Михайло ЛУКІНЮК
ФАРВАТЕРИ ДОЛІ
Трилогія

ЗМІСТ

Від автора.............................................................................................................8

Співець вічного руху. Леонід Горлач.............................................................9

Написано душею, закоханою в море. Борис Кожин..................................14

Частина перша   «ПРОШУ НАПРАВИТИ НА ФЛОТ!»

Несподівана зустріч. Пролог (початок І тисячоліття н. д.)................19

«У Сибір?.. З радістю!».......................................................................................22

Серед господарів сталевих магістралей....................................................... 51

Де ж ти, «щаслива карто»?................................................................................63

Бригадирські клопоти..........................................................................................69

Призовні перипетії............................................................................................... 95

«У піхоту не підем!..»............................................................................................105

Здрастуй, Балтико!...............................................................................................109

315-й Червонопрапорний – важке становлення «салаги».....................118

«Перед вами – державний злочинець!..»....................................................126

Біда одна не ходить............................................................................................136

Солодкий сон на ім’я Оксана..........................................................................150

Бочка дьогтю до ложки меду............................................................................169

Списання на флот – стрімка переміна ролей.............................................183

Частина друга   ПІД СИНІМИ ВІТРИЛАМИ РАДАРІВ

«На горизонті – Севастополь!..».......................................................................193

В уславленому з’єднанні.....................................................................................196

Перші успіхи – перші невдачі..............................................................................234

Патрульна одіссея................................................................................................267

Прикра вада молодого командира.................................................................281

Тягoти бойового чергування...............................................................................286

Свідок мимоволі................................................................................................... 292

Важко в навчанні…..............................................................................................298

Бий своїх!.................................................................................................................312

Зустріч із мрією..................................................................................................... 317

Боцманські забави..............................................................................................337

«Рембо» з дивізіонної баталерки...................................................................341

Щербата доля комбрига....................................................................................362

Серед рідних осик...............................................................................................376

Хмільний вірус Митько.......................................................................................424

Прощавай, 185-й!................................................................................................ 458

Частина третя  НА ГОЛОВНОМУ ФАРВАТЕРІ

Неймовірна пригода старого Аббаса............................................................467

Повернення на «курорт»..................................................................................469

Золотоволоска: щастя та нещастя ходять разом.......................................478

Керченська епопея............................................................................................510

«Герман Герінг» бере курс на Севастополь..............................................534

Із генштабівської прохолоди у спекотну Месопотамію.............................560

Басра: перші знайомства із загадковим Сходом......................................558

Суцільні піски та плюс п’ятдесят у тіні – Умм-Каср...................................573

Арабська затока зблизька...............................................................................580

Залпи над хвилями............................................................................................ 587

«Ракета повернула… в бік Кувейту!..»...........................................................597

Забуті трелі шкільного дзвоника.....................................................................608

«А як гарно починалося…»............................................................................. 617

Подорож на «батьківщину Адама»................................................................622

Практичне відпрацьовування евакуації – з поліцейськими,

гарматним «салютом» і… «яструбами світового імперіалізму»............631

Батьківська турбота адміралів: один хвалить, другий – розважає…....637

Ностальгія – спроби самолікування............................................................ 641

Ракетний катер у… пісках Аравії....................................................................652

І знову Севастополь..........................................................................................657

На головному фарватері.................................................................................. 689

Чверть століття по тому. Епілог (початок ІІІ тисячоліття н. д.).... 673

Бережу в серці все, що пов’язано з флотом (автор про себе)............. 698

Поема про флотську дружбу. Бувальщина..................................................700

Від автора

Від автора

Друже читачу!

Цінуючи твій час, одразу хочу застерегти: якщо ти прагнеш нових зустрічей зі звичним уже для багатьох сонмищем фантастичних неземних істот, немислимих проривів за межі даних нам просторових вимірів, неймовірних перескакувань різними – як давно проминулими, так і наявними лише в буйній уяві їхніх авторів – історичними епохами, жахливими надприродними катаклізмами, безжально-кривавими сутичками «героїв» із надлюдськими можливостями, подразливими виявами моторошних потойбічних сил etc., тоді... мабуть, тобі взагалі не варто витрачати час на подальше переглядання цієї книжки, а тим більше на читання. Хоча на її сторінках і йдеться про всілякі пригоди молодого хлопця на морях і на суходолі, однак ти не знайдеш тут нічого неправдоподібного, а тим паче – надлюдського, бо все, що тут описане, або трапилось із самим автором, або відбувалося поблизу нього (звісно, не обійшлося й без авторського вимислу та художньої уяви – це ж усе-таки не сухий міліційний протокол, у якому жодні вигадки просто неприпустимі).
Не беруся судити, добре це чи погано, але з власного досвіду знаю, що з віком наше ставлення до витрачання свого часу (а власне – самого життя) зі зрозумілих причин стає більш ощадливим . І тепер я вже не дозволяю собі марнувати його на читання (відповідно – й описування) різних фантазувань і вига-док, якими так захоплювався в дитинстві, а віддаю перевагу розповідям про те, що відбувалося насправді.
Втім, як на мене, воно теж буває не менш цікавим i захоплюючим!

З повагою – автор.

1 Від академіка Володимира Платоновича Войтенка, відомого медика, гарного письменника та гостро-дотепного публіциста, з яким тривалий час маю приємність бути знайомим, я дізнався про таку – дуже цікаву, в кожному разі для мене – річ: у неаполітанському монастирі Камаль­долі черговий послушник по чотири рази на годину стукає у двері келій: «Badate, e passato un guatro d’ora della vostra vita» («Слухайте, відійшла ще чверть години вашого життя»). Думаю, багатьом із нас не завадило б обзавестися подібним «послушником», який змушував би частіше задумуватись над марнотратністю власного життя…

