всіх сферах життя, широке залучення мусульманських народів до ділового культурного і політичного життя імперії і, зрештою, поступового перетворення тоталітарної православно-монархічної імперії в демократичну країну, де поважалися б права всіх людей, зокрема, права народів на самовизначення. Ці ідеї широко пропагувалися в заснованій Ісмаїлом Гаспринським у Бахчисараї в 1883 році та редагованій ним до кінця свого життя (1914 р.) єдиній упродовж понад 20 років у Російській імперії мусульманській газеті «Терджіман», у сотнях організованих і реформованих ним новометодних (усуль джадід) школах – мектебе.
Мустафа Джемілєв вважає, що саме так у середовищі кримських татар зароджувався і формувався принцип ненасильницької боротьби за своє визволення, який уже в ХХ столітті стане визначальним принципом її організації та буде схвалений міжнародними організаціями. Навколо газети «Терджіман» та її редактора згуртовувалися кращі сили інтелігенції мусульманських народів. І саме вони після лютневої революції 1917 року очолили свої національно-визвольні демократичні рухи, але пізніше, в роки сталінської диктатури, їх було повністю знищено.
Гуманістичні ідеї Ісмаїла Гаспринського привернули увагу й інтелектуальних кіл заходу, каже Мустафа Джемілєв. Про інтерес і симпатії до нього в усьому світі свідчить той факт, що Ісмаїл Гаспринський був висунутий низкою вчених на здобуття Нобелівської премії. Правда, присудження її не відбулося, оскільки ідеї Ісмаїла Гаспринського щодо духовного визволення мусульман та соціального визволення тюрків суперечили інтересам вищих ешелонів влади не тільки Росії, але й інших метрополій того часу, в першу чергу, Британської імперії, під владою якої також перебувало багато мусульманських народів.
На початку XX століття в Криму зародився хоча й не опозиційний ідеям Ісмаїла Гаспрали, але більш радикальний революційний національний рух кримських татар, який концентрувався навколо депутата Державної Думи Росії Решата Мехді (Рашид Медієв), і газети «Ватан хадімі» («Слуга вітчизни»), що видавалася в Карасубазарі з 1907 року. До того ж періоду слід віднести певну активізацію дій кримськотатарської діаспори в Туреччині, в першу чергу, серед студентів-кримських татар, які там навчалися. Створена ними підпільна організація «Ватан» підтримувала постійний зв'язок зі співвітчизниками в Криму, поширювала серед них нелегальну монархічну літературу.
Таким чином, до моменту лютневої революції 1917 р. кримськотатарський національний рух мав у своєму розпорядженні достатньо сильних, інтелектуальних і революційно-демократичних кадрів, які могли на своїй землі організувати й очолити структури влади. Проте спроби лідерів кримських татар створити в Криму систему управління спільно з функціонуючими російськими партіями демократичної орієнтації на основі поваги права кримськотатарського народу на самовизначення до позитивних результатів не призвели, оскільки, на жаль, демократизм багатьох проросійських партій, як втім, і в наші дні, закінчується там, де починається питання про самовизначення підвладних імперії народів, стверджує Мустафа Джемілєв.
10 грудня 1917 року національний з'їзд представників кримськотатарського народу – Курултай проголосив Кримську демократичну республіку. І, незважаючи на те, що Конституція республіки гарантувала рівність усіх громадян незалежно від національності та віросповідання, захист майнових і політичних прав усіх людей, які проживають у Криму, в російській пресі Криму не припинялися залякування обивателів погрозами татарської «диктатури». Лише незначна частина російських офіцерів, яка достатньо чітко усвідомила більшовицьку загрозу, що насувалася на Крим, пішла на тісну співпрацю з обраним Курултаєм урядом та увійшла до організованої ним військової структури – штабу кримських військ, зазначає Мустафа Джемілєв.
У цих умовах основними союзниками кримських татар були українські організації в Криму. Україна, яка оголосила свою незалежність у листопаді 1917 року і проголосила Українську Незалежну Республіку, намагалася об'єднати розрізнені сили національних околиць перед загрозою реставрації імперії, але ця молода республіка була дуже слабкою навіть для захисту власної незалежності.
У результаті військові формування кримських татар – ескадрони – виявилися єдиною в Криму силою, яка протистояла ордам більшовиків, що насувалися з півночі. Сили знову були дуже нерівними, і під час запеклої півтораденної битви під Бахчисараєм 12-13 січня 1918 року ескадрони були розгромлені військами більшовиків Чорноморського флоту і червоноармійців, які багато разів перевершували їх кількісно. Глава Кримської демократичної республіки Нуман Челебіджіхан був заарештований і 23 лютого 1918 року розстріляний у Севастопольській в'язниці. Кримські татари відповіли повстаннями проти більшовиків, захопленням і розстрілом (разом з білогвардійцями) в квітні 1918 року в Алушті більшої частини складу створеного більшовиками уряду Радянської Соціалістичної Республіки Тавриди на чолі з головою Раднаркому А. Слуцьким.
Після остаточного утвердження радянської влади в Криму в жовтні 1921 року була утворена Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка, що адміністративно входила до складу Російської Федерації. Офіціоз російського народного комісаріату у справах національностей – газета «Жизнь национальностей», коментуючи створення республіки як відновлення національної державності кримських татар, як відшкодування за багаторічну злочинну політику царизму проти цього народу, в той же час відкрито визнала лише пропагандистське значення цього акту, стверджує Мустафа Джемілєв.
За задумом більшовицьких лідерів утворення національно-культурної автономії кримських татар мало продемонструвати народам Сходу, якою справедливою і правовою є радянська влада, привернути їхні симпатії до цієї влади і навіть, за висловом цієї ж газети, стати для них дороговказним факелом. Цією обставиною і, очевидно, ще й тим, що радянська влада не відчувала себе достатньо міцною, пояснюється її порівняно ліберальна політика стосовно кримських татар у перші 7-8 років після встановлення режиму, каже Мустафа Джемілєв.
Незважаючи на важке становище – страшний голод 1921-1923 рр., що забрав життя близько 100 тисяч жителів Криму, понад 60 відсотків яких складали кримські татари, уряд автономії на чолі з Велі Ібраїмовим у тісному контакті і за сприяння колишніх членів національної партії кримських татар «Міллі-фірка», які посіли деякі пости в цьому уряді, досягнув певних успіхів у розвитку економіки та національної культури Криму. Але незабаром почалися репресії. Видатних кримськотатарських діячів звинуватили в буржуазному націоналізмі, в підривних діях проти радянської влади, у шпигунстві на користь Туреччини. Після розстрілу Велі Ібраїмова в травні 1928 року почалося тотальне винищування політичних діячів та інтелігенції кримськотатарського народу. За деякими оцінками, за роки довоєнних «чисток» було розстріляно або заслано в ГУЛАГ близько 10 тисяч кримських татар. Ще близько 50 тисяч кримських татар було вислано з Криму під виглядом боротьби з «куркульством», повідомляє Мустафа Джемілєв.
Таким чином, радянська влада була гідною послідовницею російського царизму –в 30-ті роки вона продовжила, але ще в більш жорсткій формі, очищення Криму від його корінного народу. Тому Друга світова війна була лише приводом для остаточного завершення цієї злочинної політики, була проведена суцільна депортація кримських татар за національною ознакою з Криму до Росії та Узбекистану, каже Мустафа Джемілєв.
