Мирослав МАМЧАК
ТАРАС ШЕВЧЕНКО, МОРЕ, ФЛОТ

І. МАТРОС ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Ми довго в морі пропадали,
Прийшли в Дар’ю, на якор стали;
З ватаги письма принесли,
І всі тихенько зачитали.

Так написати міг лише досвідчений моряк, який знається на морській термінології і флотських традиціях. Моряк ніколи не напише «приплили в Дар’ю» а лише «прийшли» і обов’язково «стане» на якор чи бочку. Отже, навіть по цих чотирьох віршованих рядках можна оцінити морську професійність їх автора та його відношення до мореплавства.
Тарас Шевченко з дитинства знав про Чорне море, про морські походи і звитягу запорожців в морських походах з оповідей діда Івана, колись вільного козака-гайдамаки, з кобзарських дум і народних пісень та оповідань чумаків, бо ж Чумацький шлях до Криму проходив повз його рідне село. Кобзарські думи, розповіді діда і чумаків, зворушливі журливі пісні кобзарів глибоко запали в дитячу пам’ять.
З плином часу море, виявляється, таки притягнуло до себе Кобзаря. Однак море це було далеким від українських чорноморських берегів а сам він знаходився далеко від українського узбережжя.
Перше знайомство з морем у молодого Шевченка відбулося на Балтиці, в Санкт-Петербурзі і Кронштадті. Навчаючись у Академії мистецтв, він мріяв про закордонну подорож та продовження навчання у митців за кордоном, де «була колиска слави світових мистецтв», про морські подорожі. Про свої мрії він ділився влітку 1842 року з своїм товаришем Яковом Кухаренком, наказним отаманом Кубанського козачого війська, коли той перебував у Петербурзі. Про здійснення цих планів згодом запитував Кухаренко в листі до Шевченка: «Чи ви їздили на білому коневі (пароплавом) до чужоземців?».
Морська подорож Шевченка до Данії і Швеції таки відбулася у жовтні – листопаді 1842 року. Відбув він за границю разом з своїм товаришем по Академії і земляком Бориспольцем. Морська подорож осіннім штормовим морем невеликим пасажирським пароплавом видалася важкою. Шевченко вперше у своєму житті відчув морську хитавицю, однак мужньо її поборював і не нарікав на морську хворобу. Ця морська подорож дала українській літературі один з шедеврів першого періоду його творчості, завершилася одним із «найдинамічніших і найблискучіших творів» – поемою «Гамалія», яка стала першим могутнім акордом морській сторінці історії України як і його знайомству з «синім морем».
Знаходячись посеред штормового моря, Тарас Шевченко намагався уяснити психологію моряків, які своєю професією обрали морську діяльність, постійне перебування в морі і боротьбу з морською стихією. Саме тут, у відкритому штормовому морі, Шевченко зміг реально представити яку треба було мати відчайдушність і відвагу, фізичну силу і витривалість, щоби на козацьких чайках виходити на протистояння з ворогом у розбурханому бурями морі, про які знав з розповідей діда Івана та з кобзарських дум. Морська подорож надихнула молодому Шевченку історичні спогади про морське минуле, про козацький флот і флотоводців. Пронизливий морський вітер і морська стихія продиктували йому «Гамалію»:

І Дніпр укрили байдаки,…
Пливуть собі співаючи,
Море вітер чує;
Попереду Гамалія
Байдаком керує.
Гамалію, серце мліє:
Сказилося море.
Не злякає! – і сховались
За хвилі – за гори.

Морська мандрівка завершилася для самого Шевченка важкою хворобою. Не призвичаєний до морського клімату і соленого морського вітру, молодий поет, роздумуючи над сюжетом поеми, вдивляючись у морські хвилі під пронизуючим осіннім вітром подовгу знаходився на верхній палубі пароплава і, переоцінивши загартованість свого організму, застудився. Про цей випадок він сам написав 18 листопада своєму товаришу П.Королеву в Харків: «Мене носив проклятущий пароход у Шведчину і Датчину. Пливши в Стокгольм, я скомпонував Гамалія, невелику поему, та так занедужав, що ледве привезли мене в Ревель, там трохи очуняв…». Виздоровівши, Шевченко прикрасив свою морську мандрівку ще й ілюстрацією до поеми, прекрасною олійною картиною «Гамалія». На картині посеред штормового моря зображена козацька чайка, з корми якої впевнено і твердо визначає булавою курс своїй ескадрі отаман Гамалія. В поемі Шевченко згадує імена козацьких флотоводців Григорія Чорного (Чернець) та Івана Підкову, однак, можна припустити, зважаючи на черкеску отамана Гамалії, якої запорожці ніколи не носили, що найвірогідніше Шевченко змалював образ Гамалії все-таки з любимого свого козацького лицаря, останнього кошового отамана Чорноморського козацького війська, героя штурму Очакова, Хаджибея і Ізмаїла, видатного українського флотоводця полковника Антона Головатого, пам'ять про якого ще була живою в Україні, а у Катеринодарі на той час ще проживали родичі Головатого. Саме при Головатому колишні запорожці, переселені Катериною II на Кубань, змінили козацький жупан на черкеску. Про Головатого міг багато чого розказати Тарасові Шевченку і його товариш кубанський отаман Яків Кухаренко. Про користування Тарасом Григоровичем портретами Антона Головатого і про те, що такі існували, наглядно свідчить лист Я. Г. Кухаренка до Тараса Шевченка, написаний з Катеринодару 18 грудня 1856.: «Чи вцілів, брате, хоть один портрет Головатого із переданих мною тобі в Пітері? Якщо є, то пришли, будь ласка, і мені список [один?], його родичі певно бажають».
До сказаного слід взяти до уваги і той факт, що Шевченкові ніхто ніколи не зауважував в неправильному чи спрощеному зображенні одягу історичних героїв його численних мистецьких робіт, в чому він був особливо пунктуальним. Таким чином, можемо з великою вірогідністю припустити, що Тарас Шевченко зберіг і доніс до наших сучасників портретний образ героя Очакова і Ізмаїла Антона Головатого, який вважається втраченим.
Після закордонної подорожі Шевченко трохи більше чотирьох років плідно працював «во ім’я матері нашої України безталанної». 5 квітня 1847 року за доносом провокатора його як лідера таємного політичного товариства за «бунтівничий дух і зухвальство» арештували на київському річковому паромі і з Києва під конвоєм доправили в Петербург. Після недовгого слідства 30 травня оголосили присуд: як «одного з найважливіших злочинців» його покарали найтяжче – віддали на військову службу рядовим солдатом в далекий Оренбурзький корпус «Під найсуворіший нагляд, з забороною писати і малювати» - особиста резолюція царя Миколи I. Вирок поету став вироком всій прогресивній українській культурі. Крім вилучення з бібліотек і заборони продажу творів Шевченка, М.Костомарова і П.Куліша, вимагалося посилити нагляд за тими діячами «которые преимущественно занимаются малороссийскими древностями, историею и культурой».
Ця подія повністю перевернула його долю і життя на довгих десять літ, перекреслила його мрії і творчі плани. Напередодні відправки в корпус, знаходячись на армійській гауптвахті «секретним арештантом» і маючи можливість ще писати, Шевченко створив одну із найсильніших своїх муз – цикл віршів під загальною назвою «В казематі», які стали гімном непереможності українського духу, духу свободи.

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні…
Та не однаково мені
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
*******
Свою Україну любіть.
Любіть її… Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї господа моліть.