Співець вічного руху

Якщо взяти до уваги, що людське життя – це частинка вічного руху матерії в часовому просторі, то Михайло Лукінюк узявся за досить звичайну справу – зафіксувати його в слові. Але, як мовиться, це не кожному дано, хоча для цього необхідно мати досить небагато – талант від Бога. А що він у нього є, свідчить сама ґрунтовна повість, про яку й мова.
Її автор – людина багатовимірна. Свого часу мені довелося ґрунтовно познайомитися з його цікавим поетичним доробком, згодом радіти, уважно вчитуючись у пристрасну правдиву публіцистику досліджень «Україна – Крим – Росія: сучасне на тлі минулого, або старі міфи і нова реальність взаємин» та «ОБЕРЕЖНО: МІФИ! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України», які міг створити тільки справжній патріот України, котру донині розривають на шматки всілякі неуки-політикани на замовлення недругів нашої державності і яким би ой як годилося прочитати ці підперті історичними фактами книги. Як відомо, Михайло Васильович багато років викладає, за його ж висловом, «важкі й нудні» технічні дисципліни в уславленому Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут». Активний він і в громадському житті як щирий просвітянин – у 1994 р. створив у НТУУ «КПІ» Об’єднання осередків «Просвіти» і три роки очолював його роботу, організуючи для студентів-політехніків лекції з історії України та зустрічі з відомими вченими та літераторами. Встигає понад десять років очолювати роботу ним же створеного літературного клубу НТУУ «КПІ» «Поліпарнас», а з 2001 року – ще й видавати заснований ним літературно-художній аль-манах «Крила». Здавалося, йому, технареві, ніколи і вгору глянути, а тим більше копирсатися у власній душі. Але ж на те вона й душа людська, щоб нагадувати про себе, не давати заснути за життя, прагнути до спілкування з людським огромом. А для цього є в неї такий потужний засіб, як художнє слово.
І М. В. Лукінюк спробував скористатися цією, за висловом Лесі Українки, «єдиною зброєю» у черговий раз.
«Фарватери долі» виписані в трьох реальних площинах, у яких і формувався головний герой оповіді Богдан Клепчук (читай – сам автор, бо писано ж його із власного досвіду, чітко зафіксованого в памяті). Перша – дитячі та юнацькі роки звичайного хлопчини з буковинського села Черепківці з усією атрибутикою свого часу, що припав на другу половину ХХ століття. Друга – навчання в технікумі й практика на різних залізницях, так би мовити, добрий шмат життя «за сімейною традицією», оскільки батько автора був залізничником і, безперечно, вплинув на вибір долі сина. Третя – служба у Військово-морському флоті, що зовсім несподівано для суто сухопутного хлопчини, тим більше, що він сам із чималими труднощами обрав її у час призову, але то був неусвідомлений внутрішній поклик, а можливо, – знак долі. І тут хотілося б зупинитися на кожній тематичній площині детальніше, хоч зробити це часто-густо досить нелегко.
Автор, як правило, подає різні події з життя свого героя у реальній послідовності, але то там, то там у живу тканину оповіді раптом вриваються рефлекторні спомини про той чи інший факт минувшини, аби підкреслити якусь особливість характеру героя, дати базу його вчинкові. Таким чином порушується чіткість і послідовність часоплину. Прийом у літературі не новий, усе залежить від уміння автора зберегти розумні пропорції, щоб за надміру рефлексій не загубилася жива нитка сюжету. Як на мене, авторові це вдалося, і вкраплення з минулого тільки відтіняють той чи інший епізод життя героя, посилюють мотивацію вчинків.
Михайло Лукінюк у змалюванні дитинства героя щедрий на неповторні описи буковинської природи – вони у чомусь нагадали мені манеру письма наших українських класиків ХІХ століття Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, того ж класика австрійської літератури Карла-Еміля Францоза, чий український роман «За правду» довелося свого часу перекладати з німецької. Неспіш-ність викладу, деталізація кожного рельєфу місцевості, графічне відтворення кутків рідного села чи самих Чернівців – за цими словесними малюнками можна поновити навіть давно втрачене в результаті людської діяльності. Зрозуміло, що сучасний читач, вихований на детективній гостросюжетній бездумності, навряд чи змусить себе занурюватися в глибокий пласт пейзажної інформації, але то його біда, як біда самого нашого динамічного часу, що майже відучив людину ціпеніти від захвату перед красою навколишнього світу чи справжнім витвором мистецтва у якомусь музеї.
Ось перед читачем відкривається неспішний плин Сирета, ось очима малюка розкривається велетенський світ прилеглої до бабусиної хати толоки з її різноманітними мешканцями, ось зримо постають картини сільського весілля чи Різдвяних свят, ось озивається голосами паровозів (пізніше – тепловозів) постійна супутниця хлопчика залізниця, ось школяр переслідує порушника кордону чи зустрічається зі своїми однокашниками в школі та технікумі. Автор зумисне широко користується буковинською ле-ксикою, що надає мові неповторного шарму і водночас вводить у літературний обіг цілий пласт кореневих слів. Прочитаєш таке і зрозумієш, звідки в юнакові згодом прева-люватимуть такі риси поведінки, як чесність, обов’язковість, відданість дорученій справі.
Життєва школа з чисто українськими принципами допомагала Богданові Клепчуку під час роботи і в Кольському Заполяр’ї, і на Західно-Сибірській залізниці. Як на мене, авторові вдалося не лише передати особливості колійної роботи – а саме такою була студентська практика, а відтак і робота його героя – але й виписати цікаві епізоди побуту, людські стосунки відверто, реалістично. Той же ремонт колії на Транссибірській магістралі, коли бригаді доводилося трудитися в умовах напру-женого графіку руху поїздів із використанням штатних запобіжних заходів, і чергова юнацька закоханість Богдана, коли йому випало ганятися за випадковою юною провідницею, котра на деякий час запала в душу. І ті ж картини проводжання на армійську службу, коли суворі натурою колійники тепло прощалися зі своїм бригадиром, який за короткий час устиг утвердити свій авторитет.
Цей пласт інформації теж досить повчальний для читача, оскільки добротно передає специфіку роботи залізниці (залізничну, а надто – колійну тему в українській літературі майже обійдено увагою). В усякому разі мені після дворічної служби в залізничних військах та пізніших мандрах разом із незабутніми Станіславом Тельнюком, Миколою Вінграновським, нині діючим художником Віктором Кузьменком трасою Байкало-Амурської магістралі було цікаво відкрити для себе чимало до болю рідного – так наче знову повернувся у дружне коло вічних романтиків подорожніх, чиє життя прив’язане до сталевих магістралей.
Повчальною є вживана автором термінологія колійників, хоча тут обійшлося майже без пояснювальних виносок, оскільки йдеться про загальні принципи діяльності залізниці, а коли навіть автор задіяв у технологічному процесі колієукладачі чи шпалопідбійки, то читач не потребує додаткових розжовувань.
Та особливо вдалою і художньо досконалою є третя частина трилогії, присвячена морю та флоту. Недарма, виявляється, сам її автор так рвався до нього з дитинства, а під час мобілізації зробив усе для того, щоб потрапити служити тільки на флот. (І це – на шкоду собі, оскільки в ті часи моряки служили довше за «піхоту», а йому ще й випало майже рік переслужити). Тим більше, що його Богдан Клепчук бачив море хіба що в кіно та на репродукціях картин Айвазовського. Отут хотілося б зробити суто літературознавчий відступ, викликаний з’явою саме цього фундаментального за обсягом твору, де левову частку складає мариністика.
