Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРK Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

Іван Левченко
СТОЮ НА МАЙДАНІ
Поезії

ВИСПІВАТЬ СЛОВОМ ТЕБЕ

СПОГАД

Львів’янці Марії з сьомого купе.

Дощі – і з вечора, й під ранок.
І стиглі яблука – з обійсть.
Півсвіту застили тумани.
До міста Львова потяг біг.

Вам снився сон. Мені не спалось.
Веселий вечір віддзвенів.
Ви теплим спогадом зостались
І не давали спать мені.

Час плив, як морем тихий човник.
І на папір лягли слова
Про те, як щедрий пан полковник
Пахучу диню діставав.

Коли ж за стіл дорожні сіли –
Їх від розмов не відірвеш.
Про бозна що ми говорили.
І про політику, авжеж!

Інакше, мабуть, і не вмієм.
А за вікном – дощі й туман.
Кажу: я вдячний Вам, Маріє,
За те, що вечір дивний мав.

Я переповнивсь рідним словом,
Зігрівсь душею біля Вас.
А потяг мчав до міста Львова.
І спогад спати не давав.

* * *
Одноманітний стук коліс.
А в вікна стука перший промінь...
Встає зі сну казковий ліс,
Вмива в тумані гілля-крони.

Смерічки дивляться увись –
Карпатських гір рясне намисто...
На мить здалось: в танку зійшлись
Горяни в одязі барвистім.

Хатки в лісах. А хто у них?
Збагнем усе, коли приїдем.
Пішли в хмаринки тумани.
І ми в теплі – привітно-ріднім.

Уклін тобі, пісенний край!
Уклін Карпатам, Черемошу!
Добридень, ґазди! Помагай
Вам Бог у долі – щиро прошу!

* * *
Облич у тебе, Україно,
Стонадцять буде... Навіть більш!
Кого ім’ям ясним Людина
Ти зігріваєш і живиш.

Наймення всім нам – українці,
Бо в цій країні – сущі ми.
... Народ, народність – не чужинці,
А рідні люди між людьми.

Вірмени, греки, караїми,
Євреї, німці... – всі свої,
Як розмаїття України
У своєрідності її.

Дай, Боже, щастя нам і миру.
А ще – дай долі, щоб на всіх.
... Облич стонадцять – сотні зірок:
Дітей-усесвітів твоїх.

УКРАЇНІ

Мені не треба повертатись,
Не треба йти до тебе знов,
Не треба вибачень прохати,
Бо я від тебе не ішов.

Мені спокутувать не треба
Гріхів – не зраджував тебе,
Бо ти для мене – рідне небо
І рідне сонце із небес.

Мене не звабили спокуси
Чужих осель, чужих країв.
І де б не був, я знав – вернуся
До рідних витоків своїх.

Тут гордих прадідів діяння.
Козацький дух у мене вріс.
Тут оберіг Тараса – Канів.
І мова – роду оберіг.

Тут рідне все – куди не гляну.
Кого не стріну – рідні всі:
Мої Марії та Івани –
Із незапам’ятних часів.

Святі батьків моїх могили.
Життя дітей моїх нове.
Тут любе все і серцю миле.
Нелюбе в серці не живе.

Мені не треба повертатись,
Бо я від тебе не ішов,
Моя Вкраїно – рідна мати.
Одна навік моя любов.

В КАРПАТАХ

Смереки високі. І гори – усюди.
Збігають потоки – із гір ручаї.
Вмиваюсь водою – хай сили прибуде,
Хай будуть високими думи мої.

Кого де не стріну – то легіні статні,
Гуцулки вродливі зі співом в устах.
За що мені щастя – ці гори Карпати,
І плеск Черемошу, і гомін Прута?!

Як дихати легко: наповнюю груди
Повітрям на хвої й озоні дощів.
Смереки високі. І гори – усюди.
Я серце закохане в горах лишив.

А хто бачив справжню – до неба аж! – ватру?!
Танок із жаринок – нічний феєрверк.
Стоять зачудовані сині Карпати.
Мелодія скрипки над плаєм пливе.

