Кримська потреба української освіти

Писати про українську освіту в Криму – це описувати болючий процес утвердження перших паростків українського шкільництва у надзвичайно несприятливому, а подекуди й агресивному політичному та адміністративному середовищі.

У Криму мешкає приблизно 650 700 тис.тих, хто офіційно визнає себе українцями. Національно-культурні потреби цих людей усі роки перебування півострова у складі України задовольняли вкрай погано. Після 1991р. суттєвого покращення не відбулося. Перешкод для створення українських шкіл, викладання української мови ще дуже багато.

Українці в Криму почуваються зацькованою національною меншиною навіть з погляду загальновизнаних демократичних норм.Вони є такими ж мешканцями регіону як усі інші,вони є платниками податків, але стягнуті з них кошти майже виключно витрачають на розвиток російської освіти (від дитячого садка до університету, аспірантури і докторантури). Таким чином, владні структури Автономної республіки Крим свідомо і планомірно здійснюють дискримінацію українців в освітній сфері.

Враховуючи, що українці становлять майже 30%населення автономії, наявність лише 4-х українських шкіл з 592,що діють на теренах Криму, навряд чи можна визнати нормальним. Навіть за радянськими нормами на таку кількість мешканців має припадати щонайменше 150 шкіл.

Улюбленим аргументом влади у Криму на користь подальшої русифікації осіб неросійського походження є таке: "Вони самі не хочуть". Але ці твердження спростовує досвід єдиної української гімназії в Сімферополі, де багато років існує конкурс дітей, батьки яких хочуть, аби їхні діти отримали освіту українською мовою: він часто сягає 5 дітей на одне місце. У якій ще державі для того, аби здобути освіту державною мовою, треба витримувати конкурс?

У Сімферополі місцева "Просвіта" вже не перший рік збирає заяви від севастопольських родин, які б хотіли, щоб їхні діти вчилися в українській школі, але такої немає. Група українських ентузіастів у Севастополі на чолі з Є.Вітвицькою (голова місцевого
осередку Всеукраїнського педагогічного товариства ім.Г.Ващенка) та Т. Щипцовою майже усі 10 років незалежності України намагаються зрушити з місця питання створення Києво-Могилянського колегіуму. Дещо пощастило зробити. У проекті державного бюджету України на 2001р. окремим рядком було виділено кошти на цей колегіум. Але в останній момент у суто декларативному дусі хтось(!) цей окремий рядок викреслив і кошти пішли Міністерству освіти і науки взагалі, де вони й "загинули", бо це Міністерство менш за все вболіває за українську освіту в Криму. Можливо, що міністр В.Кремінь (член СДПУ(о)) напередодні виборів до Верховної Ради України не бажає посварити на півострові свою партію з впливовими антиукраїнськими силами.

Проте, на цей раз київському керівництву навряд чи вдасться списати усе на (таки ж реальний!) саботаж кримських сепаратистів, адже Севастопольська міська адміністрація в особі її голови Л. Жунька зробила на бюрократичному рівні практично усе, що від неї залежало. Тепер слово за офіційним Києвом.

Ситуація з перспективами українського шкільництва у Криму значно погіршилася після відставки уряду Криму на чолі з С.Куніциним. До влади, зокрема в гуманітарній галузі, прийшли діячі, відомі своїм негативним ставленням до української мови, культури й освіти. Йдеться, приміром, про нового віце прем'єра Криму з гуманітарних питань – комуніста, відомого проросійського політика В. Казаріна. Це означає, що за байдужості керівництва Міністерства освіти і науки в Києві з одного боку, та за активного саботажу місцевих чиновників українофобів, українська освіта в Криму може бути заблокована, а ті навіть невеликі здобутки, що їх досягли величезними зусиллями поодиноких ентузіастів,буде зведено нанівець.

Міністерство освіти і науки України де-факто відмовилося від своєї керівної ролі в освітянській галузі Криму, від будь-якого лобіювання української освіти тощо. Натомість відповідні російські освітянські структури дуже активно відбудовують на півострові паралельну, не контрольовану Києвом систему освіти на російських стандартах і зразках.

Офіційному Києву бракує політичної волі та рішучості у цій справі, елементарного опору щодо шантажу та демагогії з боку тих сил, що будь-які кроки у напрямку розвитку української освіти витлумачують як "насильницьку українізацію".

Наприклад, газета російської громади Криму "Отєчество" (№1,січень лютий 2001р.) спробу відкрити у Ялті першу і єдину українську гімназію (всі решта шкіл у місті російські) назвала "львівським варіантом українського расизму". Подібна
шовіністична істерія справляє глибоке враження на київських начальників,геть паралізуючи їхні несміливі спроби щось зробити для української освіти. Політика умиротворення націонал-екстремістських сил Криму за рахунок фактичної згоди на мовну, культурну, освітню, інформаційну дискримінацію українців та кримських татар,що проводиться вже 10 років, є абсолютною помилкою і в кінцевому підсумку призведе до результатів, цілковито протилежних очікуваним.

Ігор ЛОСЄВ,
кандидат філософських наук,
доцент "Києво-Могилянської Академії",
Севастополь

УКРАЇНСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ВІСНИК
№27, 15 листопада 2001 р.