В українській літературі про море писало небагато авторів. Назву романи В. Логвиненка, повісті Л. Тендюка, ближчі до нас за часом, можна пригадати ще якісь імена. Але цілого масиву літератури, писаної українськими авторами, немає. І це при тому, що наші предки впродовж століть завжди були вправними моряками. У часи великої Київської Русі успішно звершували походи Чорним морем князі Аскольд, Олег, Ігор, Володимир. За козаччини прославилися перемогами на теплих морях десятки ко-шових отаманів від Петра Сагайдачного, Самійла Кішки, Івана Сірка і до посланців гетьмана Івана Мазепи. І коли російські імперські історики донині галасують про те, нібито саме Петро І «пробив вікно в Європу» першим, то варто нагадати їм, що це наба-гато раніше зробив київський князь Ярослав Мудрий, заснувавши місто Дерпт на Балтиці та породичавшись чи не з половиною тодішньої Європи.
Зрештою, можна послатися в даному разі й на свідчення цілком об’єктивних тлумачів морських якостей українців. Так, за свідченням англійського історика флоту ХІХ ст. Ф. Джейна, ще «за сто років перед тим, як Альфред побудував перші англійські кораблі, руси вже билися у запеклих морських битвах, і двісті, і тисячу років тому кращими моряками свого часу були саме руси». А значно пізніше командувач Чорноморського флоту російський адмірал О. Колчак, наголосивши у своєму виступі 7 квітня 1917 р. на першій українській маніфестації в Севастополі, що цей флот «на 90 відсотків складається з синів цієї (української. – Л. Г.) нації», додав: «Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки існують у світі».
Отже, перед Михайлом Лукінюком стояло важке і важливе завдання – продовжити українську літературну традицію і водночас сказати нове слово у мариністиці. І він, як на мене, цілком упорався із цим важким завданням.
Перед читачем розгортаються картини життя моряків, побачені, так би мовити, зсередини, учасником усіх подій. Послідовно ведеться оповідь про всі етапи змужніння молодого матроса – від флотського навчального центру на Балтиці з його обов’язковою муштрою, навчанням у класах і виснажливими заняттями на плацу до непростого вживання в світ великого торпедного катера на Чорному морі, від перебування на береговій базі до бойових походів «у моря», з сірими одноманітними будня-ми на борту, особливо під час тривалого бойового чергування, та бойовими стрільбами під час навчань.
Автор досконало знає всі тонкощі флотської служби – від, здавалося, менш властивої морякам служби «на бeрезі» до корабельної з її ритуалами підйому прапора, посвячення у «моремани», проводжання «годків», особливостями різних сто-рін корабельного побуту. Поруч із Богданом діють десятки офіцерів, мічманів, старшин, матросів із власними характерами, звичками, ставленням до служби й товаришів по екіпажу, дивізіону, бригаді. Можна було б зупинятися на багатьох цікавих епізодах, у яких вони, власне, й розкриваються, але залишимо цю можливість для сумлінного читача, якого не залишать байдужими сторінки оповіді.
Як на мене, автор подав цікаві й точні описи самого Севастополя з його мальовничими бухтами й сопками, покрученими вулицями й затишними садами, переповненими стоянками кораблів, флотськими традиціями під час перебування у звільненні. Мені самому, людині далекій від флотської служби, свого часу майже місяць випало відчути її принади під час творчого відрядження, а тому ледве не кожен епізод з книги віяв чимось близьким, майже зрозумілим. Ось автор пише про суворі дії патрулів, які, здавалося, не минають жодного звільненого матроса на бeрезі, аби не причепитися з нотацією (щонайменше). А мені згадується своє…
Поселили мене флотські штабісти на комфортному кораблі «Цна», призначеному для прокладання глибоководних кабелів зв’язку. Видали в екіпажі морську офіцерську форму, яку переді мною носило, либонь, зо три покоління відрядженців. Але я, ледве оговтавшись, кинувся в місто. А неподалік височів пам’ятник адміралу Нахімову, до якого я й почав загрібати зім’ятими штанинами, що сповзали з мене. Народ прогулювався святковий, на якогось карикатурного офіцерика нуль уваги. Я задер голову біля пам’ятника, оточеного квітниками, стараючись заглянути в очі уславленому флотоводцю. І тут раптом почув позаду:
– Товаришу офіцер!
Я ним ніколи реально не був, а тому пропустив мимо вух суворе звертання. І тут хтось владно смикнув мене за китель. Я озирнувся й похолов – поруч стояв капітан першого рангу, а на його рукаві темніла пов’язка з написом: «Комендант г. Севастополя». Забувши про своє офіцерське вбрання, я спокійно втупився в чоловіка. А він уже входив у свою владну роль. Хвацько козирнувши, проказав:
– Ваше офіцерське посвідчення.
– У мене нема, – раптом зніяковівши, пробелькотав я у відповідь.
– Як це нема? – оторопів комендант.
– Та я тут у вас творче відрядження маю. Письменник я. Ось моє посвідчення.
І подав йому московського всесоюзного творчого документа.
Капітан першого рангу розгорнув посвідчення, обдивився мене з чуба до п’ят, скрушно похитав головою.
– Тепер мені все ясно. – І несподівано почервонів од гніву. – Але яка ж свиня так вас одягла?!
– Так у вашому ж екіпажі. Довго шукали, приміряли…
Комендант повернув мені посвідчення і мовив якось таємниче:
– Товаришу письменник, ви тільки як будете сходити надалі на берег, одягайтеся в цивільне. Не ганьбіть честь флоту. – Трохи помовчав і усміхнувся. – Добре, що ви ще на ногах стоїте. А то ось недавно один артист із «Мосфільму» так вживався в роль, що на другий день ми були змушені закріпити за ним автомашину, бо дуже вже активно він «вживався»… Штормило йому…
Згадався цей епізод із мого випадкового перебування в ролі «морського вовка», бо чимось неповторним повіяло зі сторінок залюбленого в море й берег автора трилогії. Є в ній чудові описи південного міста, моря в різні пори доби, майстерно переданий вічний ритм морської стихії, мужність моряків на борту і їх лінія поведінки в місті, яке колись було еталонним у всьому флоті Союзу. Отже, відкинувши несприйняття недавньої імперії як такої, закличемо нове покоління моряків – а вони будуть, доки море не всохне – гідно нести честь справжнього товариства.
Утім, попри відверту закоханість у флот, Михайло Лукінюк не малює флотське життя рожевими фарбами – адже є в книзі й епізод зі злочинним вчинком п’яного баталера, і вживання спиртних напоїв серед офіцерів та матросів, і окозамилювання під час стрільб тощо. Але за всим стоїть реалізм служби, пропущеної крізь власну душу, і це дало бажаний результат.
А щодо морської термінології, то ця частина трилогії може збагатити навіть близьких до морської служби людей. І нехай не лякає читача чимала кількість виносок – вони виконують роль термінологічного морського словника і відігрaють свою роль у збагаченні словникового запасу.
Справжнім відкриттям у цій тематиці можна вважати й сторінки, присвячені перебуванню Богдана Клепчука разом із товаришами по інструкторському екіпажу в Іраку під час передачі бойових катерів-ракетоносців і навчання іноземних моряків тонкощам володіння бойовою технікою. Автор подає не лише практичні картини самого процесу, а й тонкі колоритні замальовки тамтешнього побуту, пустелі й мо-ря з його припливами й відпливами, особливостей місцевого клімату й довкілля, тонко передає відмінності психології матросів і офіцерів двох флотів.
Словом, «Фарватери долі», попри деяку розтягнутість сюжету, а часом перенасичення важкими стилістичними конструкціями, заслуговують на те, щоб гідно продовжити українську мариністику на сучасному етапі. Написана з душею та знанням справи, книга не залишить байдужим того, хто звик бачити в літературі не чтиво на добраніч, а серйозного порадника й друга.