Знаходячись в казематі, під охороною, Шевченко повертається до історичного минулого України, проводить паралелі розгрому царизмом Кирило-Мефодіївського братства з поразкою українського руху під Берестечком: «Нас тут триста, як скло, товариства лягло!». На власному досвіді, відбувши допити жандармів і процес слідства, у романтичному образі вірша «За байраком байрак» він втілює ідею народної кари за зраду національних інтересів.
Знаходячись за гратами, Шевченкові багато прийшлося передумати. Однак, поряд з важкими роздумами над своїм майбутнім та долею України, Шевченко у казематі створив і один з найкращих своїх ліричних поезій-пісень «Садок веселий коло хати», який став своєрідним реквіємом його прощання з Україною перед направленням на солдатську службу в один із найвіддаленіших гарнізонів, в Орську фортецю прикаспійської пустелі.
Здається, про важку долю Тараса Григоровича Шевченка, про його заслання і військову службу, про його життя і творчість написано стільки, що віднайти щось нове чи маловідоме сьогодні майже неможливо. Та виявляється, що Тарас Шевченко під час солдатчини служив не лише солдатом а ще й матросом, йому довелося стояти біля витоків організації мореплавства на Аральськім морі і якраз ця, флотська, сторінка біографії Великого Кобзаря остається найбільш не заміченою, губиться в його загальній солдатській службі і обходиться дослідниками його біографії. Про морську сторінку біографії Кобзаря, про морські мотиви його творчості майже нічого не відомо і професійним морякам України. Навіть перший і найсумлінніший біограф Т.Г.Шевченка О.Кониський надзвичайно мало повідомив як Кобзаря «носило по тому морю». Абсолютна більшість дослідників його творчості і життя не відрізняють його солдатську службу від морської а деякі, як наприклад Маріетта Шагінян, доводять, що Шевченко був включений до експедиції Бутакова на Аралі не матросом а виключно як художник і науковець, поєднують воєдино експедиції на Аральське море і в Киргизьку пустиню, а його тривала служба на військовому кораблі багатьма видається лише епізодом його солдатської служби.
Напевно, поштовхом до такого відношення дослідників до служби Тараса Шевченка в морській експедиції є спогади про Шевченка його колишнього ротного командира Єгора Косарєва, який не відрізняв «Аральське плавання» свого рядового від його загальної служби в 4-му Оренбурзькому лінійному батальйоні, хоча й зауважує, що рядовий Тарас Шевченко був відправлений у розпорядження Бутакова «для виконання матроських обов’язків». Армійські офіцери, між іншим, до сих пір мають уявне розуміння різниці армійської служби рядових від служби матросів на флоті. То ж не є дивним, що ротний командир, а за ним і цілий ряд дослідників-шевченкознавців розглядають морську сторінку біографії Шевченка не чим іншим, як способом «передового і душевно доброго» морського офіцера О.Бутакова полегшити сухопутну службу і долю відомого поета і художника Шевченка, тому й не вирізняють її окремо. Такий підхід до розуміння завдань і результатів першої російської морської наукової експедиції на Арал, яка отримала достатньо високу оцінку в Європі, спонукає дослідників ще й до думки, що Шевченко-матрос експедиції принижує Шевченка-рисувальника експедиції. Але Шевченко-солдат, поет і художник сприймається як належне.
Однак, щоб вияснити питання місця флотської служби та морської тематики у творчості і в житті Кобзаря, треба знати специфіку флотської служби, служби на вітрильному флоті. На військових вітрильних кораблях, якими були шхуни ескадри О.Бутакова, та й взагалі на морських чи річкових суднах, не може бути солдатської служби. Крім того, Тарас Шевченко не міг ні за яких обставин бути включений в морську експедицію художником, бо існувала особиста резолюція царя Миколи I: «Під найсуворіший нагляд, з забороною писати й малювати». Тож Шевченко лише міг бути і був зарахований в експедицію звичайним матросом, а матроських спеціальностей на вітрильнику в експедиції існувала велика кількість: боцмани, такелажники, теслярі, коки, помічники штурмана, стернові, креслярі і рисувальники тощо. Маючи велику потребу в професійному художнику для наукової експедиції, саме цією специфікою флотської служби і скористався морський офіцер капітан-лейтенант О.Бутаков. Звичайно, О.Бутаков, отримавши у своє розпорядження Шевченка, не переодів його у матроську «робу» (матроський робочий одяг – М.М.), не змінив його військове звання «рядовий» на «матрос» і не виставив його вантовим матросом а постарався створити художнику-матросу умови для наукової і малярської роботи в умовах свого судна. Та цивільний піджак на плечах Шевченка, який він досить часто одягав, не означав, що він перестав бути військовослужбовцем і членом екіпажу військової шхуни під командуванням капітан-лейтенанта О.Бутакова.
Тож завдяки саме Бутакову та його науковій експедиції на Аральське море, доля Тараса Шевченка склалася так, що він, засланий царем на службу солдатом в Оренбургський корпус, два літа, з 11 травня 1848-го до 10 жовтня1849 року, служив матросом і одночасно виконував обов’язки рисувальника-живописця в Аральській описовій інспекції під керівництвом капітан-лейтенанта Олексія Івановича Бутакова, брата адмірала Григорія Бутакова – героя оборони Севастополя під час Кримської війни.
Капітан-лейтенанту Чорноморського флоту Олексію Бутакову як ученому-гідрографу було доручено провести наукові дослідження морського простору, скласти перші карти, лоцію, дослідити геологію і біологію та описати узбережжя не відомого на той час в Росії і у Європі Аральського моря. Організаційна конференція по підготовці наукової експедиції на Арал проходила у військовому відомстві в Петербурзі і, готуючись до важкої наукової роботи, Бутаков поставив питання про підбір професійно підготовлених людей для експедиції. Знайти досвідчену команду та ще й художників-картографів в напівдиких оренбургських степах було годі а умовити професійного столичного художника взяти участь у небезпечній і важкій експедиції рівнялося неможливому. То ж пошуки Бутакова через Академію мистецтв навели його на Шевченка, який відбував покарання військовою службою якраз у тому регіоні.
5 березня 1848 року Бутаков прибув до Оренбурга і, знаючи про службу солдатом в Оренбургськім корпусі випускника Академії мистецтв професійного художника Т.Шевченка, для оформлення навігаційних і гідрографічних робіт та «для зняття берегових видів Аральського моря» почав випрошувати його в свою експедицію у Оренбурзького губернатора і командира Окремого Оренбургського корпусу В.П.Обручова. Той не наважився переступити через царську заборону Шевченку писати і малювати, але, зважаючи на подані на нього хороші характеристики, дозволив включити його разом з іншими солдатами звичайним матросом експедиції. Шевченко окремим наказом був виключений із списків свого армійського 5-го лінійного батальйону і включений у списки екіпажу Аральської ескадри О.Бутакова, портом якої став форт Раїм, тобто Тарас Шевченко офіційно був переведений з солдатів у матроси. Так Тарасові Шевченку судилося послужити ще й матросом.
Спершу Шевченко, знаючи з розповідей бувалих солдат про дику азійську пустиню і Арал, сприйняв перші повідомлення про експедицію з засторогою. Однак, коли 5 травня 1848 року прийшов наказ командира бригади генерала Фєдяєва командиру 5 батальйону: «По волі командира корпусу прошу… рядового Тараса Шевченка, включивши в число двох сот людей, що виступають з ротою Вашого батальйону, якою Ви командуєте, виправити до лінійного батальйону ч. 4 в Раїмський форт, куди він переведений на службу, а тому із списків батальйону ч. 5 виключити» сприйняв його із задоволенням. «Я тепер веселий йду на оте нікчемне море Аральське, – писав 9 травня 1848 року бадьорий Т.Шевченко у листі А.І.Лизогубу. Не знаю, чи вернусь тілько!.. А іду, єй-богу, веселий… Вибач мені, єй-богу, ніколи і сухар той з’їсти, а не те щоб лист написать до ладу». В наказі про дозвіл малювати, чи про обов’язки Шевченка як рисувальника експедиції нічого не сказано, та й не могло бути сказано – над всіма висіла сувора царська заборона йому малювати. Та, очевидно, що напередодні Шевченко мав мати відповідну розмову з Бутаковим, що на той час вже знаходився в Орській фортеці, бо вже 9 травня він у листі до Лизогуба в Україну писав: «Прийшло мені розрішеніє малювати, а на другий день приказаніє у похід виступать. Беру з собою усю Твою малярську справу, но не знаю тілько, чи доведеться малювать». Отже, «розрішеніє» було не з столиці а всього навсього непевною домовленістю Бутакова з генералом Обручовим про включення Шевченка матросом-рисувальником до експедиції, тому він і мав сумніви у своїх майбутніх обов’язках.
Для першого в історії Російської імперії дослідження «Киргизських степів, Туркестанського краю і Аральського моря» експедиція споряджалася в Орську і транспортом мала відправитися до Раїму. Головний Раїмський транспорт під командуванням генерал-майора Шрейберга складався з 1500 підвід, вийшов з Орська 11 травня 1848 року. Похідна колона з двох ліній, кожна по три вози, розтяглася більш чим на версту. Колону охороняли рота солдат з двома гарматами та дві сотні козаків. На перехід до форту Раїм, що знаходився на березі Сирдар’ї і служив прикордонним укріпленням на кордоні з Хівинським ханством, Тарас Шевченко був зарахований до роти прикриття. Перехід каравану був надзвичайно складним і важким, степом і пустинею тягнули розібрані шхуни і морський транспорт, малі човни, які мали собою скласти Аральську флотилію, та ще караван з припасами для експедиції. Весь перехід Шевченко здійснив пішком. Однак, капітан штабу округу О.Макшєєв, офіцер передових поглядів, що стояв дуже близько до гуртка Буташевича-Петрашевського, знаючи про участь в експедиції солдата Шевченка і маючи багато спільних з ним знайомих по Петербургу, відав про його долю і, бажаючи облегшити участь опальному поету, забрав того з роти охорони у своє розпорядження і вони спільно здійснювали перехід і разом ночували у степу в «джумалійці» - повстяній киргизькій кибитці-наметі капітана.