З приводу позиції і дій основної частини кримськотатарського народу в роки Другої світової війни та окупації Криму існують різні точки зору. Радянська пропаганда для виправдання депортації кримських татар, зрозуміло, стверджувала, що вони у своїй більшості співробітничали з нацистами і зрадили «радянську батьківщину». Кримські татари ж – учасники війни і партизанського руху, деякі активісти національного руху початкового його періоду в своїх зверненнях до керівництва СРСР намагалися довести зворотне і вдавалися часто до іншої крайності, стверджуючи, що за винятком незначного числа «відщепенців народу» нібито мало не всі кримські татари залишилися в роки окупації вірними «радянській батьківщині» і комуністичній партії, хоробро билися проти нацистів на фронтах і в партизанських загонах. Насправді ж, як свідчать джерела та очевидці подій тих днів у своїх спогадах, ситуація була не такою однозначною, розповідає Мустафа Джемілєв.
Поза сумнівом, одна частина кримських татар, не достатньо обізнана з суттю німецького фашизму, певний час плекала надії на позбавлення від ненависного більшовицького режиму, що приніс народу за короткий проміжок часу так багато горя. Іншу частину кримських татар радянська влада встигла виховати у дусі абсолютної вірності «справі Леніна-Сталіна» і неминучої перемоги «світового соціалізму». Тим часом німецькі власті, що не втрачали надії залучити до своєї коаліції також Туреччину, демонстрували більш терпиме ставлення до тюркських і мусульманських народів окупованих територій. Цим пояснювалося їхнє зовні прихильне ставлення до створення кримськими татарами мусульманських комітетів, до спроб цих комітетів відновити роботу зруйнованих чи закритих більшовиками мечетей, відродити національну систему освіти, консолідувати народ і запобігти взаємній ворожнечі між окремими верствами кримських татар, породженій попередніми чистками, колективізацією та іншими заходами «прогресивної класової політики» більшовицької влади, сприяти звільненню або полегшенню долі взятих у полон військовослужбовців мусульман тощо.
Проте дуже скоро, особливо після масових розстрілів нацистами в Криму євреїв, кримчаків і циган, введення системи колективної відповідальності та знищення заручників, переважній більшості кримських татар стало зрозуміло, що між німецьким фашизмом і російським більшовизмом принципової різниці немає. Тому переважно вони розглядали цю війну не більше ніж сутичку двох лиходіїв, від жодного з яких чекати добра і полегшення своєї долі не доводилося. Природно, вони не знали при цьому, що нацисти мали намір виселити кримських татар в Тюрінгську область Німеччини, а Крим заселити німцями, перейменувавши його на Готланд, точнісінько так, як не здогадувалися й про те, що зі свого боку радянська влада вчинить те саме – депортує їх, але в інший бік світу, на схід…
Тотальна депортація і початок геноциду кримських татар через місяць після повернення до Криму радянських військ перевершили найгірші очікування, каже Мустафа Джемілєв. Це було, окрім іншого, ще й найбільшою зрадою з боку радянської влади, оскільки основна частина чоловічого населення кримських татар, призвана в армію ще на початку війни, продовжувала у той час проливати свою кров на фронтах за ту ж радянську владу.
Отже, вважає Мустафа Джемілєв, і на другому етапі кримськотатарський національно-визвольний рух зазнав поразки.
Але почався його третій етап.
Можна припустити, каже Мустафа Джемілєв, що національний рух кримських татар за повернення на батьківщину і відновлення національно-територіальної автономії почався відразу ж після 18 травня 1944 року – фатального дня їх виселення. Звичайно, були в ті дні окремі факти опору виселенню і розстріли на місці тих, хто чинив опір, були поодинокі втечі з місць виселення, а деякі люди ще в ті роки писали листи керівництву країни із засудженням депортації всього народу і за це були знову репресовані.
Однак слід розуміти, в яких умовах тоді жив народ. Та його частина, яка на день депортації перебувала в Криму, складалася виключно з віруючих і пригнічених війною жінок-мусульманок, дітей та людей похилого віку. Спроможні на спротив чоловіки-кримські татари були або ж у Радянській Армії, або ж залишили Крим разом з відступаючими частинами німецької та румунської армії. Ні організувати, ні чинити спротив комуністичному свавіллю просто не було кому…
Тому правильніше вважати початком цього руху середину 50-х років, каже Мустафа Джемілєв, бо в обстановці жорстокого сталінського режиму, масової загибелі людей від голоду, хвороб і непосильної праці в місцях спецпоселень у перше десятиліття після депортації ніяких можливостей для якогось організованого політичного руху не було. Ці можливості, хоча і вкрай обмежені, з'явилися лише після засудження на XX з'їзді КПРС у лютому 1956 року частини злочинних діянь сталінського режиму, зокрема, практики депортації цілих народів зі своїх територій, і після ухвалення Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, в якому йшлося про звільнення кримських татар з-під відкритого адміністративного нагляду органів МВС. Однак тут же йшлося про те, що кримські татари не мають права повертатися в місця, звідки були виселені.
Відтоді кримські татари з наростаючою інтенсивністю починають надсилати у вищі державні інстанції колективні та індивідуальні листи і звернення з клопотанням про відновлення справедливості стосовно свого народу, каже Мустафа Джемілєв. Але на ці листи влада практично не реагувала, а їхніх ініціаторів переслідували. Тому наступним етапом руху опору став виїзд народних делегацій до Москви з метою домогтися зустрічей із кремлівськими керівниками та отримати відповідь на свої листи і звернення.
Тон звернень кримських татар, особливо в перші роки, був гранично лояльним, витриманим у комуністичному дусі і містив, як правило, численні посилання на праці Леніна та комуністичних лідерів. Це давало можливість збирати під ними велику кількість підписів. Найбільше число підписів - близько 120 тисяч було зібрано під зверненням до XXIII з'їзду КПРС у 1966 році. Такої масовості не знало жодне з інших національних, релігійних і правозахисних рухів в СРСР, зазначає Мустафа Джемілєв.
У цей же час у містах і селах, де проживали кримські татари, були створені ініціативні групи, завданням яких було проведення регулярних зборів співвітчизників з метою роз'яснення мети і завдань національного руху, інформування їх про події, пов'язані з проблемою кримських татар, збір підписів під всенародними зверненнями, що направлялися в різні інстанції, а також збір коштів для поїздок делегацій до Москви, надання допомоги сім'ям репресованих…
Делегати, які виїжджали до Москви, направляли копії адресованих урядовим і партійним органам документів одночасно в редакції різних газет і журналів, видатним громадським діячам столиці. З літа 1965 року перебування делегатів-кримських татар у Москві стало постійним: у середньому там перебували по 15-20 осіб, а іноді й понад 100 осіб. Інформаційні повідомлення про свою діяльність вони посилали в основні центри розселення кримських татар, а звідти ці повідомлення прямували до ініціативних груп. Система ініціативних груп виявилася дуже ефективною і мало вразливою. На тому етапі відсутність єдиного керівництва позбавляла можливості обезглавити національний рух, а відвертість дій обраних на зборах і підзвітних цим зборам членів ініціативних груп ускладнювала можливість репресувати їх за звинуваченням у нелегальних протизаконних діях. Пізніше система ініціативних груп була перейнята у кримських татар й іншими національними і правозахисними рухами, каже Мустафа Джемілєв.