Леонід ГОРЛАЧ

Михайло Лукінюк

"Матроси, Клавочко, тут мруть, як мухи…"
Із флотських бувальщин

Одного морозного грудневого ранку дивізіоном торпедних катерів блискавкою промайнув тривожний поголос: 334-й підірвався і його буксиром притягли в бухту! І хоч як сильно нам кортіло зараз же побігти на причал, щоб на власні очі переконатися у його правдивості, зробити це до того, як прийде час іти туди на підняття прапора, було неможливо. Тож ранковий розпорядок дня йшов своїм, освяченим столітньою флотською традицією, звичаєм: зарядка, сніданок, прибирання - і все це було густо приправлене нескінченними розмовами, в яких було де розгулятися найфантастичнішим припущенням…
Аж ось нарешті настала жадана мить. Либонь, збоку це виглядало так, ніби у торпедному дивізіоні оголосили масовий забіг, призовою ставкою в якому був щонайменше достроковий дембіль. Але постала перед очима ошелешених моряків картина, коли захекані вони дісталися краю пагорба, що стрімким схилом збігав до вузької бетонної смуги причалу, вже сама по собі перевершувала всі можливі й неможливі призи, бо видиво й справді було неабияким.
Серед гурту грізних торпедяг, які ще вчора саме такими - войовничими та грізними - й видавалися, а вже сьогодні зграйкою наполоханих страхітливою тінню шуліки каченят безпорадно тулилися до причалу, екстравагантно підносився незвичайного виду катер, всуціль, наче вмерзлий в полярні льоди вітрильник, укритий прозорою кригою. Під його почорнілою від диму надбудовою тьмяно біліли знайомі цифри бортового номера: 334. Блискучий льодовий панцир товстим шаром покривав усі елементи конструкції та озброєння, уподібнюючи його якомусь чудернацькому музичному інструментові із дещо провислими срібними струнами численних сигнальних фалів - тонких линв, що опускалися з реї на місток по обіруч ажурної сталевої щогли. Здавалося, ось-ось із вершини штабної сопки поважно зійде сходами униз казковий велетенський музика, ніжно торкнеться тих струн вправними пальцями, і над природнім амфітеатром Карантинної бухти м'яко полинуть перші акорди чарівної музики. Однак насправді над бухтою все ще панувала повна тиша - вражені величчю і трагізмом картини, що несподівано постала перед очима, десятки постатей у синіх флотських робах зупинилися, не наважуючись спуститися донизу, і - німотно заціпеніли, жадібно всотуючи в себе побачене…
А сталося ось що. Відбувши передбачений термін на бойовому чергуванні у відкритій усім вітрам бухті Вузькій, екіпаж 334-го почав радісно - закінчиться нарешті оте осоружне "без берега"! - збиратися до повернення у Севастополь. Готувався до відходу і боцман 334-го мічман Лівень. При цьому він вирішував не лише звичайні боцманські справи, але й вдало прокрутив власну оборудку: домовився із "сундуком" (так на флоті називають надстроковиків) зі складу пального в місцевому дивізіоні, і той щедро відпустив 76-го бензину для лівневого "Москвича". Смішно сказати - за пару-другу бортпайків, які завжди були предметом чорних заздрощів суходольних служб флоту 1. З таким же "колегою" з артскладу Лівень домовився про орендування кількох герметичних контейнерів з-під артилерійських снарядів. Невдовзі двоє "молодих" вже опускали наповнені бензином алюмінієві коробки в ахтерпік 2. Коли якомусь катеру випадало ставати на бойове чергування, то зазвичай саме туди, а не у невеличкий форпік, до того ж битком набитий шкіперським інвентарем, хімзахисними комплектами, штормовим одягом і взуттям, а головне - згаданими бортпайками, які неприпустимо зберігати разом із нафтопродуктами, додатково завантажувадося різне боцманське начиння: фарби, лаки, розчинники, пензлі тощо. А позаяк упродовж усього чергування екіпаж не залучається до несення жодних вахт чи виконання сторонніх робіт, то боцмани, теж, до речі, змушені невідлучно перебувати на катері, максимально використовують цей час для виконання якомога більшої кількості нескінченних корабельних робіт. Місце взагалі-то не найкраще для зберігання легкозаймистих матеріалів, оскільки в тому відсіку зосереджено чимало різної електроапаратури, та на катері, де й так усе надмірно ущільнене, іншого місця годі й відшукати - не в кубрику ж його зберігати!
З виходом, як водиться, затрималися. І то не через власну нерозпорядливість - хоча й цого добра, як завжди, вистачало - надійшов наказ забрати оказією якесь велике цабе зі штабу флоту, що перебувало в місцевому дивізіоні ракетних катерів з інспекцією. Так само, як цивільні посадовці надають перевагу швидким поїздам, так і достойники з погонами полюбляють проїхатися з вітерцем, аби швидше дістатися домівки. Пригадую, як одного разу після навчань нам пофартило "підвезти" з Донузлаву до Севастополя аж одинадцять адміралів - ніколи більше не доводилося бачити подібної кількості вишитих золотом зірок на такій обмеженій площі! Та якщо пасажирський поїзд не чекатиме спізнюхів, хай і високоповажних, то військові - справа інша: наказано чекати, от і чекають. Тож вийшли аж десь надвечір, а враховуючи те, що всю дорогу штормило, то замість кількох годин добиралися майже цілу ніч - той "зоряний" пасажир, певно, був уже й не радий такій оказії.
Рано-вранці - ще й на світ не благословилося - дісталися Севастополя. Коли сигнальник домігся нарешті світлового контакту зі своїми заспаними колегами з розміщеного на даху штабу бригади поста спостереження, просячи "добро" на входження в бухту, командир 334-го капітан-лейтенант Царієв наказав вимкнути непотрібну вже радіолокаційну станцію довкільного обстеження. Командир відділення, що всю ніч безвідривно вдивлявся у осоружний зелений круг індикатора, з полегкістю клацнув вимикачем, і… пролунав потужний вибух! За мить корма катера перетворилася у вогненний вулкан. Мабуть, гумова прокладка якогось із контейнерів була порушена і за час переходу - та ще в умовах постійної хитавиці - задраєний ахтерпік встиг наповнитися парами бензину. Тож коли вимкнули РЛС, її електромашинний перетворювач, розміщений у ахтерпіку, певно, дав іскру, яка й підпалила ту пекельну суміш.