Для Шевченка похід середньоазійським степом і пустелею стало першим в його житті знайомство з цим віддаленим від України краєм. І воно знайшло своє відображення у його творчості і він старався змальовувати все, варте його уваги. На другий день походу експедиція помітила на горизонті підпал степу, здійснений киргизами. На прохання генерала Шрейберга, Шевченко зробив акварельний малюнок палаючого степу, який подарував генералу. Дефіцитні в Оренбурзі фарби для графічних і картографічних робіт експедиції доставив генерал Федяєв, який прибув до Раїму для зміни гарнізону. Ці фарби а також акварельні фарби, прислані йому А.Лизогубом, Тарас Шевченко повністю використав для художньо-оформлювальних робіт, по закінченні яких «перевертав по тричі цілуючи всяку фарбочку».
За спогадами учасників Раїмського транспорту, Тарас Шевченко походом азійськими степами був надзвичайно задоволений, у першу чергу від зміни свого становища та відсутності муштри і стройових вправ, які були для нього щоденними тортурами. Крокуючи у складі експедиції йому, хоч і під контролем, та все ж таки йому надавалася можливістю творчої роботи. Похідна обстановка переносилася не так вже і легко, Шевченко із-за відсутності питної води одного дня отримав сонячний удар і втратив свідомість, але не обтяжувала особливо Кобзаря, він був при настрої, часто жартував та розказував притчі та різні випадки з свого життя до арешту. Казахський степ знайшов відображення і у поетичній спадщині поета.
21 травня експедиція заклала укріплення на березі річки Карабутак а 30 травня досягла укріплення Уральськ. Після триденного перепочинку транспорт був переформований на два ешелони: 500 підвід і 1000 верблюдів, перед якими дальше лежала пустиня Каракуми. Тарас Шевченко разом з командою капітан-лейтенанта О.Бутакова слідував у першому ешелоні. Похід пустинею видався надзвичайно важким, особливо для першого ешелону, який рухався не приспособленими для пустині возами. Посеред пустині ставала відчутною нехватка води в кудуках, жара і спрага ставали нестерпними а «стан військ був не багато кращим від запряжної і в’ючної скотини». Від сонячних ударів люди почали втрачати свідомість, у тому числі і Тарас Шевченко, який отримав сонячний удар при повній відсутності питної води в експедиції. За спогадами А.Канфера і Биданова він «…упав і здавався померлим. Кричали: «Води, води!», - но води, як на зло, ні у козаків, ні у солдатських манірках не було. …Тарас Григорович, отямившись, но не будучи в змозі говорити, знаками показав, щоби йому хоть чим небуть освіжили запеклі уста… Скоро Шевченко отямився… ».
19 червня транспорт прибув до форту Раїм. Вид на нього видався Шевченкові «ще сумніший, ніж на Кара-Іргіз»: «На рівній поземій лінії ледве виступала над валом довга очеретом вкрита казарма, - оце й усе». А коли Шевченко побачив бліді і сумні, як у в’язнів, обличчя солдатів раїмської залоги, які вийшли назустріч експедиції і з якими йому належало далі служити, то йому «стало страшно». Від них же отримали жахливу звістку про лютування в Оренбургській губернії холери, внаслідок якої в Оренбурзі загинуло більше четверті його населення.
Місце для порту було вибране на розміщеному в усті Сир-Дар’ї острові Кос-Арал. Для прикриття порту, в якому мала бути розміщена і риболовецька «ватага», на острові було розташоване військове укріплення з гарнізоном 50 чоловік.
Після короткого перепочинку розпочали готувати гідрографічну експедицію. Шевченко разом з солдатами своєї роти брав участь у підготовці непростого морського походу, тому й не мав часу «сухар той з’їсти». Нарівні з іншими матросами він вантажив припаси, виконував різні роботи по підготовці судна до спуску на воду, готувався до наукової експедиції. Матроська команда у Бутакова у більшості складалася з солдатів, тож досвідчений моряк, не міг з таким екіпажем пуститися у невідоме йому море. Мусіла перед походом передувати відповідна морська підготовка матросів та напружені тренування екіпажу. Шевченко не міг не приймати в тому участь, бо на військові судна Бутаков пасажирам місця не було, всі члени екіпажу без винятку мусіли бути підготовленими до тривалого плавання, до дій у морі в любих умовах плавання в небезпечному поході невідомим морем.
Тринадцять днів тривала робота по монтуванню шхуни «Константин», досить примітивного як для морського плавання плоскодонного судна довжиною 16 метрів. Та більшого судна перетягнути пустинею було неможливим. Друга шхуна «Николай» була ще меншою.
20 липня 1848року Аральська флотилія О.Бутакова, що складалася з двох шхун «Константин» і «Николай» та транспорту «Михаил», була готовою до виходу в море і Бутаков підняв свій брейд-вимпел на «Константині». До екіпажу цієї ж шхуни був зарахований і Тарас Шевченко. Екіпаж судна складався з 27 чоловік, у тому числі з 4-х офіцерів.
У складі двох вітрильних шхун «Константин» і «Николай» експедиція Бутакова вирушила з Раїму під вечір, о 19-й годині, 25 липня 1848 р. Через дві доби плавання лиманом Сир-Дар’ї, успішно пройшовши мілини та попри зустрічний вітер, шхуна «Константин» успішно досягла Аральського моря і взяла курс на північну окраїну острова Кос-Арал в свою першу наукову експедицію і розпочала важку дослідницьку працю з східного берега моря. 7 серпня Т.Шевченко з шістьма матросами і двома офіцерами висадилися шлюпкою на острів Барсакельмес для проведення топографічних робіт а вже 14 серпня вони досліджували півострів Кугарал.
Плавання було надзвичайно важким і небезпечним. І не лише погодними умовами, коли спека в тому регіоні доходила свого апогею. Невеличке, з погляду на карту, море-озеро виявило свій норовистий характер. Штиль різко змінювали шторми, зненацька зривалися сильні вітри норд-вест і норд-ост, які перетворювали морську гладь в бурхливе море. Коли стихав вітер, моряків ще довго випробовував так званий морський «накат», коли водяні вали раз за разом накочувалися на невеличку шхуну. Крім того, напрямки вітрів і глибини не були досліджені, не було відповідних карт, то ж шхуна доволі часто «сідала» на мілину і тоді весь екіпаж, в тому числі і Шевченко, вручну виштовхували її на глибину. Від довгого бродіння морем, згадував Шевченко вже після заслання, у нього появився ревматизм. Надзвичайно небезпечними були підводні камені і «банки», яких не бракувало у недослідженому морі, і які могли в любий час в штормовому морі потопити невеличку шхуну. 8 вересня Бутаков записав: «Видя, как трудна лавировка вдоль этого берега при упорно дувших NO и ONO ветрах, регулярно крепчавших после полдня, и рассчитывая, что при таких обстоятельствах определение астрономических пунктов весьма неудобно, так как судно далеко не могло подходить к берегу и при постоянно бурных погодах ехать на такое расстояние на шлюпке было бы неблагоразумно, я решил оставить это для следующего года, …а потому направился по диагонали NNW через все Аральское море. Чтоб исследовать его середину». На шляху до західного берега експедиція виявила цілий ряд невідомих островів, на деяких з них були джерела прісної води і було багато дичини.
З першого дня експедиції робилися гідрографічні виміри, геологічні і ботанічні дослідження, наносилися на карту контури берегів. Шевченко змальовував види берегів, малював карти, типи рослин, робив технічні нариси узбережжя, зумів намалювати ряд прекрасних пейзажів і разом з усім екіпажем боровся за живучість свого судна в розбурханому морі. А шторми бували такі, що інколи судно не могли утримати і три якорі.
6 серпня шхуна «Константин» біля півострова Куланди витримала надзвичайно жорстокий шторм, такий, що Бутаков став хвилюватися за безпеку мореплавства і надійність свого судна. У щоденнику Бутакова є записи про те, що він очікував загибелі шхуни кожної хвилини. Тарас Шевченко розділяв трудності плавання разом з усіма членами екіпажу шхуни, мужньо переносив морську хитавицю а згодом приспособився і в таких морських умовах плідно працювати. Надзвичайно важкими були і побутові умови команди шхуни. В тривалому плаванні через псування продуктів і води члени експедиції постійно голодували. «Черные сухари обратились в зеленые от плесени, в солонине завелись черви, а масло было так солоно, что с ним невозможно было есть каши… Убогая наша трапеза принимала праздничный вид, когда кому-нибудь удавалось застрелить на берегу птицу-другую или выудить около шхуны несколько рыбок вроде сельдей, но это удавалось крайне и только раздражало наш аппетит… Вода по временам так же была дурна, как и пища…» Не лише голод доставав учасників експедиції. Їм приходилось переносити і лихорадки, не привичну жару і навіть нашестя комарів та саранчі.
Перша морська експедиція тривала 38 днів протягом яких вдалося завершити «загальне, орієнтальне дослідження моря» і було відкрито та досліджено ряд невідомих островів, найбільший із яких Бутаков назвав островом Миколи I. 7 вересня «Константин» взяв курс на північ і 23 вересня кинув якір біля пустинного остова Кос-Арал. До весни цей острів мав бути місцем зимівлі експедиції.
Ось на цьому острові, який Шевченко жартома називав своєю «резиденцією», він написав понад 70 поезій, серед яких 5 поем, тут народилися і рядки вірша:

Ми довго в морі пропадали;
Прийшли в Дар’ю, на якор стали…

Тарас Шевченко під час всієї експедиції жив у каюті разом з своїм командиром О.Бутаковим. Каюта була така тісна, що в ній не було можливості не те що сидіти а й стояти, однак підчас морського походу в ній жило 7 чоловік! В морі, крім Бутакова, Тарас Шевченко подружився з штурманом прапорщиком Ксенофонтом Поспєловим, прапорщиком Вернером, з якими після завершення експедиції спільно оформлював карти і опис Аральського узбережжя, малював першу лоцію Аралу.
«Звичайно, нелегко було служити і на флоті, та все ж легше, чим у строю, а вже особливо для Тараса, – писав у спогадах про Кобзаря капітан Микола Новицький. – Перше і найголовніше, як він сам згодом мені розказував, не було цих ненависних для нього – шагістики і ружістики, по-друге, там він уже не землю рив, а змальовував береги, види Сира і Арала…». У спогадах «Путешествия по киргизских степям и туркестанскому краю» А. Макшєєв розказує, що морська експедиція на Арал виявилася досить важкою і небезпечною. Невелике за розмірами Аральське море характерне шквальними вітрами з пустині і жорстокими штормами. Сильні вітри і шторми виснажували команду невеликої шхуни тривалою хитавицею, а з південних берегів чатувала загроза вороже налаштованих до експедиції загонів Хівинського ханства.
Завершилася перша морська експедиція 23 вересня1848 року. Шевченко у своєму «Журналі» писав, що вона тривала три місяці. Протягом зимівлі на острові Кос-Арал Шевченко опрацьовував отримані наукові результати та значною мірою при допомозі свого товариша Вернера систематизував свої знання з природознавства. Ще навчаючись в Академії, він слухав лекції з природознавчих наук а за час перебування у складі наукової експедиції добре вивчив геологію, та так, що пізніше сам визнавав, що за отримані знання «сам Мурчісон сказав би спасибі». Шевченко не марнував під час зимівлі час і, крім всього іншого, добре ознайомився і з двохтомною енциклопедією природознавства «Космос» англійського вченого-геолога Гумбольдта, який був ініціатором експедиції Бутакова, та з творами Араго, Дюмон-Дюрвіля та інших авторів. Здобуті знання він у повній мірі використовував у науковій роботі та у своїх мистецьких працях.
6 травня 1849 року, як скресла крига на Сир-Дар’ї та після перевірки девіації судових компасів, Аральська ескадра Бутакова вирушила у другу, п’ятимісячну, експедицію. Шевченко, як і в попереднє плавання, жив в одній каюті з Бутаковим і Вернером. Ця друга експедиція стала справжнім великим тривалим плаванням. Наукова робота розпочалася з детального дослідження високих західних берегів Аральського моря, до якого опускалися відроги узгір’я Усть-Урт, які для Шевченка «справляли при сонячнім світлі якесь чарівне враження».
Друга експедиція, як і перша, теж виявилася важкою і небезпечною. Члени експедиції були озброєні рушницями, на проміри, зйомку координат виходили крім інструментів із зброєю в руках у повній бойовій готовності. В той час напади хівинців і каракалпаків були звичайним явищем і їх можна було чекати в любий час. Інколи на шлюпки, що приближувалися до берега, нападали кінні загони хівинців. Численні невеличкі острови та мілини змушували Бутакова йти курсом обережно та постійно проводити заміри глибин. 17-19 травня, після виходу у відкрите море, судна зустрів сильний шторм. Бутаков записав у вахтовому журналі 18 травня: «о 9-й год. ранку вітер подужчав до ступеня шторму. О 1-й год. в один із сильних поривів тріснула линва біля даглистового (середній якір – М.М.) (з лівого боку). Побоюючись за плахт (головний якір – М.М.), бо я знав ненадійність линв, я прив’язав уривок даглистової линви до верпу (допоміжний якір – М.М.) і кинув його на допомогу плахту. Хвилювання почалося величезне і, так би мовити, бурунне, через що кожний вал з жахливою силою бив шхуну, яка взагалі легко випливає на хвилі, і я кожної хвилини чекав загибелі. О 7-й год. вечора налетів страшний шквал з градом. Не збагну, як не обірвалися линви і як ми уціліли. Ми зобов’язані рятунку єдино божому милосердю». 20 травня Бутаков записав в своєму щоденнику: «Підійшов ближче до берега проти урочища Кунган-Сандан і з’їхав на нього з озброєною партією для огляду…». Запис за 25 травня: «До обіду свіжий вітер не дозволив посилати шлюпку на берег… для рекогносцирування місцевості». 10 і 11 червня: «…всі ми вже кілька днів страждали від солоної води поносами і в багатьох з команди були в животі судороги, - я, побоюючись, щоб поноси ці не перетворилися в криваві і не почалася смертність… став на якір навпроти о.Токмак-Ата, так, що можна було наливати свіжу воду із-за борту. Як тільки команда почала пити хорошу воду, хвороба відразу ж припинилася».
Щоденник О.Бутакова дає змогу виразно уявити умови і небезпеки плавання експедиції по Аралу а також які професійні морські якості повинні були мати її учасники. Ясна річ, що без відповідних морських якостей команда О.Бутакова в невідомому і небезпечному районі плавання була приречена на невдачу.
30 червня експедиція досягнула устя Сирдар’ї, де простояла двадцять днів, і 23 липня знову вийшла в море. 18 вересня, штормуючи біля мису Усь-Чека, Шевченко змалював його і він став його останнім мистецьким твором, виконаним під час експедиції в Аральському морі.
Якщо на цей раз в експедиції з продуктами було краще чим у перше плавання, то тривала штормова погода і високій прибій не дозволяли поповнювати запаси прісної води. Від часто вживаної морської води члени екіпажу стали хворіти цингою, на шлунок, хворів цингою і Шевченко, затим пролежав кілька днів в каюті з болями голови.