Проте слід зазначити, що постійне прагнення активістів національного руху кримських татар складати звернення, петиції та інформації в бездоганному для комуністичному режиму тоні, зробити їх якомога безпечнішими від загрози переслідування за підписання, знижувало їхню дієвість і рівень громадянськості та об'єктивності документів, не сприяло впровадженню в свідомість людей ідеалів демократії і свободи, без яких будь-якому суспільно-політичному руху загрожує неминуча криза.
Тому незабаром у кримськотатарському національному русі почало виділятися і грати домінуючу роль радикальніше крило, яке дотримувалося принципово іншої стратегії та інших переконань на перспективу відновлення прав народу. Отже, спочатку лідери національного руху, більшість яких складали ветерани війни і партизанського руху в Криму, колишні партійні та адміністративні працівники апарату Кримської АРСР, виходили з того, що проблема повернення народу і відновлення автономії може вирішитися тільки в тому випадку, коли керівництво країни переконається в абсолютній лояльності кримських татар до радянської влади і до комуністичної партії, в доцільності повернення кримських татар для економіки Криму. Але коли влада не звертала уваги на численні лояльні прохання і звернення, стало зрозуміло, що слід обрати іншу тактику. Прихильники радикальнішого крила вважали подібні переконання ілюзорними, безперспективними і такими, що принижують гідність народу. Вони виходили з концепції, що кримськотатарське національне питання може бути вирішене тільки тоді, коли радянська влада переконається, що не вирішення цього питання обійдеться для неї у всіх аспектах значно дорожче, ніж вирішення. Одночасно дозрівало й розуміння того, що на справедливе вирішення проблеми серйозно можна розраховувати лише за умови, повної заміни тоталітарної радянської системи іншою, демократичною формою правління. Але це було малоймовірним в осяжній перспективі. Тому кримські татари ще плекали певну надію на трансформацію режиму в бік більшої демократії.
Ця концепція диктувала необхідність консолідації кримськотатарського національного руху зі всіма іншими національно-демократичними, релігійними і правозахисними рухами країни, які в тій чи іншій мірі протистояли режиму, каже Мустафа Джемілєв.
Звернення, інформаційні повідомлення та інші документи цього крила адресувалися в основному широкій громадськості, у тому числі й зарубіжній. У них уже не було реверансів у бік режиму, і речі називалися своїми іменами. Документи, як правило, через московських дисидентів і зарубіжних кореспондентів у Москві переправлялися на захід, а потім знову «поверталися» до СРСР через могутні передавачі радіостанції «Свобода», «Німецька хвиля», «Бі-Бі-Сі», «Голос Америки», «Радіо Канади» та інші, що транслювалися різними мовами на всю територію СРСР. Це був, мабуть, найвідчутніший удар по режиму, який щорічно витрачав величезні кошти на пропаганду як всередині країни, так і за кордоном для створення свого привабливого іміджу.
Тому, природно, більших переслідувань з боку властей зазнало саме це крило національного руху, хоча нерідко – й активісти консервативного крила національного руху, чия активність перевищувала терпимі режимом межі, виключалися з партії, звільнялися з роботи, зазнавали адміністративних і кримінальних переслідувань.
З другої половини 60-х років кримські татари все частіше почали повсюдно проводити багатолюдні мітинги і демонстрації, особливо в день депортації – 18 травня і в день створення Кримської АРСР – 18 жовтня. Мітинги зазвичай закінчувалися масовим биттям і арештами активістів. У червні 1969 року групою кримських татар була проведена приурочена до відкриття наради лідерів комуністичних партій демонстрація на одній із центральних площ Москви, де основним гаслом була вимога негайного звільнення відомого правозахисника, який виступав на захист кримських татар, генерала Петра Григоренка. Їм вдалося протриматися на площі всього 6 хвилин. Але й за цей час встигли розкидати десятки листівок з роз’ясненням проблеми кримських татар та інформацією про Петра Григоренка, а головне – присутні на демонстрації численні зарубіжні кореспонденти отримали привід дати своїм виданням і радіостанціям ще раз матеріал про кримськотатарське питання. Потім демонстрантів було побито й відвезено співробітниками держбезпеки та міліції до своїх відділів.
Перші процеси над активістами національного руху почалися у 1961 році за звинуваченнями в антирадянській агітації та пропаганді, але оскільки вони незабаром почали привертати пильну увагу Заходу, то власті найчастіше судили активістів за надуманими і сфабрикованими звинуваченнями.
Процеси над учасниками національного руху різко почастішали після введення до кримінальних кодексів республік СРСР у червні 1966 року нових статей, що передбачають покарання за «наклеп на радянський лад», під який легко можна було підвести будь-які документи кримських татар з критикою національної політики держави, і за «участь у масових заколотах», якими можна було кваліфікувати мітинги та демонстрації кримських татар, на які ніколи не було дозволів. Звичайно, арешти видатних активістів завдавали відчутної шкоди національному рухові, викликали іноді тимчасовий спад активності, але через деякий час рух набирав нової сили, розповідає Мустафа Джемілєв.
Ініціативними групами і активістами національного руху були встановлені тісні контакти з правозахисними колами в Москві, які з великою симпатією ставилися до руху кримських татар і прагнули надати їм всебічну допомогу, виступали з відкритими протестами проти переслідувань активістів кримськотатарського руху. Їхні квартири були дійсно опорними пунктами кримських татар, які прибували до Москви. У вироках багатьом дисидентам, засудженим радянськими судами в 70-80-х роках, фігурували численні документи з кримськотатарської проблеми, у складанні та розповсюдженні яких їх й обвинувачували.
Тут слід відзначити особливу роль відомого українського правозахисника генерала Петра Григоренка, який жив у Москві. Ознайомившись уперше з проблемою кримських татар через свого друга – письменника Олексія Костеріна, автора численних листів і звернень на захист прав репресованих народів, він до кінця свого життя залишався вірним другом і помічником кримськотатарського народу, чим заслужив одне з найстрашніших покарань радянського режиму – п'ятирічний термін у психіатричній спецлікарні МВС. Висланий з СРСР після звільнення і перебуваючи в США, він до останніх днів життя від себе особисто і від очолюваної ним Української Гельсінської групи продовжував звертатися до Президента США і в міжнародні організації із закликами сприяти звільненню кримськотатарських політв'язнів. Тому не дивно, що одна з перших вулиць у першому ж поселенні, збудованому в 1991 році в Криму кримськими татарами, які повернулися, була названа ім'ям Петра Григоренка, розповідає Мустафа Джемілєв.
У свою чергу, і кримськотатарський національний рух почав подавати ефективну підтримку загальнодемократичному процесу, іншим національним і демократичним рухам у країні. Ця позиція кримськотатарського національного руху була сформульована в останньому слові одного з активістів руху на початку 80-х років у Ташкенті так: «Неможливо виступати за свої права і в той же час залишатися байдужими, коли порушуються права інших». Підписи активістів кримськотатарського національного руху стояли вже не тільки під зверненнями і заявами на захист прав свого народу, але й під протестами проти арештів інших правозахисників, проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини і до Афганістану, проти будь-яких національних і релігійних утисків. Кримські татари стали одними із засновників уперше створеної в СРСР у 1969 році ініціативної групи захисту прав людини. Ця позиція кримськотатарського національного руху значно сприяла підвищенню його авторитету як в СРСР, так і за його межами, наголошує Мустафа Джемілєв.
