Віктор Іванович Гуменюк - обдарований поет-лірик, перекладач належить до молодшого покоління письменників, які живуть і творчо працюють в Криму. Народився він 6 жовтня 1952 року в Житомирі. Рано пробудився в нього інтерес до художнього слова. Іще навчаючись у школі, почав віршувати. Після закінчення школи вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Потім служив у армії артистом військового ансамблю пісні і танцю (м. Дрезден). Рік працював кореспондентом Житомирської молодіжної газети "Комсомольська зірка". Наступні дванадцять років (1978 - 1989) був завідуючим літературною частиною Житомирського українського музично-драматичного театру імені Івана Кочерги.
1986 року в Києві, у видавництві "Радянський письменник", вийшла його перша збірка поезій "Росянистик", яка приваблює свіжістю і м'якістю барв. Помітне місце в ній зайняла пейзажна лірика, отеплена тонким відчуттям природи. Майже третина книги - це ліричні мініатюри про кохання. Кращі з них відзначаються пластичністю ліричного малюнка, щирістю і безпосередністю вираження настроїв, почуттів, близькістю до поетики народної пісні.
У циклі "З армійського зошита" звучать громадянські мотиви. Починається цикл віршем "В Бухенвальді". Час ніби загладив усе жахливе, що творилося тут. До музею прийшли німецькі безжурно-галасливі школярі, іноземні туристи, наші воїни. В Саксонії чаклує весна. Та ліричному героєві крає серце глумливий напис на високих воротях: "Кожному своє". Шлях до тих воріт просякнутий кров'ю тисяч і тисяч людей, яким довелося зазнати "жаху понадпекельного", який "безсила осягнути уява". Тут ліричний герой, долаючи скорботу, з болем в душі відчув нараз "істину страшну" - "що на землі фашизм живе і досі, що лють його не знищено дощенту".
Хвилюють вірші-роздуми про рідну землю. Щасливо почуває себе ліричний герой дома: то в рідному селі, то в Києві, то в Харкові:
Земле моя,
Втіхо моя, мій болю.
Пригони мене після розлуки,
Дай мені щасливо й невтомно
Співати тобі.
1994 року з'явилася друга збірка поета "Стежина", у якій привер-тають увагу викінченістю форми та роздумами про мистецтво цикли віршів "З другого студентського зошита" та "Паломництво". Мистецтво, на думку автора, - носій могутніх сил, покликаних лікувати духовні недуги людства, сил рятівних, здатних до того, щоб світ не полетів "в провалля дике". Справжньою окрасою збірки є вірші "Остання п'єса в "Березолі" та "Вигнаний король" про трагедію талантів великих митців М. Куліша, Леся Курбаса, закатованих в часи сталінщини.
Намірами розширити можливості самовираження пояснюється звертання В. Гуменюка до верлібра, хокку - жанру японської лірики, зорієнтованого на граничну стислість і підвищення ролі асоціативності, натяку, недомовленості.
Привертає увагу перекладацька діяльність В. Гуменюка. Пройшовши школу блискучого майстра перекладу Бориса Тена, він зробив ряд перекладів з англійської літератури (В. Шекспір, Д. Г. Байрон), з польської (В. Броневського, Адама Міцкевича, поему "Дзяби" (1999), з російської (О. К. Толстой, М. Горький). Перекладає В. Гуменюк і сучасних кримськотатарських поетів. Він опублікував ряд статей про драматургію й театр в журналах "Театр", "Український театр". Недавно побачила світ збірка статей "Над сторінками Лесі Українки" (Сімферополь, "Бізнес-Інформ", 1999).
В. Гуменюк - кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедрою української літератури Таврійського Національного університету. Член Національної Спілки письменників України з 1989 року. Дослідник творчості Лесі Українки, В. Винниченка. Лауреат Літературної премії імені В. Симоненка.

* * *
Куди б мене життя не завело,
В якому б я не опинився вирі,
Яке б мій шлях не шматувало зло,
В який не довелося б линуть вирій,

Кохана земле! Всім своїм єством
Я завжди твій, як ти моя, країно,
Зігрій мене своїм ясним теплом,
Благослови у путь малого сина.

Як раптом стріну я в житті біду,
Спіткнусь, впаду а чи зіб'юсь з дороги,
До тебе, земле, серцем припаду,
Пригорнеш ти і підведеш на ноги!

* * *
Рожеволиста далина,
Засмучені луги.
Іде вона... Іде вона...
Повітря марить навкруги.
Іде вона.
І ронить вишня білий цвіт
(Іде вона - весна).
А в мене в серці - дивний світ...
Прозора пісня чарівна -
Іде вона.

ВИГНАНИЙ КОРОЛЬ
В Москві в єврейському театрі Міхоелоса
Лесь Курбас ставив "Короля Ліра".

Лишився сам, від "Березолю"
Відлучений... Куди ж іти?
Тепер судилися гастролі
У несподівані світи.
В Москву... Чи стріне й там негоду,
Якій ні краю, ні кінця?..
В театрі гнаного народу
Вітали гнаного митця.
Вітали щиро муз обранця...
Вмить засвітивсь далекий Лір
Так близько... В п'єсі про вигнанця
Усе передбачав Шекспір.
Усе передбачав - митцеві
Не раз нагадував Макбет,
Що легко всякому вождеві
Кривавий розпочать бенкет
І важко збутися спокуси,
На ньому ошаліти вкрай
І на поталу завірюсі
Повіять мрій людський розмай.
Та праглось довіряти долі -
Зрадливиці у всі віки...
Вона й затіяла гастролі
На благодатні Соловки.
Гірка прослалась путь-дорога,
Й змішалися у лютий вир
Всі передбачення. Такого
Не уявив би і Шекспір.

ПЛАВБА
У далечінь пливу безмежну,
Там десь позаду світлий берег.
Він відпустив мене назавше,
Він волю дав мені сумну,
І вже не кличе ні цвітінням
Кущів розлогих, ні громаддям
Химерних скель, ні криком чайок,
Ні щемним виспівом сирен.

Та я не певен, чи журюся
За тим, що берег так далеко,
Що відпустив мене назавше
У неокраю бистрину.

Не певен, чи в стрімкому плині,
У вируванні неосяжнім,
В суворім поклику просторів
Не полюбив печаль терпку.

* * *
Як страшно в Ніжині!
Церкви
Крихкі - у їх химернім хорі
Ледь-ледь ячать одна чи дві,
А решта - невимовно хворі.

Звелися крізь віки нести
Натхненну втіху повнозвуку,
Та збиті дзвони та хрести
Відлунюють гірку розпуку.

З розколин знівечених бань
Та стін полущених пагілля
Звисає й не загоїть ран,
Воно плакуче від безсилля.

Де фрески, вікна, вітражі?..
Все обернулось безталанням
І лиш до неба та душі
Гукає мовчазним воланням.

Спустошень навісний парад
Позначив наші виднокола...
Невже всевладдя чорних рад
Нам не позбутися ніколи?