УРОК УКРАЇНСЬКОЇ

Переможці в номінації “Есе” конкурсу “Таланти та ерудити Севастополя” 2010 р.

Кому бути чужинцями в Севастополі?

Дзвоніть на випадок пожежі,
Не ждіть, аж дим помітять з вежі;
А що робити, як горить
Душа, а не пола одежі?
Д. Павличко

Життя швидкоплинне і непередбачуване… Ніхто з нас не скаже, що буде через роки, де навчатимуться наші діти. Але наше право й навіть обов’язок дати їм усе можливе для успішного дорослого життя. Не можна брати на себе вирішення долі наших дітей. Якими будуть майбутня Україна, севастопольська молодь, наші діти?
Мовне питання для нашого міста є дуже складним. Не раз воно піднімалося на шпальтах газет чи в телепередачах. Власний життєвий досвід дає право сказати, що двомовні діти – це талановиті діти. Їхнє мислення змалечку справляється з більшою кількістю матеріалу, аніж його мають ті, хто володіє виключно однією. Але як довести мешканцям Севастополя, що не можна обмежувати дітей однією мовою спілкування? Ми маємо прекрасну можливість абсолютно природно навчити дітей української, адже ми – українці!
Не українська мова є проблемою в Севастополі. Бути обмеженим – ось, на жаль, у чому проблема.
Жити в Україні і не мати можливості обирати роботу через незнання мови – це не по-українськи! Севастопольська молодь не повинна бути приреченою все життя сплачувати дорогою ціною за вибір, який робимо ми. Наші діти мають право на краще майбутнє. Вони повинні відчути себе народом України в Севастополі!
Питання мовної освіти міста набувають особливої актуальності саме тепер, в час, коли з новим керівництвом змінюється шлях розвитку нашої держави.
Ми можемо захоплюватися Україною від кордону до кордону, довго розказувати про її красу і велич, але якщо дозволятимемо не поважати нашу країну, наш народ, наше українське місто – ми не українці. Якщо мова не звучатиме, її місце займе інша, якщо не житиме своя культура, її місце займе інша. Не може бути українства, коли у Севастополі українську мову не чують. Характери і світогляд молоді формуються на фундаменті саме національного виховання. Немає в наших школах українського виховання. Справжні українські школи повинні бути, передусім, в Україні, а не за кордоном, де їх десятки! І цим мусимо опікуватися саме ми.
Є в нашому місті люди, без яких не було б українського життя Севастополя. Спілкування з ними – це, безумовно, свідчення їхньої великої поваги до українського народу.
Але одна хвиля не може бути морем… Допоки таких людей десятки, а не десятки тисяч, буде звучати питання: «Чому Україна напівукраїнська?» Доти будуть і пікети з образливими написами на плакатах, і обурені погляди перехожих, коли говоримо українською мовою, і ті необдумані накази, і той недобудований український колегіум…


Загубить гай принадливість свою,
Як ти наткнешся в ньому на змію.
Сичання тихе здатне приглушити
Мільйони зичних співів у гаю.

Нам не треба вчити севастопольців любити Україну, треба тільки допомогти їм побачити те, що викликатиме гордість в їхніх серцях за наший край. Це повинно стати їх власним бажанням, а не примусовістю. Англійське прислів’я говорить, що краще пізно, ніж ніколи, але давайте намагатися не запізнюватися, адже роки так швидко йдуть.
Хочеться додати трохи оптимізму до цього твору… Я вірю, що саме в севастопольських родинах закладатимуться основи виховання, які визначать українську національну позицію дітей у майбутньому, саме в севастопольських родинах ми побачимо розуміння з боку батьків і допомогу нам у непростій справі відродження нашого народу. Бо саме зараз гостро стоїть вибір – кому бути чужинцями в Севастополі?

Я власну вічність бачу без облуди:
О, де б мене не поховали люди –
Там грудка української землі
З мого зажуреного серця буде!