У вересні 1967 року після багатотисячних народних демонстрацій у Ташкенті були опубліковані ухвали та Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», де серед іншої класичної демагогії щодо «великої кількості» прав, які мають «татари, що раніше проживали в Криму», в місцях, куди вони були вислані, йшлося і про право кримських татар відтепер проживати на всій території Радянського Союзу. У результаті ухвалення цих актів сотні кримськотатарських сімей почали виїжджати до Криму. Проте власті Криму, які вже отримали відповідні «роз'яснення» про те, що Указ опублікований виключно з метою нейтралізації «імперіалістичної пропаганди» і що право проживати на всій території країни зовсім «не означає право переселятися до Криму», почали вживати енергійних заходів з виселення кримських татар, які повертаються, назад. Їм, як і раніше, відмовляли в нотаріальному оформленні куплених будинків, прописці та працевлаштуванні. Зазвичай після кількох штрафів за проживання без прописки починалися судові процеси зі звинувачення в порушенні правил паспортного режиму і, зрештою, насильницьке видворення за межі Криму. Це стало нормою поведінки властей стосовно кримських татар.
Лише протягом одного 1968 року за відомими даними, розповідає Мустафа Джемілєв, було насильницьким способом, або ж під жорстоким тиском виселено з Криму понад 10 тисяч кримських татар, які повернулися. Однак вони продовжували повертатися, хоча чудово знали, з яким беззаконням зіткнуться на своїй батьківщині. Деякі сім'ї піддавалися виселенню по кілька разів, але знову поверталися і продовжували свою боротьбу за право жити на своїй землі…
Іноді ці виселення мали трагічні наслідки.
Так, вигнаний з Криму з особливою жорстокістю разом з сім'єю 35-річний Сейдалієв Февзі виїхав до Москви і влаштував демонстрацію на Красній площі, де був заарештований, вивезений з Москви і 19 жовтня 1968 року вбитий у в'язниці міста Дніпропетровська.
Муса Мамут, 46 років, батько трьох дітей, на знак протесту проти спроби повторного виселення з Криму 23 червня 1978 року в селі Беш-Терек (Донське під Сімферополем) у присутності представників влади облився бензином і підпалив себе.
Декілька дітей, які отримали травми під час насильницьких виселень, пізніше померли або залишилися інвалідами на все життя.
Слід додати, каже Мустафа Джемілєв, що жоден з відповідальних за ці злочини чиновників, не отримав ніякого покарання. Вони й до сьогодні, якщо не пішли на пенсію, то продовжують обіймати відповідальні посади в адміністрації Криму.
Протягом 1967-1987 років понад 300 кримських татар було засуджено судами Криму за звинуваченням у порушенні правил паспортного режиму. Тих же, хто складав або підписував звернення до громадськості з приводу свавілля властей, кидали у в'язниці за звинуваченням у наклепі на радянський лад і національну політику держави.
Однак фактично жодна з повторно виселених з Криму в 60-х і 80-х роках родин кримських татар уже не поверталися на місця депортації, осідали в Херсонській і Запорізькій областях України і в Краснодарському краї Російської Федерації, де також створювали ініціативні групи національного руху. Причому, ці ініціативні групи, що складалися з людей, які пережили новітнє жорстоке беззаконня на своїй землі, стали незабаром найбільш активними і динамічними, розповідає Мустафа Джемілєв.
Дії властей проти кримськотатарського національного руху не обмежувалися репресіями. Починаючи з 70-х років почали вживатися все більш активні заходи щодо його розколу і створення всередині руху маріонеткових течій та угруповань. Ці течії та угруповання також декларували прагнення повернути народ на свою батьківщину і відновити його державність, але в основному займалися направленням до ЦК КПРС, в офіційні радянські органи, в редакції періодичних видань різних звернень із засудженням активістів національного руху, звинувачуючи їх в «антисовєтизмі», зв'язках із «західними імперіалістами», з «дисидентами-антирадянщиками». А це, за їхніми словами, дискредитує кримськотатарський народ в очах «радянського народу» і радянського уряду і тому є основною перешкодою до повернення кримських татар до Криму і відновлення всіх їхніх прав. Так, колишній підполковник держбезпеки А. Кичихін, який працював у відділі, що займався національними і правозахисними рухами СРСР, у своєму інтерв'ю на «Радіо Свобода» в жовтні 1993 року підтвердив, що в альтернативу основному потокові кримськотатарського національного руху органами держбезпеки були створені три різні течії.
Крім того, ідеологічний відділ ЦК Компартії Узбекистану спільно з відповідним відділом КДБ систематично займалися складанням і розповсюдженням (переважно поштою) в машинописній формі різних анонімних листівок з грубими наклепницькими вигадками як проти всього національного руху, так і його окремих активістів. Ці листівки розповсюджувалися за підписом безіменних «представників кримськотатарської інтелігенції», «комуністів-кримських татар», «ветеранів партії, війни і праці» і таке інше. Іноді під подібними листівками стояли й реальні прізвища осіб кримськотатарської національності, які обіймали переважно престижні посади, але пізніше з'ясувалося, що більшість підписів збиралися під тиском з боку властей, розповідає Мустафа Джемілєв.
Процес демократизації, що почався в СРСР наприкінці 80-х років, звичайно, сприяв ще більшій активізації та консолідації кримськотатарського національного руху. 11-12 квітня 1987 року в Ташкенті було скликано першу Всесоюзну нараду представників ініціативних груп національного руху. На цій нараді був ухвалений текст загальнонаціонального звернення на ім’я Михайла Горбачова, де були сформульовані основні вимоги кримських татар і вказані імена 16 представників для ведення переговорів.
Оскільки ніякої відповіді на звернення, під яким за короткий строк було зібрано близько 40 тисяч підписів, не було дано, то вже під час наступної Всесоюзної наради 13-14 червня 1987 року було вирішено направити до Москви максимально багатолюдну делегацію для здійснення мирних акцій з метою привернення уваги керівництва країни і громадськості до проблеми кримських татар. Ця ж Всесоюзна нарада вперше створила вищий керівний орган національного руху – Центральну ініціативну групу (ЦІГ) у складі 16 осіб. 6 і 23 липня 1987 року сотні прибулих до Москви кримських татар, незважаючи на загрозу застосування проти них сили, вперше в історії радянського режиму провели відкриті демонстрації на Красній площі. Про ці демонстрації та їх розгром силами міліції і загонів спеціального призначення повідомляли провідні світові видання, радіо і телебачення.
Радянське керівництво відповіло на це повідомленням ТАРС від 24 липня 1987 року, де містилися грубі вигадки та образи на адресу всього кримськотатарського народу і повідомлялося про створення державної комісії з проблем кримських татар під керівництвом голови Верховної Ради СРСР Громика.
Повідомлення ТАРС викликало вибух обурення кримських татар і небувалий підйом національного руху. По всіх місцях проживання кримських татар прокотилася хвиля мітингів і демонстрацій.
Через 11 місяців комісія Громика опублікувала свої висновки, суть яких зводилася до того, що, по-перше, кримських татар повертати до Криму не будуть, по-друге, відновити Кримську АССР неможливо, оскільки в результаті післявоєнних демографічних змін переважну більшість населення Криму складають росіяни та українці. Для чого ж тоді вся ця каша заварювалася, якщо все залишається по-старому? – запитує Мустафа Джемілєв.
