Пам’яті екіпажу ескадреного міноносця «Завидний»,
який першим підняв Український національний прапор над Чорним морем,
присвячую, -
автор.

«… бо все гине, -
Слава не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти».
Тарас Шевченко

Лиш Слави своєї будьте синами і богів своїх!
Станьте, як леви, один за одного і держіться Книг своїх!
… А ті вас ведуть у всі дні до звитяг і геройства многого!
Ратна пісня. «Велесова книга»

Хто контролює минуле -
той контролює сучасне;
хто контролює сучасне -
той володіє майбутнім.
Джордж Орвелл

Мирослав МАМЧАК
Чорноморський флот у боротьбі за незалежність України (1917 – 1921 рр.)
Мартиролог офіцерів і урядовців Державного флоту України

ІСТОРИЧНИЙ НАРИС

1. Будівництво Українського державного флоту УНР (травень 1917 – квітень 1918 року)

З XV і майже до кінця XVIII століття існував і успішно діяв на чорноморському театрі Козацький флот України. При його активній допомозі Російська імперія вийшла до чорноморського узбережжя, після чого позбавила Україну свого автономного статусу, а Козацький флот у 1793 році депортувала на Кубань, подальше від українських берегів. Але морська  традиція і потяг українців до моря продовжувати жити серед народу. Перша Світова війна і розвал європейських імперій, викликаний нею, пробудив в українців, отих «ізвічних мореходів», потребу відродити національний військовий флот, котрий би з морських направлень відстоював свободу і волю українського народу в загальному національно-визвольному русі народів Європи.
Три роки Першої Світової війни довели царську Росію до повного економічного виснаження і промислової руїни. Поразки на фронті, нездарність вищого командування управляти військами, корупція у всіх ешелонах влади лише підсилювали загальне народне невдоволення продовженням війни.
В роки війни Україна, напевно, несла найбільший тягар військової повинності, а народ терпів найбільше пригноблення. У роки воєнного протистояння імперій територія України була переповнена військами, перекопана фронтами, на українських землях точилися головні бої і надзвичайно велика кількість українців знаходилася в лавах діючої армії. Ще на початку війни російський уряд повів в Україні відкриті репресії проти національно-культурного руху, позакривав товариства «Просвіта»; заборонялася українська преса, цькувалося українське слово і, з погіршенням Левко Мацієвич           військового стану, загальна ненависть українців до царської адміністрації лише збільшувалася.
То ж далеко не випадково лейб-гвардійські царські полки – волинський, семенівський, єгерський та ізмайловський, укомплектовані в основному українцями, – першими підтримали революційне повстання петроградських робітників, чим забезпечили перемогу Лютневої революції 1917 року.
Перемога революції в Петрограді і демократичні зміни у російському суспільстві прискорили процес українського національного відродження, ідеєю якого стало національно-територіальна автономія України в новій демократичній Російській державі. За цими засадами – ще не повної незалежності, а лише автономії – спершу і планувалося державне, в тому числі і військове, будівництво в Україні.
17 березня 1917 року Товариством Українських Поступовців в Києві було проголошено Українську Центральну Раду, головою якої був обраний професором історії Михайло Грушевський. Тодішній взірець його бачення процесу державного будівництва був взятий з прикладу вивільнення з колоніальних пут колишніх англійських колоній: «…Колонії Англії як Канада, Австралія, Нова Зеландія… наближаються до повної державності, мають своє військо та фльоту, гроші…». Однак, на відміну від тієї ж Канади, соціалістична Центральна Рада власного війська бачити не хотіла, вважала його інститутом гноблення трудового народу, безпеку якого, на її погляд, цілком могла б забезпечити народна міліція, сформована за територіальним принципом. Прихильником міліцейського принципу створення національного війська спершу виступав і військовий лідер Центральної Ради Симон Петлюра.
Ідеї українського відродження досить швидко опанували більшістю регіонів України, популярність Центральної Ради надзвичайно швидко зросла серед народу, і вона перетворилася не лише на політичний центр, а й на орган державної влади в Україні.
