ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, МІЙ КРИМЕ
Вірші українських поетів про Крим
Упорядник та автор вступної статті Данило КОНОНЕНКО
Євген ГРЕБІНКА (1812—1848)
ЧОВЕН
Заграло, запінилось синєє море,
І буйнії вітри по морю шумлять,
І хвиля гуляє, мов чорнії гори
Одна за другою біжать.
Як темная нічка, насупились хмари,
В тих хмарах, мов голос небесної кари,
За громом громи гуркотять.
І грає і піниться синєє море.
Хтось човен на море пустив,
Бурхнув він по хвилі, ниряє на волі,
Од берега геть покотив;
Качається, бідний, один без весельця.
Ох, жаль мені човна, ох, жаль мого серця!
Чого він під бурю поплив?
Ущухнуло море, і хвилі вляглися;
Пустують по піні мавки;
Уп’ять забіліли, уп’ять простяглися
По морю кругом байдаки;
Де ж човен дівався, де плавле мій милий?
Мабуть, він не плавле, бо онде по хвилі
Біліють із його тріски.
Як човнові море, для мене світ білий
Ізмалку здавався страшним;
Да як заховаться? Не можна ж вік цілий
Пробути з собою одним.
Прощай, мій покою, пускаюсь у море!
І, може, недоля і лютеє горе
Пограються з човном моїм.
1833
Яків ЩОГОЛІВ (1823—1898)
ЯЛТА
Казали: Ялта — Криму цвіт, —
Над нею краще сонце гріє,
І інше небо, інший світ,
І дужче листя зеленіє.
Як я спускався з хмар густих
По жовтих ребрах Чатирдага,
Здавалась в гранях скель крутих
Якась невідома повага.
На камінь з камня біг Салгир,
Вилась гадюкою дорога,
Де срібний струмінь падав з гір,
Де сакля виснула убога,
І з неї вибігши на шлях,
Як неприборкані орлята,
Лякались коней і в кущах
Ховались гожі татарчата...
Остався геть надхмарний край —
Оселя тиші і покою,
І я спустивсь в зелений рай
Долин Аутки й Дерикою.
І правда: Ялта — Криму цвіт, —
У ніг її без грані море;
Над нею неба інший світ
І з листом лист не так говоре.
По взбіччях гір і жовтих скель
Палати в камінь повростали,
Плющі розкинулись, до стель
І ґанки стіни понизали, —
Орішник широко повис:
Черешні з лаврами сплелися;
Сяга до неба кипарис,
Гілки маньолій повилися...
Сюди б спішити тільки тим,
Хто в світі все, що можна, має,
Але і тут крилом своїм
Не всіх же доля пригріває:
Я бачу неміч, блідий вид
І щоки, червінем покриті, —
Як є — захід; один захід
І з ним благання — «Жити, жити!»
Так хто ж живіт тут знайде вам,
У кого кров уже не грає?
Ні, мабуть, щастя там,
Де є той край, що нас немає.
Олександр КОНИСЬКИЙ (1836—1900)
БІЛЯ МОРЯ В КРИМУ
І
Не грає безкрає, а тихо шумить,
мов свічки по небі, ті зірки горять;
ЗЕІ хвилею хвиля цілує граніт,
тонкі кипариси байдужії сплять;
лиш кедри з Ливану
в далекій чужині
журливу, скорботну розмову зняли
про край незабутній, про любу родину...
Я бачив, що з жалю тремтіли вони...
ІІ
Одна-одинока берізка стоїть.,
на гору Ай-Петрі журливо глядить;
ні велетні кедри — сусіди німі,
ні мірти пахучі не ваблять її,
фонтани про неї не мають ваги.
А ген на Ай-Петрі біліють сніги;
туди її думи, туди її очі
пильнують від ранку до темної ночі.
Бона споминає далекі гаї,
де сестри зростають на рідній землі.
Коли б її воля, коли б її сила —
з розкішного парку туди б полетіла...
III
Дрімає море, вітер спить,
суворі гори сном повиті;
німує пишний кедр; мовчить і лавр,
немов журбою битий;
і тьмяно, сумно круг мене.
Осіння хмура ніч панує,
листок ніде не шолохне,
в пустім тумані все німує..
Отак густа неволі сила
своєю тяжкою рукою
мене покрила, сповила,
немов сповивачем, нудьгою.
Симеїз 1895
Леся УКРАЇНКА (1871—1913)
ХВИЛЯ
Хвиля йде,
вал гуде —
білий, смілий, срібний, дрібний,
нападе
на сухеє баговивдя,
на розсипане каміння,
білим пломенем метнеться,
стрепенеться,
скине з себе все, що ясне,
й гасне...
Хвиля смутна,
каламутна,
вже не ясна, вже не. біла,
відпливає посумніла,
мов до гробу.
Із плачем до себе, горне
баговиння тьмяне, чорне,
мов жалобу.
І зітхає,
і втихає,
рине в море величезне
й чезне...
Чи вона
йде до два?
Може, буде там покірно,
мов рабиня, тихо, вірно,
колихать малі молюски,
гаптувать прозорі луски,
на коралі, класти карби,
вартувати морю скарби,
і слугою
під вагою
там вона довіку стане
й не повстане?
Чи полине
межи сестри, межи милі
вільні хвилі,
розтечеться, розпливеться,
знову сили набереться,
потім зрине
і гучна,
і бучна,
переможно валом сплесне
і воскресне?
Євпаторія 8. VII. 1908
СПОГАД З ЄВПАТОРІЇ
Море стелиться чорним важким оксамитом,
небо чорне і хмарне тяжіє вгорі,
тільки де-не-де, мов передсмертним
останнім привітом, промовляє зоря до зорі.
Невидимками крадуться чорні ворожії хвилі,
тихо, тихо, мов хитрих злочинців гурти,
і причаїли гомін, і скрили всі гребені білі,
ледве дишуть... підкрались і вдарили
зразу в борти,
потрясли корабель наш і з реготом
геть відкотились...
Знову тиша і знов темна сила таємно чига...
Від вогнів вартових дві дороги на морі
зустрілись; Смуга мертво-зелена й криваво-червона
стяга.
Ледве мріє, мов привид, далекеє
совнеє місто,
ні вогнів, ані гуків музики до моря не шле.
Тихо так, наче вимерло в світі аавколо
все чисто, Тільки море зосталось, а в ньому
щось чорне і зле.
Чи се ж та «країна світла
і прозорої блакиті»
де колись я забувала,
що десь є негода в світі?
Світло зникло, небо змеркло,
і блакить укрили хмари,
від минулого зостались
невиразні, смутні мари.
Де ж ти, наша люба Stellа Маris* ясна?
Ти колись нам слала
Доріженьку світла, вабила нас красна,
долю віщувала.
Де той білий човник, що по тій дорозі
з нами плив «на чисте»?
Де те все поділось, що тоді нам мрілось, —
Ясне, урочисте?
Білий човник, може, десь тут на причалі
тихо спочиває,
Stellа Маris, може, завтра без печалі
цілий світ осяє,
тільки те, що мрілось, не питай, де ділось,
не питай... немає...
А тоді: «Нас було тільки двоє,
хвилі скрізь коло нас коливались
і такі ми самотні обоє
серед того простору здавались.
Я дивилась на тебе, мій брате,
що гадала, не вимовлю зроду,
чим було тоді серце багате,
поховала я в тихую воду».
Я дивлюсь на сю чорну безодню.
Де то спить моя думонька, де?
Де б не спала, навіки пропала,
так, як любе життя молоде!..
27. VII. 1904
* Морська зоря (лат.)
Із циклу «КРИМСЬКІ СПОГАДИ»
ТИША МОРСЬКА
В час гарячий полудневий
Виглядаю у віконце:
Ясне небо, ясне море,
Ясні хмарки, ясне сонце.
Певне, се країна світла
Та злотистої блакиті,
Певне, тут не чули зроду,
Що бува негода в світі!
Тиша в морі... ледве-ледве
Колихає море хвилі;
Не колишуться од вітру
На човнах вітрила білі.
З тихим плескотом на берег
Рине хвилечка перлиста;
Править хтось малим човенцем, —
В’ється стежечка злотиста.
Править хтось малим човенцем,
Стиха весла підіймає,
І здається, що з весельця
Щире золото спадає.
Як би я тепер хотіла
У мале човенце сісти
І далеко на схід сонця
Золотим шляхом поплисти!
Попливла б я на схід сонця,
А від сходу до заходу,
Тим шляхом, що проложило
Ясне сонце через воду.
Не страшні для мене вітри,
Ні підводнії каміння, —
Я про них би й не згадала
В краю вічного проміння.
Євпаторія. 1890, 16 серпня.
НА ЧОВНІ
Нічко дивна! Тобі я корюся,
Геть ви, темнії думи сумні!
Не змагаюся вже, не борюся,
Потопаю в сріблястому сні.
Люди сплять, спить і людськеє лихо, —
Лихо сили не має в сю ніч.
Тихо скрізь, і на серденьку тихо,
Десь журба з нього згинула пріч.
Може, тільки сховалась глибоко?
Може, зараз прокинеться знов?
Та дарма! Поки ясне ще око,
Не здіймемо журливих розмов!
Глянь, як хвилі від срібла блищаться!
Глянь, як небо синіє вгорі!
Вабить хвиля на море податься,
Кличе промінь ясної зорі.
МЕРДВЕН
Бескиди сиві, червоні скелі,
Дикі, непевні, нависли над нами.
Се, кажуть люди, злих духів оселі
Стали під хмари: стінами.