Відбулися нові мітинги і демонстрації кримських татар. Деякі з них (у Ташкенті, Москві, Тамані) були розгромлені силами міліції. У відповідь на жорстокість властей і на знак протесту проти висновків комісії Громика в Узбекистані і Краснодарському краї були вперше оголошені загальні страйки кримських татар, у результаті яких понад півтори тисячі осіб були звільнені з роботи…
Для переважної більшості кримських татар стало ясно, що розраховувати на сприяння держави в поверненні їх на батьківщину не доводиться. Сотні сімей, долаючи різні перешкоди, що влаштовувала влада в місцях депортації, почали виїжджати до Криму, де підпадали під традиційний опір властей Кримської області. Правда, кримські чиновники вже не могли, як раніше, відкрито заявляти, що кримським татарам не місце в Криму. Щоправда, серед них зустрічалися й такі, але ж і вони не могли вже із застосуванням сили виселяти кримських татар за межі Криму або кидати у в'язниці за порушення правил паспортного режиму.
І знову кримські татари для отримання прописки або нотаріального оформлення куплених будинків змушені були вдаватися до мітингів, демонстрацій, пікетів, голодування. Наприклад, близько сотні кримських татар змушені були проводити 17-21 травня 1988 року чотириденну безперервну демонстрацію біля будівлі виконкому Бахчисарайського району, який влада намагалася зберегти етнічно «чистим» від його корінних жителів. І тільки після цього було отримано дозвіл на прописку перших кількох сімей кримських татар. До подібних заходів кримським татарам доводилося вдаватися в Криму майже скрізь. У результаті кількість кримськотатарського населення в Криму протягом року збільшилася майже вдвічі і до квітня 1989 року склала вже близько 40 тисяч осіб.
Поступово епіцентр національного руху і боротьби кримських татар почав переміщатися з Узбекистану на територію Криму, куди вони поверталися. Останній найбільший форум активістів національного руху – п'ята Всесоюзна нарада представників ініціативних груп відбулася 29 квітня – 2 травня 1989 року в Янгіюлі Ташкентської області. На цій нараді переважною більшістю голосів було ухвалено рішення заснувати на базі існуючих ініціативних груп громадсько-політичну Організацію кримськотатарського національного руху (ОКНР) з фіксованим членством, зі своїм статутом і чіткою програмою, розповідає Мустафа Джемілєв.
Центральна Рада організації та голова організації були обрані таємним голосуванням строком на один рік. Усі подальші великі форуми, з'їзди і засідання Центральної Ради ОКНР почали проводитися в Криму. Один за одним переїхали до Криму і більшість членів Центральної Ради ОКНР, оскільки все зростаюча кількість кримськотатарського населення в Криму та їхнє протистояння місцевим властям вимагали більш організованих і цілеспрямованих дій.
Таким чином, з утворенням ОКНР стала формуватися та якісна різниця між центральним потоком національного руху та іншими його крилами, створеними за вказівкою КДБ. ОКНР під керівництвом Мустафи Джемілєва була високо результативною організацією, яка ефективно досягала мети – повернення народу на свою землю, а інші потоки національного руху діяли розрізнено, не ефективно. Смішно, але вже і в XXI столітті один з активістів НРКТ Васві Абдураїмов – крила, яке виступало як альтернатива ОКНР, стверджував, що національний рух кримських татар має продовжувати роботу за «принципом інтернету» – тобто слабкими, розрізненими групами, розкиданими по різних селах і містах без узгодження і зв’язку між собою. Про такий кримськотатарський національний рух могла тільки мріяти КПРС, бо він існував фактично лише для «випускання пари», не мав ефекту, не міг би бути опозицією до влади…
Незабаром у всіх місцях поселення кримських татар у Криму були створені відділення ОКНР, представники яких кожні два тижні, а залежно від обстановки і частіше, збиралися на наради, аналізували ситуацію, інформацію з усіх місць перебування народу, ухвалювали відповідні рішення. Це дозволяло контролювати ситуацію, ефективніше захищати права співвітчизників, нейтралізувати провокації влади, своєчасно запобігати міжетнічним конфліктам, що назрівали в окремих місцях, розповідає Мустафа Джемілєв.
Тим часом відбулося різке підвищення цін на будинки в Криму, зважаючи на масове повернення кримських татар і зростання попиту на житло на півострові. Відповідно відбулося різке зростання пропозицій на житло в Узбекистані, зниження цін на будинки кримських татар, які наважувалися продати їх і за будь-яких умов повернутися на Батьківщину. В Криму перед тисячами сімей поставали проблеми отримання земельних ділянок, придбання житла, його будівництва. Маса кримських татар були без роботи, з невлаштованими дітьми, які не мали змоги навчатися в школах. Але на всі звернення кримських татар влада відповідала, що вільних земель немає. У той же час міськкоми і сільради стали швидко роздавати землі під городи, будівництво житла і дач російськомовному населенню Криму. Іноді земельні ділянки просто нав'язували росіянам за місцем роботи (заводи «Фотон» і «Фіолент» в Сімферополі). Місцевим жителям роз’яснювали, що інакше пропоновані землі можуть стати надбанням кримських татар, і Крим стане «татарським», розповідає Мустафа Джемілєв.
У районі Бахчисараю були зареєстровані випадки, коли голови колгоспів і сільрад, партійні керівники роз'їжджали по селах та агітували росіян брати землю під городи і дачі не тільки для себе, але й запрошувати своїх родичів і друзів з-за меж Криму, обіцяючи їм всіляку допомогу в будівництві житла, облаштуванні та отриманні роботи. Аргумент був той же: інакше Крим може стати «татарським». Протягом порівняно короткого часу таким чином було роздано понад 150 тисяч земельних ділянок. Пізніше газети рясніли оголошеннями про те, що той або інший громадянин продає свою земельну чи дачну ділянку за валюту, міняє на відеомагнітофон або автомашину.
Колгоспи, радгоспи і райвиконкоми почали укладати десятки угод з різними трестами та об'єднаннями в Росії, згідно з якими їм надавалися землі на будівництво житла й інших об'єктів у Криму в обмін на будматеріали, пальне і таке інше.
Виходячи з цих обставин, Центральна Рада ОКНР на своєму засіданні 9-10 червня 1989 року ухвалила рішення «надавати всебічну допомогу і підтримку» співвітчизникам, які самовільно займатимуть земельні ділянки для будівництва житла в Криму.
Перше самовільне захоплення порожніх земельних ділянок кримськими татарами відбулося в серпні 1989 року в районі Бахчисарая, а потім розповсюдилося на всю територію Криму. Влада назвала цей процес «самозахопленням», а кримські татари назвали його «самоповерненням» землі. Адже в 1944 році всі кримськотатарські сім’ї з сіл Криму були виселені насильно, незважаючи на те, що вони були членами колгоспів, отже, формально власниками колгоспних земель. Власті відповіли на «самоповернення» земель розгромом наметових містечок кримських татар, порушенням кримінальних справ, арештами. В деяких випадках влада до своїх погромних акцій проти «самобудів» кримських татар залучала (і, на жаль, успішно) також російськомовне цивільне населення з довколишніх сіл, що створювало серйозну загрозу міжнаціонального широкомасштабного конфлікту.