Поборовши хворобу, Шевченко продовжував напружено працювати. Він повністю освоївся на судні, опанував морську практику, навчився ходити на шлюпці як на веслах, так і під вітрилом. Не випадково, на одній із своїх акварелей він зобразив матроса на ялі під вітрилом так похожого на себе.
Більшість дослідників біографії Шевченка, ведучи мову про його участь у морській науковій експедиції, приходять висновку, що Шевченко нудився морем, постійно нарікав на оте «погане море», тому ще й додатково добавляв до нього синонім «нікчемне». Як доказ незаперечності цієї істини приводять цитати з його листів до А.Лизогуба від 29 грудня 1849 року: «…що зо мною діялось на Аральському морі два літа, - цур йому! Бодай не діялось того з ніким на світі! Опріч нудьги, всі лиха перебували в мене, навіть і нужа, - аж згадувать бридко!» та до Й.Бодянського від 3 січня 1850 року: «Перейшов я пішки двічі всю Киргизьку степ аж до Аральського моря – плавав по йому два літа, господи, яке погане! Аж бридко згадувать! Не те що розказувать добрим людям».
Тут треба пояснень, бо, як справедливо зауважує М.Шагінян, біографи Кобзаря «не вибрали і не продумали тих місць, де сам поет підказує їм, як треба підійти до цієї великої події в його житті».
Шевченко, знаходячись серед професійних моряків, а у екіпажі Бутакова такі були, не міг не перейняти морської говірки та їх специфічних морських назв, яких і досі багато знаходиться у військово-морському словнику. У моряків «погана погода» це вітряна штормова погода і відповідно «погане море» - це штормове море. Для Шевченка, який себе не готував до морської служби і ніколи не бажав стати моряком, воно стало ще й нікчемним морем. Далі Шевченко, пишучи про лиха в морі, споминає про «нужу», про яку йому згадувати бридко. Нужею Шевченко називає «морську хворобу», неодмінний атрибут новачків на флоті, яка залишає їм далеко не приємні спогади. Насправді, це не хвороба, а реакція непристосованого організму людини до морської хитавиці. Вона характерна тим, що людина під час шторму валиться з ніг, покривається холодним потом, обличчя набирає біло-зеленого відтінку, голова важка, мов наливається металом і…бувають часті рвоти. Так триває кілька днів, затим організм привикає до хитавиці і далі шторм переноситься доволі легко. А шторми на Аралі, як до речі і на невеликому Азовському морі, бувають жорстокі, хитавиця характеризується не лише кільовою а й бортовою качкою, що особливо неприємно сприймається організмом, судно не лише кидається високими хвилями вверх-вниз, а й одночасно крениться вліво-вправо та на ніс і корму. Тож моряки можуть собі уявити в тих умовах стан екіпажу на плоскодонній шхуні «Константин». Як це буває і сьогодні на досконалих військових кораблях, одна половина екіпажу, більш фізично стійка до хитавиці, несе вахту і бореться з стихією а друга валом лежить у матроському кубрику. Шевченко все це бачив і пережив, тому й стан, в якому вони знаходилися, йому «бридко згадувать». І ці характеристики поета не мають жодного зв’язку до його відношення до моря і своєї морської служби.
Тут слід відзначити, що після першої експедиції О.Бутаков змінив частину свого екіпажу, яка не витримувала морської хитавиці. Хоч перед виходом в море люди на шхуни підбиралася ним прискіпливо. Підтвердженням сказаному є вірш Шевченка, написаний під час зимівлі на Косаралі, в якому згадується вахтовий матрос з Островної. Як виявилося, цей матрос був реальною постаттю. Рядовий 4-го Оренбурзького батальйону Іван Васильєв був родом таки з Островної, зарахований матросом до експедиції в 1849 році. Отже в експедиції 1848 року він участі не брав. Тарас Шевченко мужньо витримав випробування обох експедицій, яке, як виясняється, далеко не всі моряки з його екіпажу змогли перенести.
Одним словом, моряком Шевченко став справним, витривалим, досвідченим і сміливим, про що свідчив сам О.Бутаков в доповіді в Петербурзі по завершенні експедиції. Всі учасники невеличкої ескадри Бутакова проявили високі морські якості та були справжніми героями-першопроходцями. Не зважаючи на «нудьгу заклятую свою» Шевченко впевнено і мужньо поборов «прокляті бали» морської негоди, морські пригоди, тривоги і ризик флотської служби, ніс вахти. І отримував від моря творче натхнення, радість відкриттів й моральне задоволення. І коли дехто стверджує, що Шевченка лякала участь у другій морській експедиції, що тривале перебування в морському поході приводило його мало не до відчаю, то до цього треба відноситися як до думки людей, що ніколи в морі не бували, морських пригод не бачили а за морською хвилею спостерігали лише з берега і не знають, не можуть відати, що відчуває моряк зійшовши на берег після тривалого плавання. Тож і випадок, коли Шевченко, догрібши шлюпкою до плаваючого посеред моря трав’яного острівка блаженно, закривши очі, на нього улігся «догори черевом», сприймають мало як не спробу його самогубства.
Та насправді все відбувалося набагато простіше і прозаїчніше – поет хотів посеред моря вдихнути призабутий запах трави, простої зелені, якої в пустині не бачив давно. І матроси з шлюпки його не забули на острівку, а своїм відходом, знаючи примхи Аральської погоди, таким чином намагалися заставити свого «старика» швидше повернутися на шхуну. Моряки це добре розуміють. І якщо при згадці про пустиню у нього «сердце холодеет» то про море він був іншої думки. Такий висновок підтверджує вся його творчість і особливо з великою любов’ю створені прекрасні акварелі морських пейзажів. І не тільки акварелі. Своє відношення до Аралу, як і до всього періоду своєї служби на морі Тарас Шевченко виразив і у віршах:

«Готово! Парус розпустили,
Посунули по синій хвилі
Поміж кугою в Сирдар’ю.
Байдару та баркас чималий.
Прощай, убогий Кос-Арале,
Нудьгу проклятую мою
Ти розважав-таки два літа.
Спасибі, друже...»