Танцюють гуцули. Круг ватри кружляють,
Немовби чаклують навколо вогню.
І юна гуцулка душевно співає
Про гори Карпати і милу рідню.

Співає гуцулка так легко й відкрито.
Смереки той спів піднімають до зір.
Не знаю, як жив я до цього на світі?
Тепер не прожити без ватри і гір!

Тепер одного мені, краю мій, треба,
Щоб виспівать словом правдивим тебе,
Горіти, як ватра, і прагнути неба –
Думками, як гори, сягати небес!

КАМ’ЯНА БАГАЧКА

Красива легенда. І, певно ж, правдива...
Хто був у Карпатах, той знає її.
Жила собі пані – багата й вродлива –
В одному з квітучих тамтешніх країв.

І стрілась біднячка їй якось у лузі.
Багачка збиралась поїсти якраз.
І та попрохала окрайчика кусень:
Бо, певно ж, від голоду бідна вмира.

Багачка відмовила: “Йди собі звідси!
Я ще і сама не поїла, як слід,
Бо швендяє тут вас, приблудних, до біса!
Потрібен їй, бачите, хліб на обід!”

Біднячка заплакала: “Дякую, пані!
Нехай же не буде і в тебе добра,
Бо маєш не серце у грудях, а камінь.
То й стань ти уся кам’яною ураз!”

І сталося: закам’яніли багачка,
І їжа, і вівці, й господа її...
І кажуть, що зникла відтоді біднячка,
А з нею і бідність з карпатських країв.

Така от легенда є в божому краї,
Де дивні смереки і щедрі серця.
... Я крихту кохання у тебе благаю.
Невже в тебе серце із камінця?!

СЛОВА ПРОСИЛИСЯ НА ВОЛЮ

... І зайця крик лунає,
І душу рве той моторошний крик.

В.Базилевський, Крик зайця.

Душа-зайча кричить від болю.
Нічим не втішити звірка.
Слова просилися на волю,
А я неволив – не пускав.
Вони кричали диким криком
І нуртували у мені:
Мої зайчата невеликі,
Рукою схоплені у сні...
О, відпусти зайчатко-слово:
Душа у слові виллє біль.
В неволі завжди смерть звіркові,
Котрий живе сам по собі...
Невже байдужа й ти до болю
І до моєї самоти?
Слова просилися на волю:
Їх, як раніш, не чула ти.
Почуй: кричить надсадним криком
Душа-зайча, бо їй все гірш...
Не відгукнулась, як не кликав.
І я пустив слова – у вірш.
Живу й боюсь своєї волі:
Без тебе воля ця гірка.
Душа-зайча кричить від болю.
Нічим не втішити звірка.

ЖУРАВЛИНА ДОЛЯ

Там, де здаля
Линуть ключі,
Зоряний шлях
Сяє вночі.
Із висот журавлі
Ячать.
І несуть на крилі
Печаль.
То до мене вони
Із вишини
Журно кричать.
А я їм:
– Хай щастить
До любові, птахи,
Долетіть!
Може, вдасться й тебе
Їм побачить з небес?
Доліта до землі
Вічний жур журавлів…
У світи –
Де є ти –
Знову правлять політ.
Підкажи,
Де твій шлях –
Віднайти
Журавлям.
Може, в даль клин майне
І печаль обмине?
Журавлі,
У політ,
Заберіть і мене!
…Не почув мене клин –
Плине в зорях
Один.

БЕЗ ТЕБЕ ТОБОЮ ЖИВУ

Відридала душа – втихомирилась наче:
І ні зойку тепер – для допитливих вух...
І ніхто ні сльозинки в очах не побачить –
Так я тихо без тебе тобою живу.

А в обличчя – сніги, завірюхи безжальні.
На вітрах промовляю уголос слова,
Бо ніде ні душі. Тільки зорі печальні.
Тільки жалібно пес під мостом завива.

Я додому іду. І нема в мене дому.
А живу я чи вмер – то моя лиш печаль...
День за днем – наче повз тупотять незнайомі.
А знайомі мовчать. Їм простіше мовчать.

От до чого дожив я – печальний, самотній.
Тільки сниться дорога до тебе тепер.
Є два лиха: нелюбу робити роботу
І з нелюбою жити. То краще б умер.