Місцеві газети були заповнені погромними статтями проти «татарських екстремістів» і ОКНР. Слухняно підключалися до цієї акції пропаганди функціонери з інших течій і напрямків національного руху, а також просто підгодовані і наближені до адміністрації Криму особи кримськотатарської національності.
Переважно саме з цих осіб пізніше був сформований так званий «Комітет у справах депортованих народів», що займався під керівництвом адміністрації Криму розподілом, а точніше, розбазарюванням і розкраданням коштів, що виділялися урядом України під державну програму повернення кримських татар та інших депортованих з Криму етнічних груп.
Однак завдяки відчайдушній завзятості кримських татар у переважній більшості випадків зайняті ділянки землі залишалися за ними, і влада через певний час була вимушена їх «узаконювати». У свою чергу, це давало органам влади привід говорити, що влада таки давала кримським тарарам землю. Таким чином, протягом двох-трьох років отримали можливість повернутися на батьківщину і, щонайменше, прописатися «на кілочку», тобто на голих ділянках, ще декілька десятків тисяч сімей кримських татар, розповідає Мустафа Джемілєв.
Розвиток подій у країні, явні ознаки розпаду радянської імперії та перетворення союзних республік у незалежні держави серйозно стривожили кола шовіністів у Криму і, в першу чергу, Кримський обком компартії. Вони почали піднімати питання про «незаконність» Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передачу Криму зі складу Росії до складу України, наче, крім цього Указу, решта всіх рішень царського і більшовицького режимів щодо Криму були цілком законними і справедливими. І саме Кримський обком, який раніше лише згадку про кримських татар, про необхідність відновлення ліквідованої після їх депортації Кримської АРСР, розглядав ледь чи не як кримінальний злочин, заговорив про «самовизначення народу Криму», організував за підтримки Москви кампанію з проведення референдуму про створення Кримської автономії, яка входила б до складу СРСР на основі якогось «союзного договору». Мова йшла, звичайно, не про самовизначення корінного народу Криму, основна частина якого продовжувала перебувати в місцях депортації, а про «самовизначення» післявоєнних переселенців з Росії, які складають переважну більшість жителів Криму. Тобто йшлося про створення на історичній батьківщині кримськотатарського народу російської автономії з широкими повноваженнями, яка могла б залежно від ситуації приєднатися до історичної батьківщини основної частини післявоєнних переселенців – до Росії або ж бути певний час самостійною республікою.
Організація кримськотатарського національного руху виступила проти цієї авантюри, розцінивши її як цинічне нехтування законними правами та інтересами корінного народу Криму, і закликала своїх співвітчизників бойкотувати призначений на 20 січня 1991 року «референдум» із заздалегідь зумовленими підсумками, говорить Мустафа Джемілєв.
У кримських татар були певні надії на те, що влада України вживе заходів проти цього «референдуму», якщо не в порядку захисту законних прав кримськотатарського народу, то хоча б з метою захисту свого суверенітету і територіальної цілісності, тим більше, що його проведення суперечило закону України про референдум, який передбачає вирішення питань про статус тієї або іншої частини України лише на основі результатів загальноукраїнського, а не обласних референдумів.
Але комуністична більшість парламенту України своєю ухвалою від 12 лютого 1991 року узаконила підсумки кримського референдуму і створила територіальну Кримську автономію. Представникам Організації кримськотатарського національного руху, хоча й допущеним до зали засідання українського парламенту, незважаючи на наполегливі вимоги демократично налаштованих депутатів, навіть не було надане слово для виступу, хоча вирішувалося питання про статус їхньої батьківщини. Спрацював «доказ» адміністрації Кримського обкому про те, що ОКНР не представляє весь кримськотатарський народ і що у кримських татар є різні політичні течії, які дотримуються різних політичних поглядів.
26 червня 1991 року в Сімферополі відкрився Курултай – з'їзд представників кримськотатарського народу, делегати якого обиралися у всіх місцях проживання кримських татар на території СРСР.
Курултай заявив про незаконність створення всупереч волі кримськотатарського народу територіальної автономії в Криму, ухвалив «Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу» і на основі таємного голосування обрав єдиний найвищий представницький орган кримськотатарського народу – Меджліс.
Незабаром Меджліс розпочав формування на всій території Криму місцевих органів національного самоврядування – сільських, селищних і регіональних меджлісів, а в місцях тимчасового проживання кримських татар за межами Криму – комітетів сприяння поверненню на батьківщину, говорить Мустафа Джемілєв.
Сьогодні, з висоти майже двадцятирічного досвіду спільного життя в Криму багатоетнічного соціуму, до складу якого увійшов і кримськотатарський народ, можна сказати, що після 1991 року історія Криму могла б бути зовсім іншою, якби в суспільних настроях панували не комуністичні та сталіністські погляди. Після створення Меджлісу вносилися пропозиції Верховній Раді України ввести його в повному складі до парламенту Криму, що давало фактично повну політичну інтеграцію кримськотатарського народу в державне життя Криму. З іншого боку, говорить Мустафа Джемілєв, був шанс забезпечити повноцінне та адекватне представництво народу в парламенті автономії шляхом створення єдиного кримськотатарського виборчого округу, в якому народ обрав би своїх представників у кількості, що відповідала б частці кримських татар у Криму. Однак комуністична влада тоді поспішила вчинити по-своєму, тобто – по-сталінськи. Інтереси, історія, потреби, права багатотисячного корінного народу були проігноровані. Цим було значно загальмовано процес відновлення справедливості, процес інтеграції кримських татар в соціум на своїй батьківщині, процес стабілізації ситуації, створено значний конфліктогенний потенціал, який не вичерпано й донині…  

2. 3. ОКНР і НРКТ – антиподи, а не «брати»…

Це, мабуть, найскладніше і найболючіше теоретичне питання, що стосується історичної долі кримськотатарського національного руху, яке й до цього часу недостатньо широко висвітлене в роботах незалежних істориків. Ще в 1987 році Мустафа Джемілєв у листах Ларисі Богораз та Олені Боннер повідомляє новини про Григорія Олександрова, Синавера Кадирова, інших учасників кримськотатарського національного руху, в тому числі й про Юру Османова, і зокрема те, що він утримується в спеціальній психлікарні м. Благовєщенська. Видно, що вони – учасники одного політичного процесу, політичні однодумці. Але чим далі, тим виразніше видно різницю між цими двома течіями. Причому активісти НРКТ, у тому числі і Юра Османов особисто, спочатку неявно, евфемізмами, а згодом відверто засуджують спроби Мустафи Джемілєва підвищити ефективність національного руху шляхом створення чіткої організації та досягнути конкретних результатів у поверненні народу на батьківщину. Характерний у цьому відношенні і текст, і загальний зміст Резолюції зустрічі представників національного руху кримських татар селища Палванташ Андіжанської області Узбекистану в жовтні 1988 року. В ній, написаній явно рукою Юри Османова, говориться (не будемо перекладати з оригіналу): «Большую опасность, на наш взгляд, составляет мнимо новаторская деятельность, не тадеолько полностью пренебрегающая мнением народа, но иногда вообще неосмысленная… НДКТ является всенародной инициативой народа, направленной на восстановление его естественно-исторического и революционного статуса. Весь объем неоспоримых прав крымскотатарского народа, которые, если они соблюдены, для каждого народа составляют предмет общего интереса равноправного союза, непреложное условие его прогресса и непобедимости, сформулированное Октябрем. Любые попытки «перестроить» НДКТ по образцу организации, партии или профсоюза происходят из чисто карьеристских соображений тех, кто желал бы оставаться вне критики, штатным героем или же с прямой целью сузить всенародный характер НДКТ, внести в него все пороки, присущие бюрократическому механизму, административно-командные системы. Это действительно сузило бы движение, открыло бы в нем дверь лицам такого склада и оттолкнуло бы порядочных товарищей, открыло бы шлюзы для всякого рода идеологических диверсий, направленных на разложение и разгром движения…»
Такою була відповідь НРКТ на зусилля Мустафи Джемілєва щодо створення ОКНР – фактично партії, яка й дала змогу скликати в Криму Курултай 1991 року і створити цілісну систему представницьких органів народу на батьківщині. Це був поворотний пункт. «Джемілівці» пішли в партію, отримали дієвий засіб для боротьби за інтереси народу, а тому просунулися далеко вперед у своєму розвитку, а «османівці» обмежились дискусіями, закликами, вірою в «Наказ народу» і так і залишились на позиціях марксизму-ленінізму в національному питанні. Звісно, історія могла б переконливо довести правоту тих, хто повірив у силу організації, в її переваги над роздробленістю «ініціативок», однак трагічна загибель Юри Османова поставила на цій суперечці криваву крапку. Чисельність того крила, яке називали НРКТ катастрофічно впала, діяльність була фактично припинена, рух втратив силу, що, власне, і було доказом безперспективності такого методу боротьби.