В загальному русі українського відродження національний військовий рух зайняв чільне місце. Вже 22 березня 1917 року з ініціативи поручика Миколи Міхновського відбулися збори представників військ київського гарнізону, які висунули вимогу до Тимчасового уряду надати автономію Україні. Того ж року, в річницю смерті Тараса Шевченка, 20 тисяч українських вояків вийшли на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами в Петрограді, а 1 квітня 1917 року 100 тисячна маніфестація військ і мешканців гарнізону відбулася в Києві. Напередодні цієї маніфестації, 29 березня, в київському гарнізоні організувався Український військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка, який прийняв рішення сформувати Перший козачий полк імені гетьмана Б. Хмельницького.
Військові організації першими визнали Центральну Раду керівною політичною силою в Україні і першими поставили питання відновлення української державності, а для її захисту – створення національного війська і флоту. Організацією національного війська мав займатися обраний 1-м Військовим з’їздом Український Військовий організаційний комітет.
Військові, а це були в основному досвідчені фронтовики, підштовхували Центральну Раду на шлях державотворення. 10 квітня 1917 року на віче в Києві військові висунули вимогу «домагатися організації української національної армії з усіма родами зброї...». Услід починають  створюватися  Військові ради в діючих  фронтах  та  в гарнізонах. Цей  рух поширився і на флот.
На  Балтійському   флоті   зусиллями   в  першу чергу  старшого  лейтенанта Михайла  Білинського,       лейтенанта         Святослава  Шрамченка  та   капітана   2   рангу   Миколи Злобіна було  створено  дієвий «Український воєнно-морський      революційний       Штаб Балтійського флоту».  Штаб не лише домігся організувати  моряків-українців,  але й зумів вирішити у Тимчасового уряді питання про    українізацію крейсера «Світлана», ескадрених міноносців «Україна» і «Гайдамака» та підняття на них українських національних прапорів. Планувалося згодом перевести ці кораблі на Чорноморський флот, але більшовицький переворот не дав змоги здійснити плани балтійців.
Організувалися українські моряки в свої Ради і на Каспійській, Амурській, Сибірській і Північній флотиліях російського флоту.
Звичайно, Чорноморський флот не міг залишитись осторонь процесу українського відродження. На той час його особовий склад більш чим на 80 відсотків був укомплектований українцями, серед мешканців Севастополя та Миколаєва теж переважали вихідці з України. В головній базі флоту ще з 1903 року активно діяв популярний в Севастополі культурно-просвітницький гурток «Кобзар», а при нім і аматорський театр, створений видатним морським офіцером-льотчиком Левком Мацієвичем. Гурток «Кобзар», розповсюджувані в ньому твори Тараса Шевченка та вільнодумство у чималій степені спричинили повстання на броненосці «Князь Потьомкін-Таврічєскій», одним з  організаторів і активним учасником якого був член Радикальної української партії флотський інженер Олександр Коваленко, теж активіст «Кобзаря». Активним членом «Кобзаря» свого часу був і лейтенант Петро Шмідт, який продовжив справу «Потьомкіна» і очолив повстання моряків крейсера «Очаків» 15 листопада 1905 року.
Саме в цім часі на флоті починається активний розвиток української національної ідеї. Борт повсталого у червні 1905 року «Потьомкіна», який під малиновим козацьким прапором одинадцять діб був острівцем свободи, плавучою козацькою республікою, вільною від російського царизму, цілком можна назвати кораблем української революції на Чорному морі і предтечею загальноукраїнської революції 1917–1921 років.