Отже, прощаючись з своєю флотською службою, з «убогим» Аралом, Шевченко дякує йому за розвагу і називає його своїм другом. Цим самим дає всім ключ до розуміння свого відношення до моря та флотської служби. Військова служба як вид людської діяльності у Шевченка ніколи не викликала заперечень, багато прогресивних військових - солдати, офіцери і генерали були його товаришами і навіть друзями як до заслання, так і після нього, у тому числі князі і графи. Глибоке неприйняття викликав у нього лише сам уклад військової служби, аракчеєвська військова система, яка віднімала у рядового людську гідність і примушувала солдата і матроса на військовій службі пройти «все роды унижения и поругания». Шевченкові, який знався на законах природи, флотська служба відкрила красу інакшого від рідного українського суворого приаральського світу, який вони досліджували, і він відобразив чарівність цього «кінця світу» як пензлем, так і словом.

…І небо невмите, і заспані хвилі;
І понад берегом геть-геть
Неначе п’яний очерет
Без вітру гнеться…

Він знав, був переконаний, що після завершення морської експедиції його знову повернуть до казарми і муштри, знову відберуть можливість писати і малювати, будуть робити з нього раба в шинелі, тож свою відносну свободу справедливо сприймав «незамкнутою тюрмою». Тому й образно звертався до самої природи, створеної Богом: «Чи довго ще мені в оцій незамкнутій тюрмі, понад оцим нікчемним морем нудити світом?». Називаючи Арал «нікчемним морем», він з любов’ю змальовує морські краєвиди і серце його від стану моря ніколи «не холоділо», як декому хочеться видати, хоч у штормовому морі його шхуна не раз перебувала на грані затоплення.
Немає у Шевченка відрази до флотської служби і морської справи. Врешті, відразу ж після завершення морської кампанії він у листі до А.Лизогуба 8 листопада 1849 року підтверджує своє задоволення від участі в експедиції: «позавчора вернувся я із того степу Киргизького та моря Аральського… живий, здоровий і коли не дуже щасливий, то принаймі веселий» і цим остаточно формує власне ставлення до свого морського минулого і флотської служби. Шевченко добре розуміє загальнолюдське і наукове значення морської експедиції, тому, звертаючись до того ж Кос-Аралу пише і такі рядки:

…Похвались,
Що люде і тебе знайшли –
І знали, що з тебе зробити.
Прощай же, друже! Ні хвали,
А-ні ганьби я не сплітаю
Твоїй пустині…

Служба на військовому судні Шевченка значно вирізнялася від солдатської. З перших днів свого відрядження «на море» він знаходився у колі високоосвічених офіцерів, кращих людей того часу. Начальник експедиції О.Бутаков, готуючись до складного морського походу, відповідно і добирав екіпажі для своєї флотилії. Випадкових людей там не було. «Команди моїх суден, писав у звіті Бутаков, складалися з матросів і піхотних солдатів; останні дуже швидко звикли до нової для них справи, а двоє з них вивчили навіть компас і стали стерновими». То ж не випадково за його словами: «Все вдалося нам якнайкраще при невтомній, пройнятій самовідданістю, старанності наших сподвижників. Незважаючи на риск, нерідко сміливий, неминучий при небезпечній експедиції на водах бурхливих і зовсім не відомих, незважаючи на всі нестатки, удари об мілини і підводні каміння, ми повернулися від трудів наших в повній цілості і з повними комплектами здорових команд».
Знаходячись у складі екіпажу шхуни, Шевченко не міг уникнути флотського побратимства і взаємовиручки у морі. Сам уклад корабельної служби, завдання, які стояли перед експедицією, вимагали цього. Тож команда шхуни стала єдиним дружнім колективом. До Шевченка з повагою ставилися не лише офіцери експедиції а й всі члени команди і він часто їх змальовував на борту шхуни. Шевченко багато чого навчився під час експедиції сам, але і команда шхуни багато чого навчилася у нього самого. Через його мистецькі твори вони по іншому пізнавали і відчували красу цього, як здавалося, «кінця світу», який поставав з творів Шевченка з небаченою силою і чарівністю а випадок під час зимівлі, коли Шевченко організував успішну засідку на тигра свідчить про його авторитет і військову професійність.
Люди, котрим випадає пройти флотську службу, перебути тривалий штормовий морський похід, отримують на все життя уроки морського флотського братства, яке доволі часто змінює уклад їх попереднього життя, стає визначальним у їхньому світогляді. Ця особливість не оминула і Шевченка. У листі до княжни В.М.Рєпніной від 14.11.1849 року Шевченко зізнається: «Вы бы уже во мне не узнали прежнего глупо восторженного поэта, нет, я теперь стал слишком благоразумен… я сам удивляюсь своему превращению, у меня теперь почти нет ни грусти, ни радости, зато есть мир душевный, моральное спокойствие...». Ця зрілість стала наслідком його служби на морі. Як і виробилася звичка називати себе «старим», яка «створила в пам’яті сучасників образ старого Шевченка», хоча за своїм віком він таким не був.
З цього приводу побутують різні версії, одна з яких стверджує, що він, мовляв, на військовій службі забув свій вік. Однак істина, проглядається в іншому. Серед військовослужбовців, особливо серед солдат і матросів, є звичка, і існує й дотепер, називати старших за вислугою «стариками». Під час експедиції Шевченко ще й запустив бороду бо голитися на судні не було змоги. Так і став він для екіпажу «стариком», чому особисто не перечив тай, по-всьому відчувається, що ця звичка йому подобалася.
20 вересня 1849 року наукова флотилія О.Бутакова прибула на місце зимівлі і, на знак завершення кампанії, спустила в Раїмі брейд-вимпел і прапор. Цього ж дня Шевченко змалював у своєму альбомі товариську вечерю на палубі шхуни з нагоди завершення експедиції.
Не зважаючи на труднощі і небезпеки плавання в невідомому для мореплавців Аральському морі, аральська експедиція провела величезний обсяг роботи, зумівши дослідити більше чим 64 000 квадратних кілометрів площі моря і провела дослідну роботу надзвичайної наукової ваги. Їм довелося першими в імперії розв’язувати морські, геологічні та картографічні завдання, вперше науково узагальнити природні дані Аральського моря. Шевченко за час свого плавання зумів створити понад 200 малюнків і нарисів, які наочно ілюстрували проведену наукову роботу і стали творами високого мистецтва. Однак в наукові матеріали прізвище Шевченка внесено не було все із-за заборони йому писати і малювати.
Морські експедиції для Тараса Шевченка стали важливим етапом його творчості – і літературної, і художньої. Навіть і в таких важких умовах майже постійного штормового моря, під час морської хитавиці, в тісній необладнаній каюті, загружений обов’язками і службою він зумів створити видатні зразки художньої творчості. Саме флотська служба надала можливість Тарасу Шевченку писати і малювати, і Шевченко її використав сповна. Присутність і прихильність прогресивного і освіченого морського офіцера О.Бутакова, який розумівся на мистецтві і літературі, сприяли таланту Кобзаря, а морська стихія не могла не відобразитись у його творах великою кількістю малюнків та в віршах. Хоч і в неволі, Кобзар полюбив море, і воно надихало його фізичними і творчими силами. Слід думати, що саме під час другої навігації Шевченко написав вірші:
«...Похилившись, не те щоб
Дуже зажурившись,
А так на палубі стояв
І сторч на море поглядав...
Матрос,
Таки земляк наш з Островної,
На вахті стоя,
Журився сам собі чогось,
Та й заспівав, звичайно, тихо,
Щоб капітан не чув,
Бо з лиха якийсь лихий,
хоч і земляк.
Співа матрос, як той козак,
Що в наймах виріс сиротою...»
***
«Мов за подушне, оступили
Оце мене на чужині
Нудьга і осінь. Боже милий,
Де ж заховатися мені?
Що діяти? Уже й гуляю
По цім Аралу, і пишу.
Віршую нищечком, грішу,
Бог зна колишнії случаї
В душі своїй перебираю
Та списую: щоб та печаль
Не перлася, як той москаль,
В самотню душу.»