Я не хочу нелюбих. Не хочу без тебе.
І терпіння мого головешка стліва.
Сніг лапатий летить із бездонного неба.
Із бездоння душі – лиш про тебе слова.

В ДОРОЗІ

Дружині Ельвірі

Перестуки коліс – поспішаю до тебе:
Крізь морози, і сніг, і печалі земні...
Та хоч би де зоря у високому небі.
Тільки де-де в степу – у хатинках – вогні.

Перестуки коліс – а заснути не можу.
За стовпами стовпи пролітають повз нас.
І ті чорні хрести на розп’яття так схожі.
Тільки хто і кого на хрестах розпина?

Перестуки коліс – і на серці тривога.
До Голгофи подібна розбурхана ніч.
І зболіла душа Сина Господа Бога,
Як ніколи раніш, зрозуміла мені.

Перестуки коліс – цвяха вбитого звуки.
Чи то в руки тобі, чи у груди мені...
Пролітають стовпи – чорним мічені круки.
Мерехтять у вікні, як надія, – вогні.

Перестуки коліс – я устигнути мушу!
І до біса – хрещаті стовпи на путі,
Бо нікому в житті не розп’ясти нам душі,
Хай би тіло й хотів розіп’ять на хресті.

Перестуки коліс: я до тебе – до тебе:
Крізь морози, і сніг, і печалі земні...
Слава Богу, зоря вже проклюнулась в небі:
Навіть небо і те підсобляє мені!

Перестуки коліс – мчи, мій потягу дужий,
До моєї зорі, що одна – на землі.
Перестуки коліс розтривожили душу.
Перестуки коліс. Перестуки коліс...

ЯКА Ж ТИ КОХАНА!

Так близько до тебе – аж щемко душі.
Сніжинки-секунди спадають і тануть.
На білому світі я все залишив
І прагну до тебе, неначе востаннє.

Я так завинив, що й прощення нема.
Коли від’їздив – золотилася осінь.
Тепер – засніжило: холодна зима,
А серце гаряче, бо любить і досі.

Я кину валізи й тебе обніму.
І будем пероном удвох кружеляти.
Ну, хто нам наврочив холодну зиму,
Коли тільки жити і жити. Й кохати –

Неначе востаннє: до щему в душі,
Коли і слова, і цілунки, і тіло
Гарячі від щастя, як спалах жоржин
На нашій постелі – засніжено-білій.

Зривається сніг і летить прямо в твань.
О, як перейти це болото розлуки
І чисті вуста цілувать-цілувать,
І мліти від щастя й солодкої муки?!

Коли ж бо це буде? – питаю себе.
Сніжинки-секунди злітають і тануть.
… Нарешті, перон – я цілую тебе:
Якби то ти знала, яка ж ти кохана!

НАД УСЕ

Ще будуть тріумфи і спалахи в небі.
Чиєсь честолюбство сягне висоти.
Мені ж над усе одного тільки треба,
Щоб поруч зі мною всміхалася ти.

Я бачив краї – чи не кращі у світі,
Найзвабніші очі, і перси, й вуста.
Але над усе найчарівніші миті –
У лоно твоє, як у щастя, вростать...

Нехай відкриваються далі й планети.
Комусь без клейнодів уже не до сну...
Мені ж над усе те, що любиш мене ти,
І те, що тебе я кохаю одну.

І зорі, і далі, й що буде відкрите,
Повір, без любові відкрити – ніяк!
Тому над усе те, що вмієм любити,
І те, що я твій, і що ти є моя!

ПЕРЕД ДОРОГОЮ

Така холодна й довга ніч.
Така важка, немов остання…
А може, краще я зостанусь –
Для чого їхати мені?

Десь за вікном гук поїздів:
Когось дорога поманила.
Мені ж без тебе вже несила,
До біса – десь, із кимсь, кудись!..

Хоча б у це повір мені,
Якщо слова чогось ще варті.
Ми не спимо: в часу на варті.
Сповза у безвість довга ніч.