За спогадами учасників повстання, і в першу чергу «Матроси Чорного моря. Правда про «Потьомкін» Панаса Матюшенка, який після загибелі Григорія Вакуленчука очолив повстання, та офіцера-потьомкінця Олександра Коваленка, повстання на броненосці «Потьомкін» не мало нічого спільного з більшовизмом. Причиною повстання став не борщ з червивого м’яса, як це виставляли комуністичні пропагандисти, а повстання українців проти національного приниження. Повсталий броненосець 11 днів борознив Чорне море під малиновим козацьким, а не червоним більшовицьким, прапором. «Навіть у сучасних підручниках не пишеться, що початок повстання бере відлік із фрази, вимовленої уродженцем Житомира артилерійським унтер-офіцером Григорієм Вакуленчуком українською мовою: «Та доки ж ми будемо рабами!?». «Нижні чини» – матроси та унтер-офіцери, до яких добровільно приєднався лише один офіцер Олександр Коваленко (кілька офіцерів погодилися підтримати повсталих, так би мовити, добровільно-примусово) – взяли в свої руки корабель і на певний час перетворили його на територію, вільну від російського самодержавства і від впливу більшовизму. І більшовики дуже добре це знали – тому 1923 року на виконання директиви Леніна, яка з'явилася за рік до цього, панцерник «Потьомкін» був розібраний на металобрухт», - відзначає дослідник цієї теми Данило Кулиняк.
Це повстання було найбільш яскравим виявом народного гніву на Чорноморському флоті, який на той час за своїм складом був переважно українським, тому й не зберегли для нащадків «острів свободи, острів революції», як пізніше самі ж більшовики нарекли бунтівний корабель.
Перебуваючи в еміграції у Женеві, Панас Матюшенко написав своєму товаришу, відомому письменнику Гнату Хоткевичу, що «перші зерна свободолюбності дістав із отої школи (в Дергачах)», яку організовував для молоді письменник у Хар­кові. Панас Матюшенко згадував під час останньої зустрічі з Гнатом Хоткевичем у Львові у червні 1907-го: «Того й Тараса Шевченка люблю більше будь-кого з вашого брата письменника... Він навчив мене ненавидіти все неробоче, нечесне й лукаве. І ти в цьому трохи винен, Гнате. Тоді, в Дергачах, ти посіяв у мою душу Шевченка на все  життя». Тож не випадково «Кобзар» Т. Шевченка був улюбленою книжкою потьомкінців, його поезії поширювалися у вигляді «летючок» по всьому флоту. Твори Тараса Шевченка були своєрідним ідеологічним забезпеченням повсталих моряків, тому і фігурували у слідстві як незаперечні факти неблагодійності повсталих. Повстання моряків, що носило національний характер, було жорстоко придушене імперською системою, а радянська постаралася надати йому виключно побутовий, соціальний характер, повністю виключивши національно-визвольний.
Дух Кобзаря з розстрілом «потьомкінців» і «Очакова» у Севастополі не вмер. Реакція лише заставила членів «Кобзаря» і український рух перейшли на нелегальні методи роботи. Та перебуваючи під наглядом поліції, у фактичному підпіллі, активісти «Кобзаря» продовжували роботу «повернення національної свідомості» українцям у матроських бушлатах.
Поворотним став 1917 рік. На початку цього року «Кобзар», очолюваний директором жіночої гімназії В’ячеславом Лащенком, провів ряд загальноміських заходів національно-патріотичного спрямування, його популярність у Севастополі різко зростала і у березні 1917 року він офіційно перетворюється на Українську Чорноморську громаду Севастополя. Членами «Кобзаря» ставали не лише матроси і кондуктори, а і старші офіцери флоту, і вони внесли суттєвий вклад в пробудження національної свідомості моряків-чорноморців, проводили активну культурно-просвітницьку і роз’яснювальну роботу серед мешканців і особового складу флоту, вносили вагомий заряд української духовності, повернення до батьківських коренів моряків всього Чорноморському флоту. Серед найвідоміших були начальник Севастопольської фортеці капітан 1 рангу Михайло Остроградський-Апостол, командир флотського екіпажу В. Савченко-Більський, прокурор флоту підполковник Вадим Богомолець, дружина командувача ЧФ Оксана Колчак та інші. Активісти Чорноморської громади восени 1917 року створили у Севастопольській фортеці Севастопольський військовий клуб імені кошового отамана Івана Сірка, який розгорнув організаційно-виховну роботу на кораблях і у військових частинах гарнізону.  