З гір аж до моря уступи сягають,
Люди прозвали їх — «Чортові сходи»;
Ходять злі духи по них та збігають
Гучні веснянії води.
Люди ж не сміють зійти по тих сходах
Геть на верхів’я, туманом повиті, —
Духи поклали по всіх переходах
Скелі, від кручі відбиті;
Хто тільки йтиме по сходах;, — задушать
Кинувши скелею в нього тяжкою,
І подолавшого стогін заглушать
Духи луною гірською.
1891
БАЙДАРИ
Дорога довга. Чагарі, долини,
На небі палкому ніде ні хмари.
Ми їдемо, спочивку ні хвилини.
Коли зненацька чую: «Ось Байдари!»
Дивлюся: брама, сиві дві скелини...
О, що се? Чудо чи потужні чари?
Немов заслона впала і одкрила
Натури дивні, краснії дари,
Що досі від людських очей ховались.
Щоб тута жити, треба мати крила!
Вже люди, певне, від тії пори
Тут не живуть, як з раєм попрощались.
Мов невидимая рука тут положила
Границею отсії дві гори,
Що високо до неба поздіймались:
Один зелений бескид, другий — темний.
Здалека море хвилі золотії!
Шле, наче провість волі і надії...
Чи се той світ, загублений, таємний,
Забутий — незабутній рай наземний,
Що так давно шукають наші мрії?..
ТАТАРОЧКА
Там за містом, понад шляхом битим,
По гарячім каменистім полі
Йде дівча татарськеє вродливе,
Молоденьке, ще ґуля по волі.
На чорнявій сміливій голівці
Червоніє шапочка маленька,
Вид смуглявий ледве прикриває
Шовком шитая чадра біленька.
То закриє личко, то відкриє, —
А очиці, наче блискавиці,
Так і грають з-попід брівок темних!
Що за погляд в цеї чарівниці!
1891
БАХЧИСАРАЙ
Мов зачарований, стоїть Бахчисарай.
Шле місяць з неба промені злотисті,
Блищать, мов срібні, білі стіни в місті,
Спить, ціле місто, мов заклятий край.
Скрізь мінарети й дерева сріблисті
Мов стережуть сей тихий сонний рай;
У темряві та в винограднім листі
Таємно плеще тихий водограй.
Повітря дише чарівним спокоєм,
Над сонним містом легкокрилим роєм
Витають красні мрії, давні сни.
І верховіттям тонкії тополі
Кивають стиха, шепотять поволі,
Про давні часи згадують вони.
1891
БАХЧИСАРАЙСЬКА ГРОБНИЦЯ
Палкого сонця промені ворожі
На кладовище сиплються, мов стріли,
На те каміння, що вкрива могили,
Де правовірні сплять, піддані божі.
Ні квітів, ні дерев, ні огорожі.
І серед пустки, наче на сторожі,
Стоїть гробниця. Ті, що в ній спочили,
Навіки в ній своє імення скрили.
З чужого краю тут співці бували
І тіні бранки любої шукали, —
Витає ж тута інша тінь, кривава;
Ні, тута не лежить краса гарема,
Марія смутна, чи палка Зарема, —
Тут спочива бахчисарайська слава!
1891
НАДСОНОВА ДОМІВКА В ЯЛТІ
Смутна оселя!.. В веселій країні,
В горах зелених, в розкішній долині
Місця веселого ти не знайшов,
Смутний співець! умирать в самотині
В смутну оселю прийшов.
Звідси не видно ні моря ясного,
Гомону з міста не чутно гучного,
З бору соснового шум тут іде,
Гори лунають од вітру буйного,
Часом де дзвін загуде.,.
Стали в саду кипариси стіною
Оберігати в оселі спокою,
Лаври — неначе зсушила журба,
Тихо, журливо кива головою,
Віттям плакучим верба.
Все тут журливе кругом сеї хати, —
Та найсмутніші отії кімнати,
Де безталанний поет умирав:
Все тут забрали, що можна забрати, —
Смутку ж ніхто не забрав.
Вікна тьмянії, мов очі слабого,
В хаті порожній самотньо, убого,
Висить свічадо на голій стіні,
Млою повите, — дивитись на нього
Сумно здавалось мені...
Тута останні «огні догоріли»,
Тута остатні «квітки облетіли».
Тільки зосталася муза одна,
Що не лишила співця до могили,
Тута витає сумна.
Тіло поета в далекій чужині, —
Там, у тій самій холодній країні,
Серце на смерть отруїли його!
Смутная муза літа в самотині,
Кличе поета свого.
1891
Із циклу «КРИМСЬКІ ВІДГУКИ»
УРИВКИ З ЛИСТА
Товаришу мій! Не здивуйте з лінивого вірша,
Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене,
Розмір, неначе химерная хвиля,
Розбивається раптом об кожну малу перешкоду, .
Ви даремне шукали б у ньому дев’ятого валу,
Могутньої хвилі, що такт одбива течії океану.
Думки навіває мені тепер Чорнеє море —
Дике, химерне воно, ні ладу, ні закону
не знає:
Вчора грало-шуміло воно
При ясній, спокійній годині,
Сьогодні вже тихо й лагідно до берега шле
свої хвилі,
Хоч вітер по горах шалено жене сиві
хмари.
Так би й лежала я завжди над сею
живою водою,
Дивилась би, як без жалю сниле перли
вона й самоцвіти
На побережне каміння,
Як тіні барвисті від хмарок злотистих
Проходять по площині срібно-блакитній
І раптом зникають,
Як білая піна рожевіє злегка,
Немов соромливе обличчя красуні,
Як гори темніють, повиті у білі серпанки,
Вони так спокійно стоять,
Бо їх стереже колонада сумних кипарисів
Поважних, високих...
……………..
Я тільки що знов прочитала
Ваш дужий, неначе у крицю закований,
Міцно узброєний вірш.
Як же за нього я маю віддячити вам?
Байку хіба розкажу, а «мораль» ви самі
вже виводьте.
Битим шляхом та крутим
Їхали ми на узгір’я Ай-Петрі;
Вже поминули сади-виногради рясні,
кучеряві,
Що покривають підніжжя гори, наче
килим розкішний,
Ось уже й лаврів, поетами люблених,
Пишних магнолій не видко,
Ані струнких кипарисів, густо повитих плющем,
Ані платанів розкішних наметів,
Тільки стрічалися нам земляки ваші, білі берези,
Явори й темпі дуби, до негоди та борвію звиклі,
Але й вони вже зостались далеко за нами,
Тільки терни, будяки та полин товаришили нам у дорозі,
Потім не стало і їх.
Крейда, пісок, червонясте та сіре каміння
Скрізь понад шляхом нависло, неплідне та голе,
Наче льоди на північному морі.
Сухо, ніде ні билини, усе задавило каміння,
Наче довічна тюрма.
Сонце палке сипле стріли на білую крейду,
Вітер здійма порохи.
Душно... води ні краплини... се наче дорога в Нірвану,
Країну всесильної смерті... Аж ось на шпилі,
На гострому, сірому камені блиснуло щось, наче пломінь:
Квітка велика, хороша, свіжі пелюстки розкрила,
І краплі роси самоцвітом блищали на дні.
Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,
Що задавив і могутні дуби, І терни непокірні.
Квітку ту вченії люди зовуть Sахіfragа,
Нам, поетам, годиться назвати її — ломикамінь
І шанувать її більше від пишного лавра.
Ялта 1897
СХІДНА МЕЛОДІЯ
Гори багрянцем кривавим спалахнули,
З промінням сонця західним
прощаючись, —
Так моє серце жалем загорілося,
З милим, коханим моїм розлучаючись.
Геть понад морем, над хвилями синіми
В’ються, не спиняться чаєчки білії.
Де тебе мають шукати на безвісті,
Милий мій, думи мої бистрокрилії?
В себе на вежі вогонь запалила я,
Любий, твого воріття дожидаючись,
Хай він просвітить по морю доріженьку,
Щоб не зблудив ти, з чужини вертаючись.
Світе мій! Буду тебе дожидатися,
В чорну, смутну фереджію повитая,
І посаджу кипарисову гілочку,
Буде щодня вона слізьми политая.
А як повернешся я покажу тобі
Той кипарис мій в садочку квітчастому,
Здійметься він над всіма мінаретами
В краї сьому, на мечеті багатому.
Ялта 27. 01. 1897
Христина АЛЧЕВСЬКА (1882—1931)
В ГУРЗУФІ
Мені зрідиі осяйне Чорне море:
Мов океан, весела й вільна я,
Із краю в край, де поле і де гори,
Луна мій спів, літа душа моя.
І вічно юні думи без вагання
Біжать, і йдуть, і товпляться в мені,
І, як орли, щезають вдалині,
І в душах будять бурні хвилювання...
11. XI. 1929
В МАССАНДРІ (ЗИМОЮ)
Боже мій, скільки простору —
Ледве колишеться море,
Теплая хвиля ласкає
Берег самотній тихенько,
Небо ясніє прозоре,
Думка моя розцвітає,
В далечі ж море і море!..
Сніг укриває верхів’я,
Сяє, мов кращі алмази;
В долах смереки журливі
Мліють у золоті сонця;
Парк оживає відразу —
Віта хита полохливі...
Тиша навколо,
Наче весна,
Сонце й хвилина
Ніжна, ясна,
Лине, мина...
І в ній —
Гра мрій
І спів
Гаїв...