КРОСВОРД СЛІДІВ

Я повернувся в край снігів.
І знову холодно без тебе.
Довкіл – кросворд чужих слідів,
Котрий розгадувать не треба.

І ті ж вітри і холоди.
І завірюхи завивання.
Сніги притрушують сліди.
Час випробовує кохання.

Топчу свій слід. Попри усе.
Тебе з дороги виглядаю.
Душа не може без пісень.
Без тебе – серце, бо чекає,

Що ми сніги переживем.
Ітимем знову вдвох утішні.
І розгадаєм без проблем
Кросворд слідів. Своїх. Неспішних.

ТАБУ

Ніхто не верне нам життя,
Яке тепер хіба що сниться?
Котрий з років, що так летять,
Є журавель, котрий – синиця?

Беріть, хто хоче журавля,
Віддам синицю без вагання,
Щоб тільки миттю звідсіля
Туди, де ти, моє кохання!

Роки, як коні, хто куди:
Табун над долею несеться...
Тавром розпуки і біди –
Зарубки болісні на серці.

Кричу: доволі! Стій, табун!
Та тільки смерть його зупинить.
А я на смерть кладу табу,
Допоки ти – моя єдина!

Куди вони – роки мої?
Хай не спинить – хоча б стриножить!
А сонце високо стоїть –
Ясне, звабливе і тривожне.

Сніги весь день. Сніги всю ніч.
Біліє все на білім світі.
Беріть усе. Лишіть мені
Кохання – сонце у зеніті.

НАДІЯ

Самотньо смеркає. Самотньо світає.
Хоч раз би у сні ти до мене прийшла…
А сніг то розтане, то знову кружляє.
І де він – зими норовливої злам?

Питаю у снігу, у стрічних питаю.
У тебе б спитав, якби поруч була.
І, певно ж, птахів, що додому вертають:
Вони відчувають настання тепла.

Душі так марудно й тривожно – до краю.
Бентега, як зашпори, в душу зайшла:
Насправді не час ми, а щастя втрачаєм,
Коли перешкоди не в силі здолать.

Біль серце то стисне, то знов відпускає.
Непевність спустошує душу дотла…
Повільно і тихо щодня умираю,
А все сподіваюсь діждатись тепла.

Затьмарене небо. І сонця немає.
Зривається вітер холодний, хоч плач.
А серце є серце: надій не втрачає,
Що ти в мене є. Що ти є – не була!

Що гірша нас доля уже не спіткає,
Сповна ж бо спили ми із келиха зла...
І зламу зими, і весни дочекаюсь,
А з нею й тебе із настанням тепла.

Метро-черепаха. Задуха трамваїв.
Дорога по колу – душевний колапс.
Розірветься серце чи коло – не знаю.
Та тільки б дорога до тебе вела!

НЕДІЛЬНИЙ РАНОК

Колись буде дивно згадати цей час.
І мій каземат-кабінет. І самітність.
Берізка навпроти – самітне дівча.
І віти берізки – мов руки тендітні.

Вона чимось схожа на тебе… А чим?
Тендітністю, мабуть. Худесеньким станом…
Я шлю телеграми, а ти все мовчиш…
Ото тільки й є – що берізка і ранок.

Та ще несподіваний сніг, що кружля,
Неначе кульбабки, навколо берізки.
І білий той цвіт на березі здаля,
Як цвіт мигдалю… І мов яблуні – зблизька.

Отак закортіло – до щему – весни
Й до тебе притиснутись радісним тілом.
Неділя. Самітність. Берізка і сніг.
Сиджу в казематі. І жду понеділок.

МЕНІ Б...

Відтанула душа. А що їй залишалось,
Коли уже снігів – і тих, як не було?
Мені б, як тим струмкам із весняних підталин,
Мені б, як небесам, наповнитись теплом.

А ще б одне мені: все кинути – й додому.
Кому заборгував – віддати всім сповна.
Мені б, як тим струмкам, що розлилися долом,
Мені, як небесам, туди, де вже весна.

Сиджу один, як перст. І пізня ніч надворі.
Зриваються слова-краплинки на папір.
Мені б, як тим струмкам, розкутим і прозорим,
Мені б, як небесам, радіти сяйву зір.