Лютнева революція, відречення імператора і падіння його трону призвели до демократичних перетворень в Росії, не оминули вони армію і флот. Йдучи назустріч вимогам часу, командувач Чорноморським флотом віце-адмірал О.Колчак 19 березня 1917 року затвердив «Положення про організацію чинів флоту Севастопольського гарнізону і працюючих на державну оборону робітників». Відповідно до цього Положення, основним завданням воєнної організації являлося:

«1. Зміцнення бойової могутності флоту і армії, щоби довести війну до переможного кінця; 2. Служити оплотом народженої свободи і підтримувати Тимчасовий уряд…; 3. Вироблення нових форм життя громадянина і воїна віднині вільної Росії; 4. Сприяння просвітництву серед флоту і військ».
Загальна організаційна схема складалася з ротних виборних, полкових і корабельних комітетів та Центрального воєнного комітету (отримав назву «Центрофлот»), до складу якого входили і представники робітників. На кожному лінійному кораблі і крейсері створювався судновий (корабельний) комітет з трьох офіцерів, одного кондуктора і 12-15 матросів. На менших кораблях був, відповідно, й менший склад судового комітету. Судові комітети своїми обов’язками мали підтримувати бойову готовність судна, дисципліну і порядок, боротися з провокаціями, вести порядок відпусткам, контролювати розходування коштів, вносити пропозиції командиру щодо накладення стягнень на членів команд, крім обговорення питань бойової підготовки і навчання команд. Всі рішення судових комітетів набирали сили після затвердження їх командиром корабля.
Кожна з груп, що входили в організацію (офіцери, кондуктори, матроси, солдати і робітники), крім того, мали мати свої Загальні делегатські збори від всіх кораблів, у робітників – Севастопольська рада робітничих депутатів. Так, в результаті виборів в організаційне бюро «Союзу офіцерів флоту» було обрано 60 офіцерів, при чому найбільше голосів було віддано за командувача флотом віце-адмірала О. Колчака – 416, капітанів 1 рангу О. Нємітца і В. Клочковського – 411 і за лейтенанта Шрамченка – 186 голосів делегатів. Згідно «Положення про Центрофлот», цей своєрідний флотський парламент являв собою «вищий вибраний демократичний орган управління Чорноморським флотом» і був відповідальним «перед вищими державними установами і перед Загально-Чорноморським З’їздом». Він обирався за 4-членною формулою і поповнювався представниками від Союзу моряків і річників торгового флоту. До його складу входили відділи: воєнно-морський (головний, що відав оперативними, розпорядчими і технічними питаннями), господарський, санітарний, юридичний і політичний. Першим головою Центрофлоту було обрано матроса з лінкора «Воля» Євгена Шелестуна.
Поряд з загальною демократизацією життя флоту почало оживлятися і національне життя, а з ним – і національне пробудження всіх категорій особового складу Чорноморського флоту, які почали гуртуватися в громадські організації «Українське Земляцтво».
Розвиток національно-демократичного руху вже виходив за межі культурно-просвітницької роботи. Тому у березні місяці 1917 року з ініціативи членів гуртка «Кобзар» були проведені перші збори українців Севастополя. Збори, на які прибуло 500 матросів і офіцерів гарнізону, проголосили створення на базі «Кобзаря» Української громади Севастополя. До її складу увійшли як військовослужбовці, так і працівники флоту та цивільні мешканці міста. У квітні були проведені другі збори, на які прибуло надзвичайно багато (більше п’яти тисяч) делегатів як з гарнізонів флоту, так і з порту та заводів. Збори обрали Раду Української громади, затвердили статут і завершилися велелюдною маніфестацією у центрі Севастополя. Прапором громади затвердили малинове полотнище з білим козацьким хрестом       
Вадим Богомолець      посередині.
Головою Ради було обрано керівника «Кобзаря» В’ячеслава Лащенка, його заступниками стали матрос М. Пащенко і вчитель М.Коломієць.

Просвітницьку секцію очолив командир флотського екіпажу підполковник Володимир Савченко-Більський, агітаційно-пропагандистську – начальник військово-морської судової управи флоту підполковник Вадим Богомолець, воєнну – корабельний інженер капітан Микола Неклієвич, скарбником визначили рангового Івана Лихоноса. Членами Ради були і представники флотської авіації – пілот Сліпченко і поручник Михайло Михайлик. Обрана Рада розмістилася в приміщенні «Уніанбанку», в центрі Севастополя, на якому вивісила національний жовто-блакитний прапор України та прапор Української громади.   