Із циклу «З КРИМСЬКИХ ПІСЕНЬ»
П-ОМУ
Ходять-ходять білі хмари,
В далеч, легкії, пливуть.
За блакитне сине море,
Де казки пустинь живуть;
Де дрімають океани
Золотавого піску,
Де араб благословляє
Ясні зорі й ніч палку...
Над Єгиптом тихо в’ється
Пісня сходу чарівна,
Душу стомлює і тягне
Там, де ллється і луна...
...В день пекучий, повен згаги,
Йде додому караван
І на обрії вбачає
Зграї сяючих оман...
Так і я в житті, як в морі,
Тебе кличу хоч на мить
І в пустині сумно бачу
Тільки мрії і блакить...
Море грає, море грає,
Котить сині вільні хвилі
У простори у безкраї,
Де дрімають скелі милі...
Море любе і глибоке
Бризка синьою водою,
Мов зіллятися зі мною
Хоче, вільне і широке...
Море грає, море грає
І в годину, і в негоду:
Так в душі моїй співає
Голос рідного народу!..
КРИК ЧАЙКИ
Я не боюся ні грому, ні хмари —
Змалку я звикла до гнівних пісень,
Серця мого не злякають примари,
В темряві бурі не згубиться день.
Я — провозвісниця гніву безодні, —
Білая чайка над морем сумним.
Думка, що збуджує сили народні,
Гасло, що променем сяє ясним!
Море розбурхане плеще і виє,
Кидає піною, рве береги,
Буря і блискавка спалить і змиє
Все, що піднятись не мало снаги...
Гей же, до мене, чайки, прилучайтесь;
Лучче не жити, а згинуть в бою!
Хутко зі мною над морем єднайтесь,
Міцно борітесь за долю свою!
Микола ЧЕРНЯВСЬКИЙ (1868—1946)
З ЦИКЛУ «КРИМ»
І
Я морем довго плив.
І потім важко спав,
Мов п’яний скіф, в задушливому трюмі.
Коли проснувсь, —
Передо мною став
У ніжній ранішній задумі.
Далекий Крим.
І я, мов іудей,
Що землю вздрів свою обітовану,
Гукнув йому з далеких хвиль осанну
І відірвать не міг од синіх гір очей.
II
Не знаю: я пливу чи пливуть гори,
Затоки, скелі і ліса,
І знов і знов підземних сил потвори,
І знов осяяна краса.
Ось Фіолент і монастир нагірний...
Ось Айя, Форос...
З-поза хмар Ай-Петрі виступе, немов у млі вечірній,
Немов під попелом пригаслий жар.
А море, море це — ясне, зелене!..
Дельфінів грища!..
У грудях
Дихання стислося і в мене —
Я чую — сльози на очах.
ІІІ. ЯЛТА
Вона була уся в димах,
У мутносиньому тумані,
А коло моря на домах.
Блищали сонця бліки п’яні.
Красою п’яні.
І сп’янів
Неначе й я. Краси такої,
Тих з кості різаних домів,
Тії ажурності легкої
У димносиньому завої
Не бачив ще.
І я стояв
На шумній пристані й дивився,
Аж поки вщерть красою впився,
Всього у душу не забрав.
IV. АЮДАГ
Припав до моря Аю-Даг
І п’є, і п’є без краю воду.
Не пий, ведмедю, хай їй враг,
Вона солона аж до споду!
А він все п’є, не піде пріч,
Нема кінця і краю згазі.
І день минув, і з моря ніч
Зайшла й сіда на Аю-Дазі.
І починає ворожить,
І почина снувати чари.
А хвиля в березі шумить
Далеким відгуком фанфари.
І сонно слухають той шум
І кипарис, і кедр Лівану,
І повно сну і сонних дум
У млистім парку Карасану.
V. СУУК-СУ
Дорожній, тут ось Суук-Су.
Підходь і пий холодну воду
І з нею гір далеких вроду
І моря синього красу.
Якщо стомився, — відпочинь,
І буде камінь цей за крісло,
А скеля, що вад ним нависла,
Подасть тобі холодну тінь.
Так пий же сміло суук-су.
Вмочи персти в холодну воду
Й тому, хто дав цю дивну вроду,
Склади подячливу ясу.
Кучук-Ламбатський хаос
VI
Ящірка зелена бігає по скелі,
А вгорі туристи низкою ідуть.
А на морі синім, у ясній пустелі,
Цятки пароплавів в далечінь пливу;
А над ними — сонця огнезлотне коло.
А над ними — неба келих голубий.
Ах, чому не був я тут раніш ніколи
В ті часи, як був я серцем молодий!
Кучук-Ламбатський хаос
VII. КЕДР ЛІВАНСЬКИЙ
Мов той орел, що зносить крила,
Щоб разом в небо підлетіть, —
Увесь напруження і сила, —
Ліванський кедр вгорі стоїть.
Ось-ось, здається, до блакиті
Зів’ється срібний дідуган...
Але миліш всього на світі
Для його тихий Карасан.
XXVI
Пройти приморською тропою
Уранці тихий Партеніт,
Узять неспішною ходою
Гірський підйом і раптом світ
Гурзуфа синьої затоки,
Мов келих доброго вина,
Жадливо вилить — то одна
Утіха люба і висока.
А ще любіша — в Буюрнус
Поуз мечетного бескета
Пройти у келію поета
І там почуть класичних муз.
Старий Ворплій і Горацій,
І гострожовчний Ювенал —
Після сучасних ламентацій —
Який то справді Ідеал!
А далі, з’ївши винограду
І склянку випивши води,
Щоб угасить гірку досаду»
Що без поезії сюди,
В цей світ, прийшов з-за Аю-Дагу,
Ідеш над морем в Карасан.
В грудях тобі співа пеан,
В душі снується синя сага.
ХLVІІІ
Летить-гримить автомобіль
Зеленим долом під горою
Бере підйоми без зусиль,
Здіймає порох за собою.
Ліворуч — сірий Чатир-Даг.
Праворуч — Джемерджі твердиш.
І гори й ліс... А в небесах —
Безодні там, безодні сині...
Востаннє доря хризоліт
Майнув на скель померхлім злоті,
І шлю останній свій привіт
Йому з гори на повороті.
А далі — небо, гори й ліс.
Шосе на скелях, мов гадюка,
Повзе. Назустріч суне віз...
Авто летить, стріля мов з лука...
І враз табличка: «Перевал».
Пішло шосе з гори в долину.
Машині любий інтервал:
Авто несеться без бензину.
Все вниз і вниз...
Неначе птах,
Беззвучно робить майна-віра.
Зоставсь позаду Чатир-Даг,
Блищить прудкий струмок Салгіра...
Прощайте, гори і ліса,
Прощайте, дні ясного Криму,
І ви, блакитні небеса,
Замкніть мою останню риму!
1927—1928
Микола ВОРОНИЙ (1871—1942)
БАЛАДА МОРЯ
Світлій пам’яті Лесі Українки
Граються,
Гойдаються
Сніжно-білі хвилі,
Млосно обіймаються,
Ніби німфи білі...
То знов надимаються
Зеленасті брили,
Вгору підіймаються
В дужому пориві —
І, на коні білогриві
Німфи, сівши, грають, грають,
Линуть,
Ринуть,
Поспішають
Ген до берега імлистого...
Груди в золоті купають,
В сяйві сонця променистого!
І, розпещені, пишаються
Наготою тіла млявого,
І до берега ласкавого
З поцілунком пригортаються...
«Тихо, хвилі...
Тихо, милі ..» —
Чути голос туберози.
Ніжна квітонька зітхає
І крізь пахощі і сльози,
Пелюстки розкривши білі,
Промовляє
«Тихо, тихо, милі хвилі...
Я скажу вам новину
Безпорадну і сумну:
Сьогодні вночі перед сходом зорі,
Коли ще ви спали,
Царівна, яку ви кохали,
Царівна, що там, на високій горі,
Самотна жила і співала,
Сьогодні сконала!..»
«Ой леле! — шепочуться хвилі смутні,
Замовкли пророчі пісні...
Царівна сконала...»
«А як перед смертю співала вона! —
Річ далі веде тубероза, —
Була в її співі відвага міцна,
Огонь і погроза!..
І пісню її стоголоса луна
Несла понад вами світами...
А ви, заколисані чарами мрій,
Солодких надій, —
Ви спали без тями.
Царівна конала... Остання струна
Урвалась, і в згуках акорда
Бриніла ще довго відвага буйна
І віра в героїв — могуча, .міцна,
До млявих — зневага й погорда!
І тільки що ранішня зірка зійти
На темному обрію мала,
Велична і певна своєї мети,
Царівна сконала...»
«Царівна сконала... Замовкли пісні...» —
Шепочуться хвилі сумні.
А вітер уранці сьогодні мені
Ще звістку приніс незвичайну,
Що ніби на скелі, на височині
Угледів він тайну; ‘
Де людська нога не була, на шпилі,
Де все, що живе, усихає,
На голім камінні, в холодній імлі
Там квітка якась процвітає,
І що саксіфрагою зветься вона,
Та квітка, що камінь ламає,
І ніби вся міць і краса чарівна
Царівни в тій квітці буяє...
Київ 1913 р.
Олександр ОЛЕСЬ (1878—1944)
В КРИМУ
Літній вечір... Гори в млі,
В золоті вершини...
А під ними ллється десь
Пісня України.
Гасне вечір...
Сон обняв
Гори і долини...
А між горами літа
Пісня України.
Ніч давно... Заснуло все.
Тільки море плине,
Та щебече понад ним
Пісня України.