Велеречивість їхньої теорії заважала їм самим, відштовхувала від них народ, їхні думки були для нього незрозумілими, але вони вперто йшли своїм шляхом. Ось зразок способу їхніх думок із того ж документа: «Интернационализм – это прежде всего надлежащая защита прав и суверенитета своего народа, а эти права и суверенитет в главных своих моментах – всеобщее… Итак, мы за интернационализацию, но при ленинском понимании интернационализма и когда делами заправляют не олухи…»
Широко відомий документ НРКТ «За ленінське розв’язання національного питання кримських татар», що є зверненням до Пленуму ЦК КПРС у березні 1988 року. На словах засуджуючи сталінізм, звернення НРКТ насправді не завдає йому ніякої шкоди, і зрештою, викликає лише загальне роздратування неточністю формулювань і нелогічністю висновків. «Дехто сталінізм пояснює деспотизмом або хворобою Сталіна: Сталін – садист, Берія і Вишинський – його слуги, сталінізм, культ особи – безглузда випадковість. Засудження злочинів надалі – гарантія демократії. Так нехитро пояснюють, тобто хочуть списати в архів більше півстоліття викривлень, збочень, а то і прямої профанації соціалізму і ленінізму, які призвели до десятиліть топтання на місці і навіть задкування в окремих галузях і сферах життя. Суть сталінізму цим фактично маскується і, отже, зберігається потенційна можливість його в іншому вигляді.
Національний рух кримських татар (НРКТ) завжди вважав, що культ особи Сталіна, волюнтаризм Хрущова, бюрократизація і змертвіння його наступника (Брежнєва), бісовство Шелестових, Рашидових, Адилових, Медунових та їхніх прибічників дійсно не витікають із суті соціалізму, але зовсім не випадкові. Вони пов'язані з конкретними особами, але в них є закономірність. Вони були знаряддям, формою і проявом сил, націлених ліквідовувати, вихолостити або паралізувати головні завоювання і закономірності Жовтневої революції, її принципів і гарантій. Тільки так стає зрозумілою ліквідація або позбавлення дієздатності декретів революції для цілих народів, побиття ядра ленінської партії, систематичні розправи з військовими, науковими та інтелектуальними кадрами, культивування контрреволюційних доктрин, порушення найважливіших принципів, суспільно-економічних законів, удари по основах непорушності Союзу народів у рамках однієї країни і соцтабору в цілому – по національному рівноправ'ю і інтернаціоналізму. Сили, зацікавлені зупинити поступальний перебіг історії, прагнуть згорнути революційний процес і з цією метою шукають опору, союзника і сліпого виконавця в сталінізмі – в інституті культу особи та волюнтаризму взагалі…»
У такому ж дусі витримано і документ, який називається «Зірвати змову проти ленінізму, перебудови, кримськотатарського народу», де змішано грішне з праведним: з нього виходить, що найвищі чини партії неправильно розуміють ленінізм, а лідери НРКТ – правильно, і саме вони намагаються їм втовкмачити ту істину про ленінізм, яку їм не донесли професори вищих партійних шкіл. На цій же помилковій основі написаний і документ, що називається «Про стратегію НРКТ», який був, очевидно, програмним для певного періоду руху, і «Лист співробітників Ферганського політехнічного інституту» Михайлу Горбачову. Цим документам не вистачає розуміння простої істини – помилка в самому інтернаціоналізмі, помилка самого Леніна, в самій партії і державній системі СРСР. І якби не було помилки в цих фундаментальних речах – доля кримськотатарського народу була б зовсім іншою.
Натомість Мустафа Джемілєв ще в 1987 році звертається до членів Центральної ініціативної групи з Краснодарського краю з роз’ясненням таких помилок представників НРКТ: «Написаны они в тоне первых послереволюционных годов, который сейчас обычно употребляется в политических фельетонах, с трескучими фразами, многократными повторами одного и того же, обвинениями во всех бедах каких-то «врагов советской власти», «врагов партии», международных империалистов, неофашистов и т.п. Наверное, у него считается, что все эти годы партия и советская власть находились и продолжают находиться в глубоком подполье, а орудуют в стране преимущественно прорвавшиеся к власти заброшенные откуда-то агенты империализма и т.п.»
Мустафа Джемілєв повідомляє, що 10 вересня в Янгіюлі вони намагалися порозумітися з Юрою Османовим, але той залишився на своїй точці зору. «Одним словом, с нашей стороны было сделано все, чтобы Юра перестал быть, пользуясь вашим выражением, «удельным князьком», а приобщился к общему движению. Но пока этого не произошло и, откровенно говоря, наверное, вряд ли произойдет, если он серьезно не пересмотрит свою позицию. Впрочем, мы не рассматриваем это как существенную потерю, потому что в Фергане уже намечается создание более работоспособной инициативной группы».
Коли ж дехто з активістів НРКТ намагався доводити, що для вирішення кримськотатарського питання активісти національного руху мають бути лояльними до партії та уряду, «хорошими», то Мустафа Джемілєв відповів: «Лично я исхожу из другой концепции: наш вопрос решится только тогда, когда наверху поймут, что не решение нашего вопроса обойдется им дороже, чем какие-то возможные издержки, связанные с его решением. То есть расчет на достаточно разумных людей, которые хорошо знают свои интересы.