За рішенням загальних зборів українські корабельні ради були створені на лінійних кораблях, крейсерах, у Підводній і Мінній бригадах, флотському екіпажі, Повітряній бригаді, школі підводників в Балаклаві та сухопутних частинах севастопольської фортеці. Найбільш чисельні і впливові Ради були створені на лінкорах «Воля», «Іван Златоустий», «Євстафій», «Ростислав», крейсерах «Кагул», «Пам’ять Меркурія», «Синоп», ескадреному міноносці «Завидний» та у флотському 8-му екіпажі. Останній навіть мав свій Український прапор-штандарт з портретом Т.Г. Шевченка, а його оркестр першим у Севастополі почав виконувати гімн «Ще не вмерла Україна».
Під тиском судових комітетів, матроських мас та процесу демократизації командувач флотом віце-адмірал О. Колчак наказом по флоту від 16 квітня 1917 року перейменував лінкори з одіозними для нижніх чинів царськими іменами «Императрица Екатерина Великая» на «Свободную Россию», «Імператор Олександр III» на «Волю» броненосець «Пантелеймон» (колишнього «Потёмкина») на «Борець за свободу» та ще ряд інших кораблів.
В Одесі ще з початку 1900-х років осередком українського національного руху було культурологічне товариство «Просвіта», яке організував етнограф, літературний критик і правознавець Михайло Комаров. Розгромлена після підтримки повсталих потьомкінців і робітничих страйків в Одесі російською реакцією в 1909 році, «Просвіта» зусиллями того ж М. Комарова відроджується «Українським клубом», а затим перетворюється у товариство «Українська хата». Членами «Української хати» стало багато військових моряків, і це надало можливість у квітні 1917 року на її базі заснувати Українську Військово-Морську Раду Одеської округи. Головою Ради обрали морського офіцера старшого лейтенанта Василя Пилишенка, а почесним головою – Володимира Чехівського, майбутнього прем’єр-міністра Української Народної Республіки.
В Миколаєві, щоб «розворушити самосвідомість в земляках своїх, розбудити щиру любов до рідного краю», зусиллями сина колишнього командувача Чорноморським флотом адмірала М. Аркаса, видатного історика і статського радника Миколи Аркаса товариство «Просвіта» було зареєстроване 16 лютого 1907 року і нараховувало на той час 180 активних членів. В 1917 році це товариство формує 20 філій в губернії, активно підтримує Центральну Раду та веде просвітницьку роботу серед військових моряків у діючій армії. Питання українізації флоту та суднобудівних компаній активно захищав у міській Думі просвітянин, викладач інституту М. Лагута. Зусиллями миколаївських просвітян українські гуртки були створені майже на кожному кораблі, військовій частині і флотських екіпажах.
За прикладом Одеси товариство «Просвіта» і «Українська хата» були створені у той же час і в Херсоні. Їхнє зародження пов’язане з іменами визначних діячів української культури Бориса Грінченка, Софії Русової, Миколи Куліша, Чайки Дніпрової, Миколи Чернявського. У Сімферопольському гарнізоні створену «Українську громаду» та «Союз української молоді» очолив учитель гімназії Клименко.    
Голова Феодосійської Ради Лука Бакун доповідав у Київ про розвиток подій того часу в Криму: «Перед Великоднем 1917 року одночасово одержано із Севастополя та Сімферополя повідомлення зі зразком статуту відкриття на містах Просвітні і припинити діяльність Українського Землячества. В Вербну неділю були вибрані Ради із 15 чоловік, а на другий день Великодня Просвітньою Радою уже був українізований 52 піш. запасовий Віленський полк. На четвертий день ми отримали звістку, що заходами місцевих Просвітніх Рад уже були українізовані – Сімферопольський гарнізон, Керченська фортеця та частина Чорноморського флоту. Зараз же були відкриті курси українознавства в Сімферополі та Севастополі...». 