1906
В сріблястім морі сад втонув, —
Скрізь сяєво зелене,
Навколо трави і квітки,
І мила біля мене.
В сріблястім морі мліє сад,
Захоплений красою,
Круг мене квіти, — і в мені,
І ти моя, зо мною.
1906
***
Вічне море вічно ллється,
Не спиняється й на мить:
То об скелі, сірі б’ється,
То пісні свої шумить...
Чом же я не вільне море,
Чом мовчу я цілі дні?!
Чом так тяжко люте горе
Груди стискує мені?..
***
Вийди, о вийди! Я жду тебе, жду!
Тихо, і ясно, і пусто в саду.
Сплять кипариси, дрімають гранати,
Ніч розкидає сріблястії шати...
Кедр до мімози схилився і спить,
Ніжно мімоза щось кедру шумить.
Море купається в місячнім світлі,
Дихають важко троянди-розквітлі.
Вийди, о вийди! Я жду тебе, жду!
Тихо, і ясно, і пусто в саду...
Сплять кипариси, дрімають гранати,
Ніч над землею розкинула шати..
1906
***
Осріблені місяцем гори блищать,
Їм кедри і сосни казки шелестять,
І дивні пісні їм співають літри,
Що нишком підслухали в моря з гори.
Осяяні місяцем, гори блищать,
Осріблені місяцем, сосни шумлять,
А море і сердиться, й лає вітри,
Що нишком його підслухають з гори.
1906
***
Біг я далеко від смутку і горя,
Біг і прибіг я до вільного моря.
«Море! О море, море розкішне,
Втіш моє серце, серце невтішне!» ...
Звуків утіхи шукаючи в шумі,
Камінь обняв я і слухав в задумі...
Море про власне могутньо співало,
Море нічого мені не сказало.
«Кедри, чинари, гранати, мімози,
Втіште мене ви і висушіть сльози,
Ніж в моїм серці, в крові мої груди.
Гляньте, як зранили їх мені люди…»
Дерево міцно обняв я в задумі,
Звуків утіхи шукаючи в шумі...
Тихо про власне шуміли гранати,
Кров мого серця: не вміли уйняти...
Я серед степу: вертаюсь додому...
Краю немає степу голубому...
Краю і смутку моєму немає,
Пале він душу мою, розриває...
Чув я, — іде боротьба в моїм краю.
Втіху собі я в борні відшукаю,
Славою я свої рани загою...
Дайте, борці, мені кращую зброю!
1906
***
Море і море! Блакить і блакить...
Крил мені, крилі щоб туди полетіть!
Чайкою в кебі вад морем спинитись,
Дихать і в далеч за обрій дивитись.
Зникнуть би там, потонуть у тій млі,
Кинуть би все на далекій землі,
Все, що ненавиджу, все, що люблю,
Все, що скривавило душу мою.
1908
ЩОРОКУ...
Вітер любе,
Світ голубе,
Обнімає,
Пригортає,
Струмнем ллється,
Шовком в’ється,
Шуми носе,
Суше коси,
Сам не знає,
Що кохає.
Прилетить над море синє,
І на мить свій льот зулине,
І до хвиль простягне руки, —
І поллються з моря звуки,
Наче з арфи золотої, —
Тихі дзвони, тихі бої;
Все шептання...
Все зітхання...
Але Вітер вдаре в струни —
І гримлять із хвиль перуни.
Море стогне, плеще, грає,
Береги гранітні крає,
І кричить, і в білій піні
Сріблить, білить хвилі сині!
Але ось рука втомилась,
Хвиля впала і розбилась,
Знову море грає тихо,
Знову арфа ледве диха...
Ще рука на струнах мліє,
А вже Вітер зводе вії
І на камені, на скелі
Лове сни свої веселі.
НАД МОРЕМ
Котяться хвилі і грають,
Сиплють на берег піски,
Ледве пісні проспівають,
Чуєш — шепочуть казки.
Ранок і день пролетіли,
Ось уже й ніч настає,
Я ж усе марю, що хвилі
Викинуть щастя моє.
***
Ти біля моря... Хотів би стати
Південним вітром, щоб там літати,
Схиляти трави тобі під ноги,
Встеляти цвітом твої дороги.
Коли ти підеш вранці купатись
І, як русалка, будеш гойдатись
На синіх хвилях, — моє кохання, —
Я стерегтиму твоє убрання.
Над ним я стану темною тінню,
Не дам торкнутись навіть промінню,
А пил з убрання крилами здую
І все обвію, все обцілую.
...Хотів би вітром південним стати,
Щоб під вікном твоїм вічно ридати.
Петро КАРМАНСЬКИЙ (1878—1956)
***
Чи в неба кримського, як гори білить сніг,
Взяла ти, мила, цей лазур очей?
О, скільки довгих зимових ночей
Від цих очей заснути я не міг!
Щось душу тягне в цю глибінь без дна,
В якій застигла лава юних мрій.
Та чується: — Займать мене не смій!
Я йду Життям одна, сама одна.
Хіба тобі того не вистача,
Що дивишся в морів і неб блакить?
Пірни, як в морі, у моїх очах,
Та не силкуйся тайну їх вловить.
***
Лютує шторм на Чорнім морі,
І в муках стогнуть береги.
Скоритися нема снаги,
А хвиль — безкраї неозорі.
Люблю дивитись на змагання
Завзятих двох нерівних сил.
(Одній замало бистрих крил,
А друга любить плазування).
Об скелі б’є сердите море;
Та одне одного не зборе
Й обоє чахнуть од жаги.
Так двоє серць до себе прагнуть,
Та хоч собі любов присягнуть,
У дружбі жить нема снаги.
Коктебель, 1940 р.
Павло ТИЧИНА (1891—1967)
В ХАРАКСІ
Вже світ. З постелі встав я. Санаторій
Ще спить кругом. Лиш смарагдовий сад
Пташок збудив, що снів своїх, історій
Ніяк не ущебечуть. Ранку рад,
Садовник кишку тягне: він струмками
Між листям шумко шелестить.
Гора Ай-Петрі рожевіє. Ніжні плями
Й на сході теж, — проміння б’є. Пора!
І я до моря йду. І мов неволюсь —
Затримуюсь. Бо щось в мені дзвенить
Ще звечора! А що — чолом начолюсь —
Не знаю й сам. Аж тут вгорі умить
Аероплан. Вгадав! Це ж наші полюс
Перелетіли! Полюс! Сонце! Жить!
29 липня 1937 р. Харакс.
АЙ-ПЕТРІ
Давно вже вечір. Риси —
Мов вирізьблена рить.
Вгорі огонь горить,
І мовчки гробнуть кипариси.
Цвірчіння стопрозоре,
А вітру аніяк.
І тільки море, море,
Безтрепетний маяк.
І тільки повно слуху.
І ряснозорна бризь
Одглибивилась скрізь
Без руху...
Яке бажання стріч!
Мов Дафніс той і Хлоя,
При місяці там стоя,
Шепочуться всю ніч.
А ген аж в сині нетрі
В зазубреннях колон
Піднісся як закон
Некоронований Ай-Петрі.
1926 р. Алупка
ПРОРИВ
Дельфін не гравсь у морі,
Не був і сонцехмар —
На давню синю тему
Задумалась гора.
Я йшов і оглянувся —
Чи хтось мене позвав!
Креснуло-полоснуло
І блиснуло в слова.
І дощ заколихався,
Перемісило муть.
Грімкі, палкі промови
Над морем як у тьму.
І я побіг. Над муттю —
То був такий прорив!
На дві октави нижче
Шуміло із гори...
1926 р. Алупка
ПЛЯЖ
М. Рильському
З гори вона збігла і гола лягла, —
Не знає, не знає, не знає чому —
Жагуче коліна сумні розняла
І сонце приймає, як мужа.
Такі хвилеводи, така ряботінь, —
Здається, здається, здається, от-от! —
Тінь — та й немає, самії сліди:
Риба дугою-стрілою з води...
Невже це було колись: банда... пожар...
Її зґвалтували і кинули в жар...
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.
О як вона вирвалась, кинулась в бір, —
І бігла, і бігла, і бігла, — о жах! —
Куди не погляне — оскалений звір,
І небо у чорних кривавих слідах...
Був мертвий і дикий і проклятий час,
Як десь вона впала вночі у траву.
Тепер вже не знаю ні націй ні рас:
Свободу людей своїм богом зову!
І буду боротись, і буду іти
В новії нерабські незнані світи.
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.
Та море хвилює, та море будує;
В нім стільки проклятих отих надбудов. —
Любов моя чиста, любов незагасна,
Невчасна, сучасна, прекрасна любов!
1926 р.
ЗА ХМАРАМИ ОБВАЛИ
Впаду, впаду, впаду
На синю глибочінь.
Тінь,
Протінь
У сонячнім саду.
Візьми мене, природо,
І до своїх причисль.
Тінь,
Протінь
У сонячнім саду.
І дай я зрозумію
Твій зміст і твою мисль.
Тінь,
Протінь
У сонячнім саду.
Як ти мене будила,
Як ти мене вела,
Як круг душі моєї
Три вихори зняла.
Три вихори, три гімни,
Три пісні битію —
Мій труд, моє горіння,
Любов і смерть мою.
Що першим себе значу,
Що друге в сон кладу,
Любов’ю назаряюсь
У сонячнім саду.
Впаду, впаду, впаду
На синю глибочінь.
За хмарами обвали
Грохочуть як в аду.