Невтішно, хоч душа відтанула з весною.
Мінорно все одно – зірвався дощ з небес.
Мені б, як тим струмкам, пливти навстріч з тобою,
Мені б, як небесам, голубити тебе.

Десь наш з тобою дім і неокрає небо.
І моря чую поклик , і те, як кличеш ти.
Мені б, як тим струмкам, наспівувать про тебе,
Мені б, як небесам, сягати висоти.

І каси, і вокзал – за кілька сотень кроків...
Як хочу досадить усім, хто сіяв зло!
Мені б, як тим струмкам, дзвеніть весняним стоком,
Мені б, як небесам, вернути в дім тепло!

Вже дощ відлопотів. І ранок вийшов з ночі.
А я писав про зустріч, про тебе й рідний дім.
Мені б, як тим струмкам, що радісно дзюркочуть,
Мені б, як небесам, при сонці щоб – своїм!

Вернусь, щоб не було. Вернусь – і дуже скоро.
А хто не сподівавсь – зі злості лусне хай!
Мені б, як тим струмкам, щоб не міліло море.
Мені б, як небесам, безмежжя – докохать!

САМІТНІ СНИ

Нехай одвернеться весь світ,
Нехай від недругів – прокльони,
Аби від тебе був привіт –
Сьогодні, завтра і до скону!

Життя – і диво, й маячня.
Життя – і знахідки, і втрати.
Не дам півцарства за коня –
Йому до тебе не домчати!

І-ого-го! Тобі чого?
Це уві сні? Чи я вже марю?
А кінь у яблуках – вогонь,
Іде з обраницею в парі.

І-ого-го! Обняв її,
Поклавши голову на шию.
О, тричі кляті сни мої!
Хто знову вас мені навіяв?

І де ти, царство ніжне те?
І на асфальті де ті коні?
В саду магнолія цвіте.
І біля цирку їздять поні.

А ми ще й досі не удвох.
Коли те випаде – не знаю.
Казав – вернуся на Різдво,
А вже й Великдень добігає.

Христос воскрес! – летить у світ.
Воістину воскрес! – я вторю.
Пасуться коні у т раві.
І маю царство в сні – ти поруч.

ПОВЕЗЛО НА ЛЮБОВ

Перебуду свій біль, самоту,
Вже запахла дорога додому.
Бо люблю я тебе – саме ту,
Що належить мені й більш нікому.

Ах, який самовпевнений хлоп!
А я впевнений – так це. І тільки!
Що поробиш – кому повезло
На любов, а кому – на копійку.

Хто багатший? Упевнений – я!
Дай Бог стрітись – прохаю у Бога.
Над багатства усі – ти моя.
І не треба мені більш нічого!

Ані злота, ні звань, ні посад!
Все, що мав, – суєта, окрім тебе.
Пізній вечір. Весна. І я сам.
І нікого, крім тебе, не треба.

Що зі мною? Хворію, либонь...
Сниться зустріч. Дорога вже сниться.
На всі сто повезло на любов.
А все решта – я певен: дрібниці.

ТАКИЙ ПІДРАХУНОК…

53 – мій вік у 2005 році.
Знадобилося всього 30 секунд,
щоб від 1 долічити до 53-х...

Один, два, три… У півхвилини
За роком рік я умістив:
Оце і все, що я – людина –
На світі білому прожив.

Лиш півхвилини. Правий Боже!
Один, два, три… Як час летить.
Менш, ніж секунда – рочок кожен:
Миттєвість. Ні, коротше – мить.

І я жахнувся – катастрофа:
Яку мізерію устиг!
А вже видніється Голгофа,
Яку нічим не обійти.

Один, два, три…Ще б хоч десяток,
Я цінував би кожну мить,
Бо знаю – є що цінувати,
Бо знаю – є кого любить!

А метроном, як гільйотина,
Відрізав мить і далі йде.
Я втиснув вік у півхвилини:
Бридня – не чувана ніде!

Таке й Ейнштейну не верзлося.
Але задумаймось на мить:
Все, що було, те зветься «досі».
Його уже не пережить.