Енергія вибуху страшною силою вдарила у стальну перегородку, що відділяла ахтерпік від наступного відсіку, так званого старшинського кубрика, і та, зносячи усе на своєму шляху, пройшла через увесь кубрик, зірвала наступну перегородку і, лише вдарившись разом з нею у стальні стовпи-пілерси та трап камбузного тамбура, нарешті зупинилася. На щастя, в той момент у кубрику, м'які шкіряні дивани якого так полюбляють годки 3, нікого не виявилося: командир за кілька хвилин до того наказав "зіграти" команду "по місцях стояти, до швартовки готуватися!", яка невідкладно покликала бакову групу прибути на бак, ютову - на ют. Лише торпедист Зінчук, загавшись, ще тільки здіймався трапом угору. Можна собі уявити його враження, коли він почув потужний вибух, а затим - гуркіт велетенського сталевого поршня, що мчав на нього зі швидкістю кур'єрського потягу! Потужні пілерси врятували торпедиста від неминучої загибелі, і він відбувся лише сильним отруєнням вибуховими газами та переляком.
Ще більше поталанило в тому, що ютова група не зібралася одразу ж на юті, як вимагала виголошена команда, а поки що заховалася неподалік, аби не вимокнути вщент серед тої негоди - хто за надбудову, що саме закінчувалася перед кормовим барбетом 4, хто у тамбур над машинним відділенням, бо коли рвонуло, вибухом зірвало приклепаний до верхньої палуби на юті величезний алюмінієвий лист 5, що правував за стелю тим відсікам, і, зім'явши його, мов аркуш паперу, загнуло аж кудись під гвинти. То ж якби ютові стояли на місці, то вони - щонайменше покалічені - миттю опинилися б у крижаній воді.
Оскільки усе оте поганьблення відбулося практично на виду в Головної бухти Севастополя, звідти миттєво вискочили чергові пожежні катери і, не жаліючи води, не дали безталанному торпедязі вигоріти дощенту. Якби не їх оперативність, то, враховуючи, що він повертався з бойового чергування, тобто був за повною схемою - дві тони вибухівки у чотирьох торпедах і дві тисячі снарядів - споряджений боєзапасом, "феєрверк" міг бути ще більш вражаючим. А натомість він перетворився у крижаного "Летючого голандця", що дивовижним чином придрейфував до південного берега Криму від найвищих полярних широт.
Як написав невдовзі по тому в Одесу, своїй подрузі, оператор-"рисист" 6 з 334-го Дерев'янко - його лист повернули у політвідділ бригади, як нам пояснював наш замполіт, зовсім не тому, що військова цензура, перевірку листування якою начисто заперечувалося, натрапила на це "розголошення", а тільки через те, що конверт намокнув, та так невдало, що збереглася лише зворотна адреса, - "…матроси, Клавочко, тут мруть, як мухи…" Чи то Сашко схотів показати себе героєм, і, з огляду на таку надзвичайну подію, радів, що має змогу бодай ним виглядяти й до того ж - не посмертно, а чи, може, просто був сміхотуном, як більшість одеситів - хтозна…
Найменшою кров'ю відбувся якраз той, на чиїй совісті була уся та веремія - ім'я мічмана Лівня офіційно ніде навіть не згадувалося. Казали, що Царієв навмисне вирішив скористатися "нагодою", щоб піти з флоту, позаяк у нього не вже було жодних перспектив для подальшого кар'єрного росту. І хоча свого часу він був офіційно визнаний кращим командиром торпедного катера на Чорноморському флоті, але останнім часом якось почастішали "зальоти" чи то пак, як висловлюються мотористи, "прогари".
Минулої весни його закадичний друг, 40-річний командир старенької "сімки" капітан-лейтенант Кузяков зважився вкотре оженитися. А оскільки його обранниці ледве виповнилося вісімнадцять, гульню влаштували грандіозну і, як мовиться, "з виїздом". Тож цілий тиждень хвацькі каплеї й носа не потикали у бригаді. Ба більше - коли як на те штаб флоту несподівано оголосив дивізіонові чи навіть цілій бригаді якісь контрольні навчання - їх, попри всі героїчні потуги, так і не змогли розшукати, тож два катери вийшли на ті відповідальні навчання, під орудою старпомів. Про це переповідали зі смішком, мовляв, ось такими й мають бути справжні катерники! Та начальство, як виявилося, аж ніяк не поділяло подібної оцінки…
Наступний "вихлоп" теж не забарився - стався вже влітку. Цієї пори, як мовиться, всі прапори гостить до нас злітаються, тобто різні достойники з Півночі й Далекого Сходу приїздять до Гостинного Понта, щоб перевірити, а чи справно несуть службу ці везунчики-чорноморці, чи не втратили, бува, пильності, чи на належному рівні підтримують боєготовність. І якщо одні з них вдовольняються, скажімо, перевіркою несення нічної - удень же нiколи! - варти, то інші вимагають "культурної" програми за повною схемою: скажімо, влаштування невеличких навчань зі стрільбою і висадкою десанту. Полюбляв, розповідали, цю справу й тодішній міністр оброни Гречко. От саме на його замовлення й мали відбутися оті міні-навчання, однією із складових на яких і мала стати висадка невеличкого морського десанту. А кому ж таке й доручити, як не кращому командирові торпедного катера на флоті!
І ось навантажений безстрашними морськими піхотинцями 334-й точно в розрахунковий час підходить до місця висадки десанту. Кораблі, штурмова авіація, гелікоптери вогневої підтримки, не жаліючи боєзапасу, обробляють прибережну смугу, аж гуде. У повітрі стоїть густий запах пороху і аммоналу, який так приємно лоскоче ніздрі бойовому маршалу - чим не прекрасне тло для відчайдушної висадки! Що ж потішимо і ми старого вояка, який через потужну оптику спостерігає за всім цим зі свого СП 7, облаштованого на фронтовий манір на самій верхівці центральної сопки.
Царієв, забравши в сигнальника бінокль, пильно оглядає з містка можливі підходи до місця висадки. Нараз його товсті щоки розповзаються від задоволеної посмішки: неподалік від нього він засікає залишки старого причалу, що метрів на тридцять-сорок виступає в море - це ж якраз те, що нам треба!
- Механік! - не повертаючи голови звертається він до командира БЧ-5 лейтенанта Горчакова, що сидить за пультом дистанційного керування головними дизелями праворуч від нього. - Машинам - по дві тисячі обертів!
Той усією душею хотів би заперечити, що цілком вистачить з них і тисячі вісімсот, однак, добре знаючи запальну вдачу свого командира, з яким ходить не перший рік, він плавно зміщує руків'я ригелів уперед до заданої відмітки, відчуваючи кожною своєю клітиною, як тіло катера наливається неймовірною потугою, що нестримно несе його вперед.
- Механік! - Той аж зіщулюється, знаючи наперед, до чого йдеться, і передчуття його дійсно не обманюють. - Дві двісті!