1926 р. Алупка
НА СВІТАННЮ
Із води із океана
Там вона далеко вийшла.
І такеє в неї видно —
Одірватися не можу.
Підняла вона коліно —
Щоб на камінь стати вище.
І такеє в неї видно —
Одірватися не можу.
Мов у пісні, Калевалі,
Вітер в лоно їй повіяв,
Зарожевив знизу перса,
Почорнив оте, що видно.
І лягла вона розкрито,
Головою десь за море.
В небо промені — коліна
Божевільно ще дівочі.
І настала ніби тиша,
Ніби злотно плюскотіння.
Зараз, зараз я побачу,
Як рождатиметься сонце.
1926 р. 10. Х вранці. В Алупці
Максим РИЛЬСЬКИЙ (1895—1964)
МОРЕ І СОЛОВ’Ї
П. Тичині
ДЕНЬ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
1
В зеленій бухті сонце і дрімота.
Ген-ген уже димиться пароплав,
За ним замкнулись водяні ворота
І ржавий ключ на дно спокійно впав.
Округлі груди піднімає море
І опускає з віддихом: тяжким,
І світ такий прозорий і просторий,
Як для дитини материнський дім.
В димах узгір’я виринає й тоне,
І тінь од нього розпростерлась ниць,
І падають сніги рожевих птиць
На море запахуще і солоне.
2
День, мов крапля у криницю,
У глибоку ніч упав...
Може, знов мені присниться
Білий вишитий рукав?
Може, молодість ізнову
До подушки припаде
І свою гарячу мову
З охололим заведе?
Може, друзі, що любили,
І кохані, що пішли,
Знов застелять, як стелили,
Юних бенкетів столи,
Весняне запахне зілля,
Русі коси перев’є, —
І чиєсь чуже весілля
Я зустріну, як своє...
ДЕНЬ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
В долині персики цвітуть,
А в горах знову сніг,
І море котиться, як ртуть,
Туманові до ніг,
І сонце ллється, ніби дощ,
Крізь хмар жовтавий пух,
І веселить задуму площ
Хвилястий людський рух,
І ти ввижаєшся мені —
Крізь небо і туман —
У милій серцю стороні,
Де київський каштан.
Він, як уста, розкрив бруньки
Шумить у жилах кров...
Чому ж від милої руки
Листа немає знов?
ДЕНЬ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
1
Я десять літ не бачив Аю-Дага
І знову стрівся. В лагіднім димку
Він воду пив із моря — на віку
Мільйонний раз. Така ж була одвага
Валів зелених, і та ж древня сага
Шуміла на приморському піску,
Що чув Міцкевич, як печаль тонку
В ньому глушила творчості наснага.
І от мені здалося — дивна річ! —
Що десять років — лиш коротка ніч.
Що з Аю-Дагом я й не розлучався,
Що то був сон — і враз Ведмідь тоді,
Узгір’ям подарований воді,
Горою Володимирською здався.
2
Море в сонячних іскрах
Крізь сади мерехтить,
Блискавиць його бистрих
На папір не зловить.
Все у казці неначе...
Рибка он золота:
«Чого хочеш, рибаче?» —
По-людському пита.
3
Нарешті полюбив я Крим,
Як друга друг, як милу милий,
А не на те, щоб похвалили
За кілька копійчаних рим.
Чи день — як іскра, чи тумани
Густими пасмами пливуть,
Чи чорні вітри щоглу рвуть,
Чи вечір в саме серце гляне, —
Він завжди око тішить нам
Розливом барв і грою ліній,
Легкою чайкою на піні
І вулиці легким життям.
Та жаль бере на ці окраси,
Що тут, де походжали ви,
Співець Литви, співець Москви,
Твоїх слідів нема, Тарасе!
4
Від сина тихого вкраїнської долини
Привіт незмушений тобі, Зальот Орлиний!
Ти посміхаєшся: ти бачиш, як тремтів
Я на краю твоїм, що й справді для орлів...
І навіть слово к р а й я вжив тут недоречно:
Не був я на краю, признатися сердечно.
Проте — я дякую за сосни смоляні,
За села, вигріті на приязнім вогні,
За голубі луги, за віти чорних буків,
За вітер, сповнений тонких і ніжних звуків,
За небо пролісків, за рунь голчастих трав,
За даль мережану, мов дівчини рукав,
І... навіть і за те (була така хвилина),
Що гнулися мої налякані коліна.
ДЕНЬ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
Звук флейти чути на лужку:
Тіу, тіу, люлю,
Місток повис через ріку
Вклоняючись гіллю.
І по містку іде дівча —
І я його люблю,
Воно ж мене ніяк...
Хоча — Тіу, тіу, люлю.
Такий вузький отой місток,
Далеко так земля...
Озвався на лужку смичок:
Тілі, тюлі, ляля!
ДЕНЬ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
1
Пролісок пробив листок торішній,
Аж зачудувалася трава.
Завжди рани дістає колишнє,
Як нове бере свої права.
Звісна річ, усім, тяжка розлука
З тим, що називається: життя.
Та поглянь: бруньки старого бука
Налились до самозабуття.
Будуть знов листки міцні та дужі,
Як простори літо обів’є,
А весною, на краю калюжі,
Знов їх синій пролісок проб’є.
2
...І пригадалося (в вікно лилась
Пахуча темрява) таке далеке:
З мого дитинства літня ніч якась,
Село, умите нею після спеки.
Примарні проти місяця хати,
Живлющий струм легкої прохолоди
І десь, відкільсь, де казкові світи,
Самотній грюк далекої підводи.
І ждав когось я, вибігши навстріч,
І старші з мене трошки кепкували,
І це була найкраща, може, ніч
З усіх ночей, що серце чарували.
ДЕНЬ ОСТАННІЙ
Повзуть гліцинії, не знаючи утоми,
Все вище й вище. День округлий, мов роса,
То грає й світиться, то раптом пригаса,
І застигає світ, як море нерухоме.
Німотний кипарис, хороший мій знайомий,
Суворо зводиться в мінливі небеса, —
А тут, внизу, квітки, янтарна тут оса
Їх світлий дар несе в тісні свої хороми.
Прощайте! Зичу всім у літо увійти,
Як входить корабель у гавань, до мети:
Спокійно, в пречутті блаженної дрімоти.
А я рушаю в путь — нову стрічать весну,
Скромнішу, а проте безумно-запашну,
До друзів, до Дніпра, до рідної роботи.
Ялта
Михайль СЕМЕНКО (1892—1937)
КРИМ
(Самотність)
Місяць
сходить над кипарисами
вночі —
водить вітер
смуги по морю —
а вдень
від Ай-Петрі
з розім’ятих жмень —
різнобарвні
веселі
мінливі
плями —
аж до
берега
де Ірочка ходить
по зелених схилах
у светрі.
У виноградниках
в букетах
зелені
кинуто білі палаци —
чужі —
нудні —
а в глупу ніч
як нічого не бачиш —
сни.
Порожня лірика під сонцем
Нудна під місяцем
Над бутафорним краєвидом-морем
Криму —
і ходиш
сам
і ловиш гони в жилах
і молиш
безгучно і
квилиш:
Гори —
Камінь —
Ліс —
Берег —
якби
чорт приніс
будь-якого
в дверях Ялового.*
* Михайло Яловий (Юліан Шпол) — український письменник.
Валер’ян ПОЛІЩУК (1897—1942)
Із циклу «ДЕТАЛІ ВІЧНОЇ ДОРОГИ»
ПРИВІТ
Здоров, незнаний брате мій,
Здорово, море!
Ізнов авто баский
Перемотнув мене через холодні гори,
Де твоє серце б’ється і говоре
Моїм ярким думкам,
Моїм чуттям напорним.
Тепер ось закамарок мозку таємничий
Всім досвідом уперто-героїчним,
Де сконцентроване палке палахкотіння
Думок людини,
В мені загоготів піснями ниві,
Од вітру днів аж захитав, мов свічка.
І я стремлю сюди,
Де скель кольчуга вічна
Міцними шишками озброїла тебе.
Автомобіль реве — вступає в ліс,
Несе мене, у клітці клопоту
замучену маленьку пташку.
Вступили у пожовклий ліс.
А ліс одразу привітання
Долонями листків заляскав
Людському розуму — моторові з огнів,
Що рве пісок і пил
І аж на перевал одразу
В одну годину гойно підступив.
Внизу срібляні черв’яки
Річок полізли,
Внизу, як ласиця,
Рудий потягся ліс,
Внизу по круглих схилах
Кривавий осінню міцною,
Ритмічний виноград.
А мій авто
Тугими шинами коліс
Тупоче понад кручами по скелях,
І обрії веселі
Розкрива
Його міцна залізна голова.
Так розгортають вінця серця
Любовника густі, п’янючії слова.
Тепер не ліс, а море
Нам оплесками сипле,
І море — брат мені —
Обійми теплі шле,
Підводить тяжку грудь
До рідних поцілунків,
Мохнатим чубом вал
Скидає шапку лунко, —
Немов важкий залізний шлем,
І брязкає, аж гул ступа на берег ковкий,
Вуркоче галька без числа, —
Моя ж душа вітрилами знеслась,
Танцює з вихорем
На золотих підковках.
І десь тріпочуть вогкії чуття,
Мов віється одежа легка з шовку,
Немов кульбабині шапки
Кудись летять,
Летять.
9.Х.1924 Гурзуф, вілла «Буюрнус».
ГУРЗУФ
Блакитно-сивий Аюдаг
Угрузнув в море зеленаве —
Не то вилазить бегемот
З води повільно, тяжким рухом.