Його лиш можна рахувати.
Хто як бажає – суть у тім.
Один, два, три… Біжать внучата.
Мій час продовжувати їм.

В САДУ

Нема ні сливок, ані груш.
Лише на яблунях омела.
Отак і я колись умру,
І ти залишишся без мене…

Сповив дерева виноград,
Їх заглушив, а сам здичавів.
Отак і я умру, як сад,
Від зашморгу турбот і часу.

Все захаращене довкіл.
А сад чекав – не дочекався.
Натомість – трухляві пеньки.
Їх стерегти сарай зостався.

От-от сарайчик упаде.
Зелений мох із даху зирка.
Шукав ключа – нема ніде.
Де був замок – як рана, дірка…

Усе зосталось нічиє.
Стежки – і ті позаростали.
Отак і я ще поки є,
А потім лиш землею стану.

І так не хочеться мені
Тебе залишити одною,
Як сад, що з часом звироднів
І всох, залишений же мною.

Мене чекала ти з доріг.
І я вертався лиш до тебе.
Як затужу о тій порі,
Коли душа сягне у небо:

О, Боже, ще пожити дай!
Ти мудрий – щастя не загубиш.
… Як сад посадиш, доглядай.
І не лишай, кого ти любиш.

СВОЯ ПІСНЯ

Я подумав: а, може б, і краще для мене було,
Якби взяв та й покинув слова римувати?
Попрощався б навіки з робочим столом
І пішов би на старість собі старцювати…

Повторяв би усе, що на світі від інших почув,
А своє притлумилося б десь і зміліло…
Від років побілів би козацький мій чуб
І зістарілось грішне натруджене тіло.

А настав смертний час – і скінчилось би все.
Хтось поставив би хрест, бо таки я хрещений.
І під гомін мирян, спів чиїхось пісень
Відбули б ритуал. І – забули б про мене.

Так і буде, напевно. Задме вітер часу свічу.
Та озвуться, я певен, і пісня, і слово.
Бо свою я дорогу під сонцем топчу,
Що з моєї і віри, й надії, й любові.

Хай те слово незграбним буває коли,
Та воно не мовчить. І не стане мовчати.
А коли вже зупиниться мій часоплин,
То заходьте до мене, добродії, в хату.

Пригощайтесь словами сердечних пісень.
Що робити – не міг я без них старцювати…
Щось устиг. Щось зробив. Але понад усе
Я любив і люблю Україну затято.

Без любові цієї і слів би моїх не було.
А вже як проспівав свою пісню – судіте!
Залишаю вам щирого серця тепло,
І дай Боже, щоб краще жилось вам на світі!

Я в це вірив і вірю. Цим жив і живу.
І на цьому стоятиму – в пісні та слові.
Україно, у слові до тебе озвусь,
І допоки є слово, те слово з любові.

А тому не покину ні слів, ні пісень.
До останнього подиху їх не покину.
Все не можна любити. А понад усе –
Тільки слово. І в нім – Україна.

ПРО АМБІЦІЇ

Зістаримось. Щезнуть, як ранній туман,
Марноти – на кшталт бути першим у всьому.
Не зчуємось – час підповзе крадькома:
Ногами вперед понесуть по одному...

Постане одне із простих запитань:
А, власне, з якої такої напасті
Ми ладні були і Ісуса Христа –
Щоб не виділявся нічим – розіп’ясти?

Зітре час і пристрасті, й гук торжества.
Та каятись буде запізно, братове,
Коли замість справ будуть тільки слова,
І замість зерна – з остюками полова.

І вітер безжально у даль віднесе,
Притрусить пилюкою справи-полову.
Був першим – Господь! То який же є сенс
Виборювать першість у Бога, братове?

У кого душа не зміліла ущерть
І серце навчилося ближніх любити,
Тому не страшні ні хула, ані смерть.
Нема над любов у житті заповіту!

Хай критик мудрує, як вразить мене.
Збиткується недруг з сердечного слова.
Був першим Господь. Решта все – похідне!
Я жив і любив. І що встиг – із любові!

До змісту Іван Левченко СТОЮ НА МАЙДАНІ

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