- Товаришу командир! - благальний голос Горчакова, здавалося, міг би розчулити й камінь, але не того, до кого був безпосередньо звернений.
- Це наказ!! - командир на хвильку кидає на Горчакова палаючий від гніву погляд великих чорних очей і знову продовжує зосереджено вдивлятися поперед себе.
Від того погляду лейтенантові аж запекло всередині, і він, упившись очима в чорні круги шкал тахометрів, непевними рухами підвів таки незворушні білі стрілки до позначок, дозволених тільки в бою. Здавалося, вже від самого лише несамовито?обурливого ревіння двигунів корпус катера мав би луснути, мов яєчна шкаралупа, однак насправді він хоч і забринів, мов туго нап'ята струна, однак слухняно пришвидшив свій і так незбагненно стрімкий біг-злет.
Якби лейтенант мав змогу повернутися назад, то побачив би, як за кормою стрімко шугнули вверх три пласти спресованої гвинтами води, а відтак, зійшовшись докупи у найвищій точці, знову розпалися натроє, важкою запоною спадаючи в клекотливу водяну вирву. Та він тільки конвульсивно вхопився руками за блискучі ригелі, немовби зрісшись із ними, а через них - зі своїми улюбленими машинами, немов хотів перебрати на себе частину того неймовірного тягара, що сам же на них і поклав. І тільки зшерхлі губи мимохіть шептали: "Тільки б не відмовив реверс 8! Тільки б не відмовив!.."
На баці, зсудомлено вчепившись у все, за що можна було триматися, приготувалася до блискавичної висадки чимала група морських піхотинців на чолі з рішучим старлеєм. Останній відчував повагу лише до тих, у кого, як і у нього, виблискував на рукаві ошатний золотавий якорець, і небезпідставно вважався серед колег справжнім професіоналом, якого не могли вивести з рівноваги жоден перебіг подій, жодні найнесприятливіші умови. Але зараз він почувався, як то кажуть, ні вих, ні в тих.
Старлей уже не раз відпрацьовував висадку на зайнятий "умовним ворогом" плацдарм, однак, він добре пам'ятає, що ті "водuли", наблажаючись до берега, поступово зменшували швидкість і взагалі поводилися аж занадто обачливо, потерпаючи за своє "корито". А цей, навпаки, що ближче берег, то збільшує швидкість. Хіба можна подібним маніякам довіряти таку неймовірну потугу!
До берега залишилось якихось кількасот метрів, коли десантники відчули, що оберти, які, здавалося, і так уже сягали по самe нiкуди, зросли ще більше. Вони інстинктивно зповзли з бака у більш надійний простір вузьких проходів між надбудовою і торпедними апаратами, і тільки їх командир не зрушив з місця, прикипівши руками до стального облямування носової артустановки та уп'явшись побілілими очима у вузьку смугу берега, єдино не затягнену пороховим димом. Він уже здогадався, що той жирний кіт, як подумки образливо охрестив він командира катера, намірився висадити їх на залишки старого причалу, однак поводиться так, ніби збирається протаранити той проїржавілий обрубок, а не пристати до нього.
"До нас би його - одразу схуднув би! - зловтішно посміхнувся старлей, відчуваючи невтримне бажання хоча б подумки дошкулити тому товстунові. - Пороз'їдалися тут на легких харчах, у теплі та затишку…"
Нараз всередині артустановки щось гепнуло так, ніби невидимий велет щосили вгатив по ній замашним бияком. Потім - ще і ще 9.
"Цього тільки не вистачало! - нервово сіпнув плечем старлей. - Розвалиться колимага бісова, не діставшись берега! А той…" - він невдоволено зиркнув у бік командирського містка, та так і не встиг закінчити внутрішнього монологу, бо тієї ж миті потужний гуркіт боляче вдарив у вуха. Під руками дрібно затіпалася башта скорострільної носової гармати, випльовуючи зі своїх вогнедишних цівок десятки прудких снарядів. Старлей з несподіванки аж присів і мимохіть перевів погляд на берег. Однак там, де вже мали б рвати камінь ті снаряди, - ані димка, не те що потужних спалахів десятків вибухів.
Презирлива посмішка скривила його тонкі губи: "Сліпими смалять! Влаштували тут буфонаду, аби тільки начальство позабавити! Фіглярі…"
Тим часом гуркіт припинився так само несподівано, як і виник. Башта, пронизливо вискнувши, кілька разів нервово сіпнулася, вмощуючись, наче квочка на гнізді з яйцями, і завмерла, спрямувавши чорні цівки вперед, у бік високого стояка, на якому змикалися леєри лівого і правого бортів, а верхівка була увінчана скляним ковпаком штагового вогню.
Оклигавши від тієї шаленої молотарки, що, мов пропасниця, трусом трясла сталевий корпус катера, старлей знову зосередився на прибережній смузі, до якої вони стрімко наближалися, а в мозку вже увімкнувся внутрішній відстанемір. І та інформація, якою він постачав мозок, щораз дужче стривожувала старлея.
"Двісті п'ятдесят метрів… сто п'ятдесят… сто!.. сімдесят!!" - мимоволі шепотіли його безкровні губи. - Ні, він таки загубить і своє "корито", і моїх хлопців!"
Так само - як на голках - почувався й механік. Він теж подумки відміряв той коротенький відтинок часу, що відділяв їх від, здавалося, вже невідворотної загибелі. "Тільки б не відмовив реверс!" - благав він подумки Господа, бо скам'янілі голосові зв'язки вже не спроможні були відтворити жодного звука, не те що слова чи фрази. Вони тільки знесилено хрипіли, пропускаючи через вузьку щілину викривлено-задубілих губ повітря, різко втягуване легенями.
Досвідчений рульовий-сигнальник нічим зовні не виявляв збентеження, однак закам'янілі риси обличчя та ще надміру зблідлі п'ястуки рук, що все дужче стискали невеличке штурвальне колесо, ніби силкуючись його розчавити, свідчили про величезну внутрішню напругу.
Лише одна особа на містку зовні нічим не виявляла ані напруги, ані найменшого нетерпіння - сам командир. Його єдиного, схоже, захоплював, як казав знаменитий поручник Ржевський, сам процес. Він дивився на те, що зараз відбувалося ніби збоку, точніше - очима старого маршала зі спостережного пункта. І картина, що відкривалася тому внутрішньому зорові, дійсно була вражаючою.