А зверху валками
Бредуть хмарки,
Черкаючи його обвислу спину.
Ген на горі загорілось,
Ген яйла запалала.
Дикі скелі ступнями,
Наче у храмі Ваала,
Вже виростають під хмари,
І сонце, сховавшись на захід,
Запалює косма туманів:
Пала верховина гори,
Мов жертовник Агні.
То найвищий майданчик
Того ассірійського храму.
Він терасами скель,
Мов важкими ступнями,
Сходить у мідяне море.
На ньому палав жертовний огонь,
Щоб хмарний сизий дим полинув аж
над море.
Горби розмитих лупаків,
Немов сколопендри велетенські,
Полізли, вигинаючись, наверх.
І тільки кипариси гострим гребенем
Чорніють коло краю схилу,
Межуючи холодним нерухомим ритмом
Цю сутичку завзятих двох стихій.
Тут між дерев заглохнув дім
Старою панською моделлю, —
Тут бігав Пушкін молодий,
Мов радісний в лугах метелик.
На скелях плащ його лежав,
А вітер кучерявив чоло.
Яке в Раєвської Марії
Палало на колінах кволих,
І день широкий біг
Блакитним колом
У морі грайному чуття.
А теплий вал
І серце мив, і гравій,
І що вурчало м’якше,
Ніхто б і не сказав.
Тепер сюди сини Вкраїни
Й татари, щирі східним серцем,
Зійшлися в білий «Буюрнус»
Мінятися музичними думками,
Мов теплий вітер обернувсь
Із моря ласки і братерства.
А дні були,
Коли запеклі предки
Вирізували села,
Дівчат в полон в’язали,
І ненависті труйне жало,
В козацьке тіло в’ївшися, ятрилось.
В Бахчисарай красуні слобожанські
Ішли в ясир намистом жалів;
На піках кров пеклася яра,
Щоб друга кров єднала раси
В гаремі тоскному дівчат.
Тепер кінцевую печать
Поставили робочі сили
На підземеллях ненависних днів.
І бачу: мирний пастушок
Під унісонні звиви звуків
В ритмічному гудінні бубна
Пасе невидимих ягнят
У танці щирому, як сонце.
А скільки в ньому крові
Моїх чорнявих предків?
І почуваю — брат:
Він мені брат —
Братерством новим.
30.Х.1924
Гурзуф, вілла «Буюрнус»
ПРИБІЙ НА МОРІ
У піни долоні в сметані,
Що яро за скелі хватають,
І кожна секунда — повстання,
І кожна мить — бунт.
Хвилі вискибують сонце,
Грають тими скибками,
Кидають, розбивають об камінь,
В цурпалки порцеляни і кришталю.
А сонце все вище та вище,
Огнем все гарячішим дише
Та вниз,
В порцелянові бризки, вліта,
І, мов задимлені літа,
Прибоєм ритмів,
Гнівним строєм
Ідуть у бій рої за роєм...
На шлемах біле пір’я піни
Яриться в жаркому кипінні.
Іде за валом вал.
В кольчугах синій блиск сховав
Солону смерть.
Під гомін злоби
Аж піт стікає скелям з лоба.
Іде скажений бій
Водяних лютих змій.
9.VIII.1924 Алупка
НА МОРІ
Два кола синявих на всесвіт.
Одно зітхає в вечір, друге снить,
І тонка срібна нить
Спускається од зір в безодню моря.
Бубоче унизу двигун залізним ритмом,
Та десь плюскоче крок води.
Ось понад море сходить молодик...
В моїх зіньках зібрався центр всесвітній
В оцій перловій скриньці
Двох антиподних кіл,
Бо я живу, дивлюсь, творю думками.
Мій пароплав пересува той центр,
Як світовий губчастий камінь,
Що все вбирає і стяга.
І радіусом з мене місячна тропа
Пішла під обрій через море —
Вона також пересувається,
Бо я пливу.
11. VIII. 1924 Алупка
ГОРА КІШКА
Неначе срібне молоко,
У затоці вечірнє море.
Гора тихенько до берега підлізла,
Котяче вухо — вгору.
Поміж лопатками пригнула шию.
А морду ткнула в молоко,
Понюхала та й хлебче.
Тепер ні лапами, ані хвостом ні шерхне.
На жовтому цитроні неба
Гумово-темним силуетом
Застигла та гора, мов справжня кішка.
Під подихами бризу
З гір сходить вечір.
Швиденько мерхнуть кроки по воді
Узгірних пахощів соснових,
Напружуються легені диханням новим
Під ковку в серці молодім.
1924 Алупка
Володимир СОСЮРА (1898—1965)
МИ З ТОБОЮ ІШЛИ В КОРЕЇЗ
Ми з тобою ішли в Кореїз...
Десь Ай-Петрі тонув у тумані...
Ти сміялась... І щоки рум’яні
цілував тобі вітер до сліз...
Ми з тобою ішли в Кореїз...
Гаснув вечір» і море внизу
килими розгортало барвисті,
де зоря в золотому намисті
уронила останню сльозу...
Шаруділи пташки десь у листі...
І машини у дзвоні заліз
пролітали й зникали в тумані...
Ти сміялась... І щоки рум’яні
цілував тобі вітер до сліз...
Ми з тобою ішли в Кореїз...
1949 р. Харакс
Іван КУЛИК (1897—1941)
ПЕРЕКОП
Розкішний, баєчний Криме!
В кожнім кипарисі — кров і біль.
Цокотом зсохлих кісток, а не римами,
Пісню співати тобі.
їх падало тисячі, тисячі
За волю майбутніх мільйонів:
Де ж той сницар, що з мармуру висіче
Стільки надгробних колон?
Не пишіть, не пишіть епітафій,
Не гукайте гучної слави:
Де ж той поет, що потрафив би
Висловить цю славу словами?
Не вдягайте жалібних риз;
Не плачте над рваними радами:
Де ж вони, ті океани,
Що вмістили би стільки сліз?
Тільки знаю, знов над окопами
Забуяв буянний цвіт,
Та в анналах СРР Європи —
Житимеш, житимеш, Перекопе,
Мавзолей невмируючих мерців.
1923 р.
Павло ФИЛИПОВИЧ (1891—1937)
ГУРЗУФ
Півдня п’яного задуха,
А від моря — легкий бриз.
В тихій пристані Гурзуфа
Ти струнка, мов кипарис.
Угорі під небом синім
Сизу смугу провела
Вкрита лісом несходимим
І горбами скель Яйла.
Нижче, мов чудної птиці
Прямо в небі вільний лет, —
Над дахами в черепиці
Білий-білий мінарет.
Там ліворуч Одаляри —
Пара горда і сумна,
Наче вічності примари
Із морського встали дна.
Генуезької фортеці
Сплять руїни кам’яні.
Хвиля плеще і сміється,
І чекає нас в човні.
— Глянь, за нами випливають
Татарчата молоді,
То регочуть, то пірнають,
То хлюпочуться в воді.
Кинь тепер в морські глибини
На розвагу мідяків —
Враз пірнуть, і в мить єдину
Буде здобич між зубів.
Чи не краще я умію —
У незнаній глибині
Душ чужих нудьгу і мрію
Ловлять душі мовчазні!
Ти поглянула, і чари
Вітають усміхом ясним.
Засміялись Одаляри
Під промінням золотим.
І ніхто мене не слуха,
Тільки радісно мені
В тихій пристані Гурзуфа
В золоті серпневі дні.
Мов журбу і сни немилі,
Що в житті моїм були,
Десь навік одгородили
Гребні сивої Яйли.
Михайло ДОЛЕНГО (1896—1981)
ВЕРХОВИНА. КРИМСЬКА
Це ж не Кавказ, не гори Азій,
Карпати вищі теж за них.
Та їх презирством не образиш,
Стобарвних, теплих і ясних.
Немає більш ніде в Союзі
Таких веселих, свійських гір.
На верховині, мов на лузі,
Танцює між квітками зір.
То ніби степ, то справжні луки,
То скель срібляста голизна.
Сюди не злізе бук сторукий.
Не видряпається сосна.
А з неба сходять хмари вільно
Осісти на спочинок тут,
Де шлях почав автомобільний
Ламатися з кута на кут.
Або скінчив, дійшовши вгору,
Й подався на Бахчисарай
Крізь висоту яйли простору,
Немов у невідомий краї.
Але хіба не ходять щоки
Дослідники й туристі скрізь:
Що там, та скільки це заввишки,
Де слід геологічних приз?
Такі ж мисливці та рибалки
У вужчій галузі своїй.
Що їм піски, болота, балки,
Гроза, негода, суховій.
Стара наука ця в природі
Ставала партизанам теж —
На рідній знатися природі,
Не знати неприступних меж.
Микола ЗЕРОВ (1890—1941)
ЧАТИРДАГ
І
Біжить шосе. Прозорим фіолетом
Закам’янілі хвилі дальніх гір
Укрили паділ, де шумить Салгір,
І спить село з похилим мінаретом.
Черешні над камінним парапетом,
У білій куряві заїжджий двір,
А в небі, переймаючи простір,
Піднісся Чатир-Даг двійним наметом.
Безсилі перед ним падуть горби:
На ржаві буки, на густі граби
Наліг він полониною німою;
І тільки вітер та ставний вівчар
Обходить там побожною модою
Богам висот поставлений вівтар.
II
Богам висот — перелетам-громам,
Землі родючої живущим сокам,
Безмовним хмарам, гомінким потоках
І легкокрилим в небі шулякам —
Ти, Еклезі, наш найсвятіший храм!