Нам не нужно пытаться хитрить, лицемерить и льстить руководству. Вернуть нас на родину и восстановить довоенную государственность должны не от того, что мы хорошие или верны руководству и господствующей идеологии, а потому что в противном случае – это продолжающееся преступление против целого народа с вытекающим отсюда отношением мировой общественности к руководству государства. Только своей искренностью, активной правдивостью и самоотверженностью мы можем привлечь внимание широкой общественности, а это основная сила, которая поможет нам восстановить наши национальные и гражданские права…»
Але якщо група Юри Османова ставиться до групи Джемілєва з певною нетерпимістю, то Мустафа Джемілєв допускає існування дискусії, але вимагає дисципліни і виконання ухвалених рішень. Ще у зверненні до делегатів 2-ої Всесоюзної наради представників НРКТ «Про поточне становище в Національному русі» він зазначає: «Уже давно не секрет, что в нашем Национальном движении существует несколько групп активистов, которые придерживаются разных мнений относительно путей и методов решения общенациональных задач, т.е. возвращения на свою Родину и восстановление законных прав народа. Думаю, что это явление вполне естественное и закономерное, потому что участниками нашего движения являются люди, которые придерживаются различных политических взглядов, с неодинаковым образованием и интеллектом, с неодинаковым жизненным опытом и неодинаковыми нравственными качествами… Абсолютное единогласие и единомыслие по всем вопросам возможно только при полном отсутствии демократии. У нас же движение сугубо добровольное и демократическое. Мы можем подчиняться только приказу собственной совести. Об изгнании кого-то из рядов национального движения по той причине, что тот или иной его участник имеет свои взгляды и действует в соответствии с собственными взглядами, тоже речи быть не может… Вместе с тем, в любом демократическом движении существует определенная дисциплина. При всем многообразии взглядов по тем или иным вопросам движение может выработать какие-то установки и принять обязательные для всех решения…»
Пізніше, в 1988 році, в документі «Про групи в національному русі кримських татар» Мустафа Джемілєв зазначає, що «Первым и наиболее существенным правилом, на мой взгляд, должно быть правило, что никто не должен считать себя во всём абсолютно правым и не пытаться представлять свои воззрения как единственно правильные для всего Национального движения, не пытаться говорить от имени всего народа». Але чим далі, тим виднішою і все менш логічною стає діяльність так званої Ферганської групи в НРКТ, яку очолює Юра Османов. Він широко рекламує свої заяви, які здає в ЦК КПРС під номерами (наприклад, від 221 до 231-го), хоч кожен із цих томів мав часто лише кілька десятків сторінок, і відчутної ролі в НРКТ не грав. «Комментировать в отдельности каждый «том» или иной текст из этой серии вряд ли есть необходимость, ибо по духу и содержанию они мало чем отличаются друг от друга, - пише Мустафа Джемілєв у документі «Про групи в національному русі кримських татар». - В некоторых из них даже трудновато уловить какую-то логическую связь. Автор прыгает с одной темы на другую, спешит продемонстрировать широту своего кругозора, сыплет трескучими фразами и заумными выражениями, через каждое предложение повторяет, как заклинание, «Ленин», «марксизм», «ленинизм», «революция», «клятвы революции», «революционный статус», «революционные гарантии», «контрреволюция», «великий Октябрь» и т. п. Но дело не в этом. Если автор столь фанатичный коммунист и если ему нравится терминология 30-х годов - это дело вкуса. Смысл исключительно всех этих «томов» и иных творений автора сводится к тому, что партия, советская власть совершенно непричастны к трагедии нашего народа, а всё дело рук каких-то пробравшихся к власти злоумышленников, агентов международного империализма, тайных врагов советской власти и партии, а те, кто мыслит иначе - тоже агенты спецслужб этих тайных врагов советской власти и империалистов, враги народа (…) Например, в «томе 224» на стр. 14 автор утверждает, что «планы захвата территории Крыма путем депортации крымских татар исторически входили в стратегию империализма по дестабилизации мира в этом регионе». Правда, тут не уточняется, какой именно империализм конкретно имеется в виду: советский, русский или международный. Если международный, западный, то, выходит, что не советское правительство во главе со Сталиным нас выселяло, а какие-то англо-американские шпионы. Что за абсурд, и какой дурак в наши дни в это поверит? Ну а если советский империализм, то зачем советскому руководству понадобилась бы дестабилизация мира на своей собственной территории. В общем, полное отсутствие логики и здравого смысла. Чуть ниже на той же странице «тома 224» говорится, что «геббельсовская пропаганда подбросила шовинизму идею "ненадежности" нерусских народов». Это более чем наивно. Конечно, Геббельс явно нехороший человек, но зачем же его делать козлом отпущения за чужие грехи. Тезис о ненадежности для России нерусских народов существовал еще за несколько столетий до рождения Геббельса. Так что ничего подбрасывать не было необходимости, и представлять русский шовинизм этакой невинной жертвой провокации Геббельса вряд ли выглядит убедительно…»
Здається, що група Юри Османова і не бажала більшого, ніж механічного повернення КримАРСР зразка 1921 року з усією її слабкістю та нездатністю захистити народ від сталінських репресій. І саме це він намагався просто випросити у Кремля своїми томами «звернень», під якими вимагав підписуватись усьому народові…
Натомість Мустафа Джемілєв нагадує кримським татарам слова Кемаля Ататюрка про те, що «национальная проблема никогда не решалась с помощью прошений и петиций. Она решалась и решается только в суровой и самоотверженной борьбе. Сейчас нам как никогда нужно единство, но единство во имя настоящей борьбы, а не просто единство ради самого единства», - які можна було б назвати маніфестом тієї частини національного руху, яка пішла шляхом організованої боротьби. Через два дні – 4 листопада 1988 року він пише ще коментарі до «Резолюції зустрічі представників НРКТ», яка ухвалена 30 жовтня 1988 року в селищі Палванташ і адресована майбутній зустрічі активістів Національного Руху 6 листопада 1988 року в Криму: «Внимательно ознакомившись с текстом, я пришел к выводу, что отраженная здесь точка зрения построена на извращенном представлении автора «Резолюции» относительно большинства затрагиваемых им вопросов, свидетельствует о его недостаточной информированности и необоснованной претенциозности. К сожалению, во всем тексте я не нашел ни одного пункта, который был бы, на мой взгляд, приемлемым для преобладающего большинства активистов Национального движения. По этой причине я считаю, что «Резолюция» должна быть отвергнута целиком и полностью кaк неприемлемая и ущербная для Национального движения». Це був остаточний ідейний і організаційний розрив, який переконав Мустафу Джемілєва в необхідності йти своїм шляхом. Адже остаточно виявилось, що НРКТ і ОКНР – антиподи, а не «брати»…
Можна сказати, що суперечка між цими двома течіями національного руху кримських татар визначила і долю всіх його інших течій, навіть на майбутнє. І коли тепер серед кримських татар створюються нові партії (а це «Міллі Фірка», «Міллет» та деякі інші), то їхня успішність залежить від того, наскільки поєднують вони свій потенціал з Курултаєм і Меджлісом. Це майже закон для малочисленних народів. Кримських татар надто мало, щоб їх можна було розколоти на багато партій і щоб усі вони були однаково сильними. Зараз очевидно, що тепер серед кримських татар уже неможливо створити новий політичний рух, який би міг стати більш досвідченим, більш широким і більш кваліфікованим, ніж Курултай. Політичні сили, які створюються зараз з метою конкурувати з Курултаєм, не мають соціальної та політичної бази, приречені залишитись малочисленними та маловпливовими. І тільки в поєднанні з Курултаєм відкривається сила і перспектива всіх суспільно-політичних, громадських і культурних організацій кримських татар.

Далі

До змісту Микола СЕМЕНА МУСТАФА ДЖЕМІЛЄВ: ЛЮДИНА, ЯКА ПЕРЕМОГЛА СТАЛІНІЗМ