Задерикувато вистромивши гострого носа і грізно наїжачившись подвоєними цівками скорострільних автоматичних гармат, оповитий густими клубами диму та роями хльостких колючих бризок, з яких визивно стриміла лише обтикана різними антенами сталева щогла з лопотливим біло-синім полотнищем військово-морського прапора, катер невтримно мчав до "ворожого" берега, здіймаючи позад себе величезні вали розбурханої води. Закохане у флот серце "Сарая", як любовно називали його в екіпажі, аж мліло від тої уяви, а мозок професіонала чітко прораховував координати точки реверсування. "Тільки б десантники не підвели!" - червоним бликунцем все напруженіше пульсувала тривожна думка, бо він, як ніхто, відчував усю свою відповідальність за цей небезпечний, спричинений радше азартом, бажанням похизуватися своєю майстерністю, аніж необхідністю, маневр. Тож у разі чого - все спишеться саме на нього…
- Механік! - Різкий голос командира негайно привів того до стану "товсь!" 10. - Машини - стоп!
Горчаков різко кинув ригелі на "стоп", спиною відчувши як його слухняні улюбленці стрімко скинули оберти. Тієї ж миті пролунало очікуване закінчення відповідального і небезпечного маневру:
- Три - назад!!
Десь там, глибоко під днищем, покірні волі командира величезні гвинти так швидко закрутилися у протилежний бік, що навіть попри пронизливе ревіння запалених гонитвою двигунів почулося, як шалено зануртувала за кормою переколочена, понівечена гострими лoпатями вода, створюючи таку потужну тягу назад, що старлей, вже не сподіваючись дочекатися того ривка, нараз втратив рівновагу, відпустив тонке поруччя, й, інстинктивно гальмуючи той раптовий рух, який нестримно поніс його далі на бак, ледве встиг ухопитися за чорну цівку гармати. Тієї ж миті, голосно вибатькувавшись, він рвучко відсмикнув руку від розпеченого пальбою заліза. І хоча далі гальмування полегшувалося тим, що бігти доводилося вгору, позаяк від різкого реверсу ніс катера рвучко задрався майже нaвсторч, старлей наскочив таки на якийсь сталевий рундук, закріплений на палубі 11, боляче забивши коліно. Коли ж бак знову набув майже горизонтального положення, а пронизливе ревіння машин перейшло у заспокійливо-приглушене гуркотіння неробочого ходу, він зі здивування побачив, що катер, долаючи останні метри, м'яко наближається до причалу.
- Кранці за борт! - різко пролунав із містка командирський голос, і тієї ж миті, наче матеріалізувавшись просто із повітря, до борту підбіг хтось з екіпажу, і, вчасно опустивши точно між бортом і верхом причалу сплетену з тонкого троса "грушу" на короткій линві, пом'якшив удар скули катера в причал. Суцільно вкриті потворним бурим струпом безжальної іржі сталеві стояки з відчайдушним скрипом похитнулися, однак стоїчно витримали той несподіваний натиск.
- Стоп машини! Десант, пішов! - почулося знову з мостика, але ніхто з десантників не зрушив з місця.
- Десант, мать твою! Пішов!! - розгніваний голос різко, мов батогом, хльоснув у вухо старлея.
Він відчув, як сором полум'ям заливає йому щоки й потилицю: адже це він має давати команди своїй групі, бо тільки їх вони й виконуватимуть, а команда з містка - то тільки підказка. Йому! Мов першокласникові…
- За мною! - коротким фальцетом прохрипів він і першим вистрибнув на потьмянілі від води і часу залишки дерев'яного мощення причалу.
Ця хвилинна затримка дорого коштувала катеру, але десантники цього вже не бачили: вправно розсипаючись по обіруч від свого командира, звично падаючи і пружно, одним ривком піднімаючись, вони невтримно мчали вперед, рясно поливаючи простір перед собою смертоносним свинцем…
- Три машини - назад! - скомандував Царієв, але було вже запізно: напластований гвинтами за час перегону величезний вал води, шаленіючи від зловісного передчуття помсти, наздогнав таки нарешті свого кривдника. І тепер навіть неймовірна потуга розпашілих від роботи двигунів не могла порятувати катер від скорої розплати. Легкою пір'їною піднесла розлютована довготривалою наругою вода його стальне тіло над причалом, явно намірившись викинути на всуціль поїдений іржею поміст. Однак для реалізації того задуму в повному обсязі снаги все ж забракло. Із мстивим шипінням знесилений вал покотився далі, невдоволено розсипаючись по прибережній гальці бризками й піною. А позбавлений опори катер різко шугнув униз, і з пронизливим скреготом, який, мабуть, було чутно й на віддаленому СП, настромився правою скулою на старий, добряче поточений часом та ненаситною іржею бітенг 12. А той, ніби змовившись із роздратованою водою, довершив справу помсти: з тією ж легкістю, з якою гостре ікло хижака впинається у м'яке тіло бідолашної жертви, прохромив стальну обшивку корпуса в районі форпіка, приблизно на метр нижче палуби.
- Стоп машини! - розпачливо прохрипів командир, уявивши, як кумедно виглядатиме грізний торпедяга, коли віддалятиметься від берега, тягнучи за собою проіржавілий кістяк причалу, мов очманілий бугай червону ганчірку.
На якусь мить катер повис (дивно, що старий причал не завалився від тієї страшної ваги) - безпорадний, наче розпатрана туша.
- Оце фраєрнулися, мать твою! - знову матюкнувся Царієв. - Вони побігли гратися у свої ігри, а ти тут сохни… мов хробак на гачку!
Він ще не встиг прийняти рішення щодо можливих подальших "еволюцій тілом", як надійшов наступний вал і… великодушно зняв катер з того "гачка".
- Ф-фу ти, бісова личина! Є таки Бог на світі… - Царієв різко провів м'ясистою долонею враз спітнілим лобом. - Три машини - назад!
Лише самому Царієву та, певно, ще його старпомові відомо, де до ночі відстоювався 334-й, не ризикуючи світити тою ганебною пробоїною перед очима бригадного начальства. Але вже вранці усе було залатано й зафарбовано - "специ" бригадного ремзаводу, підігріті спиртом і бортовими пайками, на які не поскупився зазвичай скнаристий Лівень, за ніч розстаралися. І лише акуратні шви нагадували про авантюрну пригоду 334-го. Тоді воно теж якось зійшло з рук, але від пильного ока начальства, звісно ж, не втаїлося…
Аж ось тобі знов! І це вже не просто дирка в борту…
- Чули?- перемовлялися згодом офіцери дивізіону. - Кажуть, Царієв непогано влаштувався собі в Одесі. Капітаном - чи то на "Кометі", чи на "Ракеті" - уявляєте? Кругом чистота, молоденька буфетниця - вся у білому - чарочку прямо в рубку приносить… Та й швидкість цілком пристойна, як для цивільної лайби. А головне, ніякої тобі БП і ПП 13, нічних алярмів, стройових оглядів, авральних робіт. Ледь заштормило - одразу ж до причалу. Аякже - безпека пасажирів над усе! Е, та що там казати, одне слово - житуха!.. Мо' й собі рвонути якогось катерюгу?..