Як згодом згадував О.Бутаков, Тарас Шевченко під час експедиції багато працював, малював і креслив, вів себе бездоганно, мужньо переносив труднощі морської служби і проявив кращі професійні морські якості. Під час експедиції він освоїв астрономію і штурманську справу, вільно читав «зоряну карту». Він працював як картограф, як топограф і гідрограф, як художник змальовував морське узбережжя, проводив гідрографічні заміри, які затим переносив на перші карти Аральського моря. Саме він креслив і малював перші карти нових гідрографічних відкриттів, у тому числі і раніше не відомих островів Аральського моря. Крім того, разом з іншими членами екіпажу йому доводилося виконувати і різноманітні матроські авральні роботи на шхуні. Про хід самої експедиції, обстановку і умови, в яких приходилося провадити дослідження, наглядно висвітлюють «шканцевий журнал» та рукопис-щоденник Бутакова, які становлять велику цінність.
Результати Аральської експедиції стали надбанням географічної науки. Картами Аральського моря, створеними при допомозі Шевченка, між іншим, користуються і досі. Результатами Аральської описової експедиції був надзвичайно задоволений і генерал-губернатор. Всі учасники морської компанії 1848-1849 рр., в тому числі і Тарас Шевченко, були «высочайше пожалованы» грошовою премією у 5 рублів.
Отже, Аральська експедиція Шевченка стала морською сторінкою його біографії, однією із найкращих обставин його складного життя, стала школою «яка сформувала Шевченка-мислителя, Шевченка-реаліста».
Після завершення експедиції О.Бутаков знову домігся, щоб Шевченко залишився для остаточної обробки описових матеріалів і вони разом з К.Поспєловим і Т.Вернером їх доопрацьовували в Оренбурзі. З цього приводу О. Бутаков ще напередодні другої навігації, 22 квітня 1849 року, звернувся до начальника 23-ї піхотної дивізії генерал-лейтенанта О.Толмачова з проханням залишити Т.Шевченка і Т.Вернера в складі експедиції після обстеження Аральського моря та дозволити їм для остаточного завершення робіт прибути до Оренбурга: «Оба они будут мне необходимо нужны по возвращении в Оренбург: унтер-офицер Вернер для окончательного составления геологического описания берегов…, а рядовой Шевченко – для окончательной отделки живописных видов, чего в море сделать не возможно, и для перенесения гидрографических видов на карту…».
5 жовтня комендант форту майор Даміч видав наказ, відповідно до якого військова охорона мала 8 жовтня супроводжувати в зворотну подорож членів експедиції: капітан-лейтенанта О.Бутакова, прапорщика Поспєлова, офіцерів топографів Рибіна і Хрістофорова та рядового Шевченка і унтер-офіцера Вернера. Вирушили вони з Раїму 10 жовтня і прибули до Оренбургу 1 листопада 1849 року. Наказ коменданта Раїму засвідчує офіційне завершення морської служби Тараса Шевченка.
Між Шевченком і його флотським командиром склалися дружні відносини. У листі до княжни В.Рєпніной 14 листопада 1849 року поет називає Бутакова своїм товаришем і другом, а стосунки з ним характеризував як добрі і братські. «Сам господь післав мені спасителя, розказував після заслання Тарас Григорович брату Варфоломію, без Бутакова я б загинув, а так, провівши два роки в товаристві з цією людиною, я привик до своєї біди».
Флотська служба і можливість займатися творчістю в період навігацій Аральським морем та в Оренбурзі облегшили долю Кобзаря і позбавили його грубості і черствості, які панували у тодішніх порядках солдатської служби. А зроблені ним під час експедиції на Аральське море наукові роботи виявився справжньою знахідкою для морської гідрографічної служби імперії.
Зважаючи на набутий «флотський» досвід Шевченком і його професійну підготовку О.Бутаков перед від’їздом до Петербургу, виходячи, звичайно, у першу чергу з наукових цілей, вирішив продовжити службу Шевченка на флоті і 15 січня 1850 р. подав рапорт на ім’я командира 2-го лінійного батальйону Г.Чигиря про зачислення Т.Шевченка у розпорядження прапорщика корпусу флотських штурманів К.Поспєлова, призначеного замість нього начальником Аральської флотилії. Шевченко знав про плануємо експедицію для дослідження наявності корисних копалин на узбережжі Аральського моря і перспектива повернутися до порту Раїм його не вабила, він добивався волі і офіційного дозволу творчої роботи. Тож 1січня 1850 року він пише В.Рєпніній: «Для Нового года мне объявили, что следующей весной я должен буду отправиться опять на Аральское море, верно мне оттуда не возвратится!». Однак, попри плани Бутакова, 22 січня Шевченкові оголосили наказ про його і Т.Вернера відрядження до Новопетровського укріплення для участі в експедиції в гори Каратау з тією ж метою. 7 березня 1850 р. він повідомив В.Рєпніну: «Меня погонят 1-го мая в степь, на восточный берег Каспийского моря в Новопетровское укрепление, следовательно, опять прервут всякое сообщение с людьми». Наказ з приводу свого майбутнього відрядження і подальшого відриву від рідної землі Шевченко сприйняв мужньо:

Нехай як буде, так і буде.
Чи то плисти, чи то брести,
Хоч доведеться розп’ястись!
А я таки мережать буду
Тихенько білії листи.