Під сонцем Криму, під сліпучим оком,
П’янке вино біжить жертовним током
І від багать синіє фіміам.
Тут на тобі степів холодний подих
Побившися, лягає в синіх водах,
Щоб голий камінь запліднитись міг.
І перевалів велетенські брами
Здіймаються, немов щедроти ріг,
І в діл рясними сиплються дарами.
5—6 вересня 1926 р.
ПАРТЕНІТ
М. О. Драй-Хмарі
Трубадури, як Максим Рильський...
На скелі, де ламають діорит,
За темною грядою Аю-Дага
Розташувала давня грецька сага
Храм Артеміди, перший партеніт.
Літа минають, не минає міт!
Вони живі, дива Архіпелага —
Орестів жах, Шладова звитяга
І смертний Іфігенії привіт.
І довго ще, купаючись у морі,
Поети у вижати муть в просторі
Ахейські весла та низькі човни,
А парубки, каміння й дачні мури
Відповідатимуть на їх співучі сни
Крізь зуби витисненим: «Трубадури!..»
22.12. 1927
НА ВЕРХІВ’ЯХ КАЧІ
Л. А. К.
Бриніть і лийтеся, джерела ніжні Качі,
Дзвеніть каскадами співучого срібла
З-під скелі сірої, що мохом поросла, —
На села, у сади, між вапняки гарячі.
Минули Бабуган і з ним круги вірлячі,
За нами вже річна і росяна яйла —
І враз нова краса з’явилась, процвіла:
Ліс причарований, як озеро стояче.
Поважно гомонить зелена бучина,
Сміються струмені і будиться луна,
А битий шлях заліг, мов велетенський полоз,
І в щедрій поводі кольорів, фарб, речей
Горує над усім високотонний голос
Та ясна прямота допитливих очей.
1927 р
Микола ТЕРЕЩЕНКО (1898—1966)
МОРЕ
Свіжіє вітер,
вітер полівів.
Війнула воля!
...Ще тільки скеля гола,
ще декілька ступнів, —
і там,
і там якраз,
де обірвались гори, —
враз
море..,
О як чарує нас воно!
Не переїхати човном
його простору,
не взять у шори
берегам.
його бурхливу веремію,
і не зрівнятись небесам
до синяви його стихії...
О як чарує вас воно! Пограє, —
й спить спокійним сном,
розлігшися, безкрає,
і тільки хвилями спросоння
хлюп,
закинувши на берег
сивий чуб.
І знову спить.
А через мить
на цілі гони
гонять вітрогони...
І раптом хмари
грають у фанфари!
Море
... рушило на гори.
Яке страшне в цей час воно!
Коли вирує дно
і щось говорить,
Коли я пізнаю
всю зненависть твою,
О море!
Не має меж твій гнів,
гнів хвиль голодних,
супроти білих берегів
і царств підводних.
В цей час подібне ти до лав робочих, —
немов допомогти їм хочеш.
І там, де їхня кров зі скель стікає,
ти знов і знов,
безкрає,
збираєшся на штурм,
каміннями вергаєш.
Постій,
давай на мур
насильства і одчаю
хлюпнем тепер удвох,
людина і стихія:
самі ми —
цар і бог,
самі ми —
вічна дія.
1925
ЧАЙКА
Дивлюся спраглими очима
на синє море,
А звідтіль
огнями бризкає ясними
рожеве шумовиння хвиль.
І щось говорить.
Прислухаюся,
і чую враз знайомий крик,
що рветься чайкою з одчаю
на безгоміння скель німих:
«Киги-киги!»
І ось водою
блискучим маревом проплив
чаїний ключ попід горою,
немов загін яких човнів.
І серце стало.
Пригадало,
в. минуле кинуло гачок.
І тут історія писала
моїх дідів суворий крок!
І тут, як я, вони ловили
очима синю далину
і на човнах чаїнокрилих
глибоку клали борозну.
Такими ж чайками ходили
вони у Кафу визволять
сліпих невільників з могили
галер турецьких.
А назад,
замість додому, завертали
у Варну, Царгород, Сіноп.
І не змовкали самопали
«гультяїв, варварів, нероб!»
Аж поки визволених сиріт
чайки ключами не везли
у рідний, український ірій,
де степ, і люлька, і воли.
Буяла кров у синіх жилах,
коли у чайках через вир
летіли козаки на хвилях
морським валам наперекір.
Невже без компаса, без гасла
історія моїх дідів?
Та тільки кров у них не гасла,
кипіла для майбутніх днів.
Та тільки чайка проквиляла
над кожним трупом у боях,
і темну воду розрізала
на мстивий запорозький шлях.
О друже-чайко, ти єдина
їм завжди спільниця була!
Дивлюсь у даль....
А думка лине
туди, де історична мла.
І там, замислений, витаю.
А з моря знов чаїний крик,
що б’ється хвилею з одчаю
на безгоміння скель німих.
1925.
Михайло ДРАЙ-ХМАРА (1889—1939)
Із циклу «МОРЕ»
І
Ніде ні човна, ні вітрила, —
лиш хмар верблюжі табуни,
чаїні гостророгі крила
та білопінні буруни.
Мій човен у блакитнім крузі:
далеко в море однесло.
Прозорі плавають медузи,
зітхає золоте весло.
І легко-легко дишуть груди,
а очі сонце п’ють і п’ють...
Внизу — чайки, вгорі — верблюди,
а гомону землі не чуть.
II
На пляжі
Лежу нерухомо, як камінь.
Пісок — гарячий черінь,
а сонце жалить голками
і прискає золотом в синь.
Позаду гора. Веранда.
Кошлатить вітрець течії.
За молом біліє шаланда,
і хвилі гойдають її.
III
Солоний вітер подув із моря,
напнув вітрило і щоглу гне.
Шумливі хвилі із вітром спорять,
човна гойдають, несуть мене.
Стемніли хвилі, і баранцями
укривсь широкий морський простір.
Он біла чайка летить над нами —
і прямо в море, у самий вир!
1927
ВЕДМІДЬ-ГОРА
У легендах стародавніх
справедливості немає.
Леся Українка
За років прадідних, де нині круто
здіймається у небо Аюдаг, стояло місто.
Назву вже забуто.
Утіх солодких, радощів, розваг
зазнали в ньому можновладні люди,
такі потужні, як і сам аллах.
Вони вели там перед, і усюди
про них гриміла слава гомінка,
про їх багатства, дорогі споруди.
Палаци та мечеті їх рука
воздвигла на високім узбережжі,
і морем зграя кораблів прудка
везла туди срібло, тонкі мережі,
і самоцвіти, й пишні килими,
і білий мармур — будувати вежі.
Розкішні бенкети під гук сурми,
серед троянд, серед лілей пахучих,
пісні та сміх ошатної юрми
щоночі там лунали: слів жагучих
лилось медове джерело із уст,
що прагнули цілунків нестерпучих.
А на світанні було чути хруст
у тьмяних гротах, жадібні зітхання
і шелести легких шовкових хуст.
Але ці п’яні оргії до рання,
веселі ігрища, і учти, й спів,
і все пусте безжурне панування
були як горб на спині злидарів,
що їх трудом живилася громада
вельможних та розпутних гультяїв.
Не раз у кметських грудях тліла зрада
і помсти поверталося жало,
та в бідарів була одна завада:
з наказу ханського юнацтво йшло
охоронять на півночі кордони,
ненаське ж військо місто стерегло.
У мідь закуті збройні легіони
напоготові раз у раз були,
щоби повстанські нищити загони.
На них тримався лад, що завели
татарські беки, — і гуртом до муру
на страту йшли повстанці, як воли,
а з ватажків живих здирали шкуру,
палили на повільному огні
або, на роги настромивши туру,
пускали вниз з яйли — і цілі дні
знущалися жорстоко й мордували,
аж кат жахавсь на муки їх страшні.
І знов володарі спокійно спали,
лилося знову дороге вино,
бряжчали цитри і гули кімвали:
лаврове руно рвали, і воно
вінчало чоло переможців владних,
а шафірове море, як давно,
несло їм свіжу прохолоду, —
жадних не знали ці правителі турбот
серед веселощів, забав принадних.
А люд стогнав під тягарем робот,
і пухли з голоду маленькі діти,
розтулюючи жадібно свій рот,
мов риба без води, коли із сіті
її на берег кине чоловік,
де їй уже недовго животіти.
Минали дні, ішов за роком рік,
і ось (легенда так оповідає)
аллах учув стогнання недорік.
І враз, як небо грозове, безкрає,
вже креше перуни його чоло,
і голос, наче грім страшний, лунає:
«О бейнамази прокляті, ви — зло:
ви лиш шайтанову чинили волю:
брехня й ненависть — це для вас живло.
Неситі хижаки, про злую долю
ви не подумали заздалегідь,
що бродить он по сіверкому полю.
Чекайте: прийде з півночі ведмідь —
він витопче й пожре ваш рід лукавий», —
гнівливо в небі продзвеніла мідь.
І вмить піднявся вихор кучерявий,
злетів угору сніговим стовпом,
і гомін, стоголосий та лунавий,
побіг далеко бором, а кругом ревли,
як вовча зграя, хуртовини,
рвучи на шмаття хмаровий шолом.
Здригнулись сонні крижані рівнини.
Налитий кров’ю місяць-недобір
дививсь понуро на мутні долини.
Із пралісу на південь вибіг звір,
такий великий, що ні оден в світі
його не подолав би богатир.