1 Бортпайок - невеличкий картонний пакунок з продуктовим набором, до якого входять шоколад, згущене молоко, бекон, плавлений сир і галети або хрусткі хлібці. Може зберігатися тривалий час, позаяк усе, крім шоколаду й галет, виготовлене у вигляді консервів. Щодоби видається катерникам у морі в якості харчового додатку (прим автора).

2 Крайній кормовий відсік корабля (прим автора).

3 На флоті годкaми називають тих, хто "розміняв" останній рік служби (прим. автора).

4 Стальна кругла шахта, всередині якої розміщуються артилерійські набої, а на верхці закріплена кормова гармата (прим. автора).

5 Саме на цьому невеликому клапті палуби завжди шикувався екіпаж, то ж, аби він не вилискував, мов плішина, постійно зідраною фарбою, його й покрили алюмінієвим листом, який взагалі не фарбували (прим. автора).

6 "Рисистами" називали радіометристів артилерійської радіолокаційної станції "Рись", за допомогою якої здійснювалося керування роботою двох автоматичних гармат (прим. автора).

7 Спостережний пункт (прим. ред.).

8 Зміна напряму обертання валів двигунів і відповідно гвинтів (прим. автора).

9 Це старшина команди радіометристів артилерійських, перебуваючи на бойовому посту РЛС "Рись" (технічна назва МР-104), за допомогою пневмоавтоматики здійснив дистанційне заряджання носової гармати (прим. автора).

10 Ця команда на флоті означає "готовсь!" (прим. автора).

11 У таких, герметично закритих контейнерах зберігаються рятувальні плоти (прим. автора).

12 Стальна (в часи вітрильного флоту - дерев'яна) тумба на палубі чи на причалі, призначена для зачалювання троса при швартуванні невеликих суден (прим. автора).

13 Бойова та політична підготовка (прим. автора).

З питань придбання звертайтеся за адресою: 01010, м. Київ, вул. Івана Мазепи (Січневого повстання), 6, кім. 12, тел.: (044) 573-81-59, e-mail: zbut@teliga.kiev.ua. Замовлені книги можна отримати поштою післяплатою.

Книги можна придбати у книгарнях:
"Наукова думка" м. Київ, вул. Грушевського, 4
"Книгарня Сяйво" м. Київ, вул. Стрітенська, 28
ТЦ "Квадрат", "Українська книга" М. Київ, пл. Слави
ТД "Кніто" М. Донецьк-15, пр. Богдана Хмельницького, 102
"Знання" м. Київ, вул. Стрілецька, 28