Та довелося розп’ястись. Працюючи в Оренбурзі над завершенням графічних і картографічних робіт експедиції за доносом прапорщика Ільїна про порушення царської заборони писати і малювати «за поблажливе ставлення до Шевченка» О.Бутаков був оштрафований, його наукові дослідження так і не були повністю надруковані, а самого Шевченка заарештували і, захворівшого під час експедиції ревматизмом, відправили на гауптвахту для слідства.
Наказ про експедицію арештом було відмінено і ось таким чином, черговим увязненням, завершилась флотська служба Тараса Григоровича. Про його вклад у наукову експедицію вже мови не було. Після п’ятимісячного арешту і слідства, 17 жовтня 1850 року, його на сім років запроторили в Новопетровський форт під особливо жорсткий контроль, в якому він пробув до 2 серпня 1857 року.
Довелося Тарасу Шевченку походити і випробувати «поштовою лодкою» морську хвилю і Каспійського моря. Перший раз у жовтні 1850 року три дні поспіль під конвоєм на заслання до Новопетровського форту, вдруге – тим же, тільки зворотнім, шляхом до так очікуваної волі.
Про свою самотність і відчай в Новопетровському укріпленні поет зізнається в листі до свого товариша Броніслава Залєського: «Чи повіриш, мені здається інколи, що я кістки свої тут покладу, іноді просто й одур на мене находить, такий палаючий, отруйний серцевий біль, що я собі ніде місця не знаходжу, і чим далі, тим більше посилюється цей паскудний біль. І то сказати: бачити постійно перед собою оці тупі й на додачу п’яні голови – людині і холоднокровнішій від мене не диво збожеволіти; і я, справді, впадаю у відчай, чи пройде коли-небудь кінець моїм жорстоким терпінням».
У спогадах сучасників про зустрічі з Кобзарем, у своєму «Щоденнику» та в листах Тарас Шевченко добрим словом згадує флотських офіцерів та свою флотську службу, яка, хоч як важко йому приходилося, попри всі заборони таки дала йому натхнення і можливості для творчості. Там, в чужому Кос-Аралі, на палубі та в каюті невеликої шхуни народилися не лише прекрасні акварелі морських пейзажів а й велика частина «Кобзаря». Тому твердження деяких дослідників, що Шевченко люто «ненавидів все військове і військову службу» не мають під собою правдивих підстав. Автори подібних тверджень самі армійської шинелі не носили а виписують свої дослідження з оповідань героя Шевченкової повісті «Близнецы» Зосима Сокири, які видаються як одповідь військовій службі самого Шевченка. Вони не зважають на факт, що Шевченко писав художній твір а не свою біографію і вивів образ Зосима Сокири як особи, зіпсованої імперськими військовими порядками спершу у кадетськім корпусі, а затим офіцерським середовищем, і яка була направлена для виправлення на Аральське море. Що-що, а ротні і батальйонні порядки Шевченко знав якнайкраще, армійське середовище споглядав зсередини десять літ власними очима. В своєму батальйоні Шевченко зустрічав подібних офіцерів, засланих на перевиховання, тож літературний приклад був, як говориться, поряд. Однак цей герой ніяк не може бути претендентом на визначення особистого відношення Кобзаря до військової служби.
Реальність була іншою. Не всі, але деякі з офіцерів, як капітан-лейтенант Бутаков, прапорщики Поспєлов і Вернер, офіцер генштабу Карл Герн та ряд інших військових стали одними з найвідданіших його друзів. Через чотири роки після Аральського плавання, знаходячись вже у Новопетрівській фортеці, до Тараса Шевченка дійшли чутки про нову експедицію Герна. З цього приводу в січні 1854 року він написав Залеському: «Поцелуй Карла за меня и скажи ему, что ежели он решился побывать на Сыре, то я пойду за ним на Куань и на Аму, в Тибет и всюду, куда только он пойдет». Цими словами Шевченко сам підтвердив, що військова служба від служби різняться, все залежить від самих людей. Шевченко зненавидів лише «солдатчину і казармений дух Аракчеєва миколаївської армії!», ті військові порядки, які вбивали у людини її гідність, відбирали волю і честь та перетворювали її у безправну і безмовну худобину. Саме такі різнополярні образи офіцерів Шевченко вивів у повісті «Матрос».
Щоб збагнути відношення Шевченка до військової служби і флотської зокрема, слід уявити епоху, під час якої приходилося йому жити і відбувати солдатчину. Достеменну характеристику їй дав Олесь Гончар: «То була епоха, що вішала декабристів, вбивала на дуелях найкращих своїх поетів, гнала в кайданах у рудні Сибіру найшляхетніших своїх синів, послідовно розтерзуючи їх. То була задуха, від якої люди німіли, атмосфера, де панував страх, ненависть, підозри, доноси, загальна заціпленість, де офіційна лжа ставала звичкою і не вважалася безчестям, а слово правдиве, слово вільне щораз обливалося кров’ю». Ось у таких суспільно-політичних умовах Шевченкові довелося служити у війську, яке не могло різнитися від самої системи, і яке, на думку царської охранки, того «чудища стозевного», мало вбити в ньому Поета і Митця. Однак у Шевченка немає нарікань на свою долю. «У російського солдата дозвілля немає» - його точна характеристика умов служби у війську тогочасної імперії. Врешті, чим жорстокішою ставала до Шевченка система, тим вище піднімався його геній. Шевченко з далекого Аралу своєю вогненною поезією, мов маяк у темну ніч, освітив шлях до визволення поневоленим своїм землякам.
Слід обов’язково зауважити, що Шевченко був не звичайним матросом експедиції а членом, хоч і не офіційним, наукової групи і виконував великий обсяг науково-дослідницьких робіт. За дві навігації експедиція в неймовірно важких умовах зуміла дослідити водний простір без малого 65 тисяч квадратних кілометрів та Аральське узбережжя. Отримані наукові результати відважних моряків-першопрохідців мали надзвичайну наукову вагу, були високо оцінені вченими Німеччини і Англії але ім’я Шевченка в наукових колах було надовго приховане бо, як «секретний» арештант, матрос Шевченко працював і виконував свої наукові і творчі обов’язки нелегально. Однак і в умовах нелегальщини і ризику чергового арешту Аральська експедиція стала для Шевченка своєрідною академією знань, які він впродовж подальших семи років заслання в Новопетрівському укріпленні засвоював і розвивав.
Після смерті ненависного царя Миколи I завдяки клопотання друзів у Санкт-Петербурзі Тарас Шевченко був звільнений з заслання 2 серпня 1857 року. Добираючись до столиці, на поштовій станції у Владімірі 10 березня 1858 року Шевченко останній раз зустрівся зі своїм колишнім морським командиром О.Бутаковим та його дружиною, художницею Ольгою Миколаївною. Згодом вона виконала офорти з чотирьох Шевченкових малюнків.
Шевченко був засланий царем на військову службу з правом вислуги. Однак, за десять літ служби він так і не отримав підвищення по службі, яке б полегшило його життя, надало б можливість більш вільно та в більш пристойних умовах займатися творчою роботою. Йому, не зважаючи на достойні характеристики і клопотання командирів, на академічну освіту, категорично відмовили навіть у званні унтер-офіцера. Він назавжди так і зостався рядовим.
Але вплив рядового Шевченка на розвиток морської справи в Україні перевершує вплив і значення багатьох адміралів, які вигравали морські битви. Шевченко популярним поетичним словом та пензлем художника відкрив народу зарослу тернами дорогу до моря, показав суспільству, що цей героїчний віковий шлях українців покритий лицарськими звершеннями «славних прадідів», що море у минулі часи було для них таким же ратним полем, як і український степ. Його слово мобілізувало народ на нові жертовні звершення заради повернення втраченої волі і свободи, повернення присвоєного сусідами українського шляху до моря.
Морські походи запорожців, героїчні кроваві морські битви з ворогами, поразки і перемоги з допомогою поезій «Кобзаря» знову зримо постали у всенародній пам’яті, флотоводці, козацькі чайки знову стали героями оповідань по селянських хатах. Жертовність моряків-запорожців, подвиги, звершені у морських походах, ставали прикладом життя багатьох кращих синів народу. Так відроджувалася морська справа і морський дух народу, плодом якого став національний потяг до моря. Широка громадськість України стала розуміти, що визволення від колоніального ярма можливе лише з визволенням морського узбережжя, звільнення національного шляху до моря, з убезпеченням морських напрямків і приморських шляхів. Тож революційні здвиги на Чорноморському флоті, матроські повстання на броненосці «Потьомкін» в 1905 році, національний здвиг і створення національного Українського флоту у 1917 році, відродження Військово-морських сил незалежної України у 1992 році відбувалися під безпосереднім впливом духу і Слова Шевченка, його «Кобзаря». Життєвий подвиг і творчий геній рядового-матроса Тараса Шевченка варті цілих армій і флотилій, його флотська жертовна служба були, є і завжди будуть для українських військових моряків отим духом, що тіло «рве до бою», рве заради волі і свободи народу, заради зміцнення вистражданої поколіннями борців незалежності нашої України.
У дитинстві О.Бутаков жив у Севастополі. Під час експедиції по Аралу він багато розповідав Шевченкові про місто свого дитинства – Севастопольську фортецю. І не випадково після звільнення із заслання Кобзар планував повернутися на рідну землю через Крим. Та не судилося йому це за життя. Але прийшов таки Тарас до Севастополя, у місто морської слави України, про яке так багато чув із уст Бутакова під час плавання по далекому від Чорного моря Аралу. Тепер прийшов Тарас Шевченко до флотської столиці омріяної ним незалежної України назавжди. В 2003 році, на День Незалежності України, постав Великий Кобзар у бронзі на гранітному постаменті біля берега бухти Омега. В 2005 році у День незалежності України бюст Кобзаря урочисто відкрили і у штабі Військово-Морських Сил України. Тож Шевченко прийшов до Севастополя і Військово-Морських Сил України не лише як національний Пророк – провісник національного флоту, як народний Кобзар, як видатний художник і академік живопису, прийшов як досвідчений моряк, як перший український картограф і гідрограф, як перший художник-мариніст. Тепер він з високого постаменту завжди вдивлятиметься в простори Чорного моря як колись з шхуни «Константин» вдивлявся в штормові хвилі Аральського моря. Звідси він завжди проводжатиме і зустрічатиме з походів бойові кораблі вітчизняного флоту. «І оживе добра слава, слава України...».

Далі

До змісту Мирослав МАМЧАК ТАРАС ШЕВЧЕНКО, МОРЕ, ФЛОТ