Як гірські пасма, соснами укриті,
горбатів волохатий його кряж;
мов башти — ноги, зморшками пориті;
на них двигтіли м’язи: голова ж
була як груба, велетенська скеля,
де розмістилася б і валка маж.
Ведмідь скакав, і снігова пустеля
від скоків тих стогнала і гула,
і коливалася небесна стеля.
Ведмідь скакав, і хмарами пливла
під сонцем персть, вибивана ногами,
на сотні миль простягтись, як мітла.
Ведмідь скакав над селами й містами,
і тільки порох залишавсь од них,
страшні провалля та криваві плями.
І чоловік, і звір, і птах притих,
зачувши тисячопудові кроки
ведмежих ніг, незграбних і важких.
Під ними лід ломився, і потоки
виходили з обмерзлих берегів:
столітні сосни і дуби високі
трощило на гамуз, і до морів котився
шум стоустою луною,
немов ревучий ураган летів.
Усюди ніс він смерть. За ним рікою
червона кров лилася й білий сніг
забагрювала, як на полі бою.
Коли ж на південь велетень прибіг
і доскакав до брам високих міста,
де рабовласницький свистав батіг,
де пісня, як веселка промениста,
переливалась в зелені садів,
що бігли вниз, немов разки намиста;
коли розкрив він пащу й заревів
і з лютістю, неначе навіжений,
накинувся на місто дукарів, —
тоді народ, почувши рев і палений,
і з жаху похоловши, став тікать,
щоб не пожер його ведмідь скажений.
Та вже було запізно: звір, як тать,
набіг і витоптав усе ногами —
ніхто не встиг і немовлят сховать.
І, обезглуздівши, той люд з нестями
плигав у море і топився в нім,
прощаючись навіки з веригами,
де радість і журба пливли, як дим,
а потім все змішалося в руїні,
і друг упав із недругом своїм.
Загинули і винні, і безвинні,
і ті, що катували, й жертви їх;
багаті й бідні в спільній домовині
лягли спочити: перші від утіх,
а другі від наруг, знущань і праці, —
у крові потонули правда в гріх.
Поруйнувавши і чішме, й палаци,
і м’яса людського наївшись там,
ведмідь знайшов в сусідньому байраці
крутий узвіз, спустивсь до моря сам,
напивсь, ввійшов по черево у воду
і плавать став, немов гіпопотам.
Змішалась кров з водою, і до споду
заколихалася морська глибінь,
на мить відкривши таємничу вроду.
А на горі, що поринала в синь,
чорніло місто в поросі і димі,
і вже вечірня чорнокрила тінь
на нього падала, і невидимі
ставали поруйновані пустки,
що вдень буяли звуками живими.
Аллах ведмедя помахом руки
у камінь обернув, щоби потомки
проклін його затямили віки
і заповіти берегли незломні, —
а звіра кам’яна стягла кора,
скувавши рухи мляві, непритомні,
і зветься відтоді: Ведмідь-Гора.
1929
Микола БАЖАН (1904—1983)
ХЛОПЧИК З ЧУФУТ-КАЛЕ
Узгір’я і сонце. Пустинність і тиша.
Жовтавими струями мечеться пил.
І далеч, од пилу ще блідша й жовтіша,
Безбарвне вливається у небосхил.
Розтанули барви, дороги і грані
У мляві сухого, гнітючого дня,
У сонячній зморі, в глухому тумані,
Який і легені, й простори сповня.
Обтесане урвище, видне крізь хвилі
Повітря і пилу, раптово спливло,
Як темінь, згромаджена на небосхилі,
Де змішано небо і землю було.
Воно понад долом звелось, мов ковадло,
З забутим на ньому тяжким ланцюгом,
Що велетнем викутим був запопадло,
Тепер вже для всіх непотрібний цілком.
Похмуре ковадло купецької слави,
Розбійницьких мандрів,
невольничих скарг —
Цей пагорб жадібного міста-держави,
Де правив купців і рабів патріарх.
Печери, прориті крізь глей і піщаник,
Мов труби, з яких виривається тьма,
Зіяли й мовчали. І башти тригранник
Стримів, наче спис, понад ними сторчма.
Впав город, як витязь, що сохнути й тліти
Приречений з голоду, спраги й чуми.
Розпалися панцири. Змерхли граніти.
Скришилися мури. Зітерлись доми.
Залога, утративши силу і віру,
У безвість пішла. Як останній боєць,
Зійшов на фортечну стіну жовто-сіру
Закручений з вітру й піску вихорець.
Віл звівся і теж безнадійно поникнув —
І це був кінець. Пустота й тишина.
Десь камінь звалився. І гравій десь рипнув.
Як зляканий птах, стрепенулась луна.
І тільки на вулицях, в плитах камінних
Лишилися глибоко втерті сліди
Важких колісниць, пішоходів невпинних,
Когорт, караванів, юрби й череди.
Німотні сліди клопітного поріддя
Зорали шершавий, крупчастий граніт —
Високих коліс сучкувате обіддя,
Брязкучі підкови арабських копит,
Розмашисті кроки рудого верблюда,
Дрібні передзвони копитець осла,
Кваплива юрба, ця тривожна приблуда,
Що куряву світу сюди принесла;
Голодних рабів закривавлені ноги,
Роздряпані тернами руських степів,
Де грецькі, і готські, й татарські дороги
Чорніли, як пасмуги від канчуків;
Роз’ятрена сіллю ступня мореплавця,
Купця крутоносий, шорсткий черевик,
Сандалі філософа і правознавця,
Обвинута вовною ключка калік, —
Вони тут усі стугоніли, дзвеніли,
Зашпортувались, поспішали, тяглись,
Повзли на ступені, пороги і схили,
На площі базарів, на замкову вись.
Спинялись, топталися, бігли тривожно,
Повільно і важко рушали в похід —
І зникли, і зараз розглянути можна
Лише їх мертвотний, продряпаний слід.
Підземні в’язниці, просмерджені трупом,
Умились дощами. В купецькі льохи,
Пробиті таємно під скельним уступом,
Пролізли вужі і кощаві мохи,
І тільки склепіння фортечної брами,
Високе й легке, золотиться на тлі
Пустинного неба. З губатої ями
Тхне плісенню. Тиша. Всихання землі.
І раптом чийсь голос. Тоненько й зухвало,
Смакуючи кожне з проказаних слів,
Виводить він чуваний всюди, бувало,
Задиркуватий войовничий мотив.
Хтось босими п’ятками впевнено топче
Старезні ступені, колючу траву,
І от появляється... «Звідки ти, хлопче?» —
«Та звідки? Із школи, а тут я живу».
Волосся руде, золоте ластовиння,
Як сонячний зайчик, мінливе лице;
В торбині — книжки і письмове начиння..
«Я — сторожа син, що пильнує оце...»
І з жестом хазяйським рукою він маше
На місто-державу, на тверджу стару, —
Мовляв, оцей дворик — господарство наше,
Де місця бракує для хлопця й на гру.
Хлопча у сорочці з блакитного ситцю,
Швидке, світлооке, кирпате хлопча!
Тобі, життєлюбцю, тобі, ненаситцю,
Господи прадавньої не вистача —
Замало для тебе і світу старого,
Як мало й цього мовчазного плато,
Ти хочеш верстати далекі дороги,
Дороги, яких не верстав ще ніхто,
Бо міць життєрадісна і життєтворча
В тобі вже буяє, хлопчатко мале,
Руїни живий і веселий дозорче,
Безжурний школярику з Чуфут-Кале!
1940 р.
Євген ПЛУЖНИК (1898—1938)
Вона зійшла до моря. Хто вона,
Навіть самій їй байдуже віднині.
...Хіба, ж не всі ми — єдності луна
В скороминущій і пустій відміні?
Лінивий рух — і ось під ноги ліг
Прозорий вінчик — кинута намітка,
І на стрункім стеблі високих ніг
Цвіте жарка, важка і повна квітка —
Спокійний торс, незаймано-нагий!
Спадає вал... Німують береги...
І знову плеск... І затихає знову...
То пальцями рожевої ноги
Вона вгамовує безодню бірюзову.
І відкрива обійми їй свої
Ця велич вод, усім вітрам відкрита,
Здається, повертає; Афродіта
У білий шум, що породив її.
1933.
Вечоріє. Мла стає на морі...
Тихше б’ється хвиля в береги...
Гаснуть звуки. В їх безладнім хорі
Ще чутніша тиша навкруги.
О провіснице німої ночі,
В присмерковій явлена добі!
Хто з живих до тебе не охочий.
Подих вічний чуючи в тобі?
Ринь же, звуки гасячи вечірні,
На принишклу землю звідтіля,
Де в безодні вічності безмірній
Світотвору тиша вигримля!
1933.
Ніч... а човен — як срібний птах!..
(Що слова, коли серце повне!)
...Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!
І над нами, й під нами горять світи...
І знизу, і вгорі глибини...
О, який же прекрасний ти,
Світе єдиний!
1933.
Морський орел, шугаючи все вище,
З очей зникає. Море й самота
Ідуть на нас. Усе лютіше свище
Холодна бора*. Пінява й крута
Вирує хвиля. Падаючи скісно,
Вона кренить розхитаний баркас, —
Тоді глибінь підводиться на нас,
І серцю в грудях холодно і тісно!
І очі прагнуть знову хоч на мить
Того орла узріти тінь знайому...
О мудрокрилий! Він летить Додому.
1933
* Бора — сильний північний вітер
Далі
Просвіта