З приводу організації роботи курсів українознавства 12 травня 1917 Вадим Богомолець звернувся до голови одеської Української Ради Сергія Шелушина: «А уже у нас велика потреба в промовцях. Чи не приїхав би хто від Вас до Севастополя? Дуже прохаю Вас, чи не можна добути в Одесі Історію України Аркаса, бо у нас нема, а вона мені дуже потребна для лекцій. Читаю, як можу, у нас історію України... Дуже нам цікаво було б знати точно малюнки прапорів Запорожських».
Український рух на флоті розгортався швидкими темпами і набирав масового характеру. Якщо в березні 1917 року Українська Чорноморська громада налічувала 200 членів, то вже на перші збори 11 квітня 1917 року, які були присвячені відкриттю Ради Української Чорноморської громади, прибуло більше 5000 моряків-українців. 
Просвітницька і пропагандистська робота на флоті значила надзвичайно багато, бо після лютневих подій у Петрограді та проголошення Центральної Ради в Україні на флот почали прибувати різноманітні політичні емісари, які своїми діями підривали єдність екіпажів, військову дисципліну і бойову готовність флоту. На протидію цій анархії Чорноморська Українська Рада створила Рух за єдність матросів, солдат і офіцерів, за нові взаємовідносини і дисципліну в новій демократичній країні, який очолив начальник Підводної бригади капітан 1 рангу В’ячеслав Клочковський.
Український національний рух підтримав командувач флотом віце-адмірал О. Колчак, який бачив, що на тих кораблях і в військових частинах, де існують українські Ради, зберігається порядок і дисципліна, і вбачав в українізації порятунок від більшовицької анархії, пропагандисти якої вже проникали в матроські кубрики. Виступаючи перед моряками-українцями на маніфестації 7 квітня 1917 року, командувач флотом заявив: «…мені припадає честь говорити з українцями, що зібралися тут заявити своє існування: Чорноморська фльота, керувати якою я маю собі за честь, на 90 відсотків складається з синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найкращих моряків, які тільки існують на світі…».
За спогадами члена Ради капітана 2 рангу Миколи Неклієвича, в той час «відбулося кілька надзвичайно численних українських маніфестацій в Севастополі, які показали міць українського руху і були гарно улаштовані великою кількістю жовто-блакитних прапорів з учасниками, одягненими в національні українські одяги. А в одній маніфестації, то брав участь чумацький віз з круторогими волами і цілий відділ матросів з лінійного корабля «Св. Євстафій», перебраний за запорожців і на конях».
Про святкування Українською Громадою Зелених свят у Севастополі залишив спогади мічман Яким Христич, делегований від флоту колишній член Центральної Ради: «На перший день Зелених Свят 1917-го року небувалий тут похід вулицями міста по старій українській традиції‚ а саме: шість селянських драбинчастих возів‚ наповнені свіжим пахучим сіном‚ вкриті килимами‚ прикрашені квітами і клечанням‚ — повільно везли направду «чумацькі круторогі» ситі воли‚ якими правили старенькі сивоусі козаки-чорноморці (гей би «чумаки»)‚ а коло кожного воза ще по два верхівці на конях‚ одягнені в запорожські однострої-жупани‚ з рушницями за плечима і малиновими прапорцями. На тих возах сиділи молодиці та дівчата в літніх вишиваних народних одностроях‚ з вінками на головах та з барвистими намистами-королями з різнобарвними лентами на шиях. Між ними були і браві хлопці-моряки. Всі вони святочно розбавлені‚ у веселому настрої‚ усміхнені…
Замітним було те‚ що на першому возі посеред дівчат сиділа старша віком жінка в мальовничому полтавському старовинно-козацькому жіночому строю. Це була українка з Полтави — пані Колчак (Оксана Колчак – авт.) (почесний член Севастопольської Української Чорноморської Громади)‚ дружина командуючого Чорноморською Воєнною Фльотою адмірала Колчака. Парада почалася о годині 7.30 рано на великій площі-майдані‚ коло «Графської пристані»‚ яка була цілковито заповнена моряками і цивільними гядачами ще ніколи небувалої у Севастополі такої події‚ як Українські Зелені Свята. Морська оркестра грала «Марсельєзу» під громові оплески присутніх на майдані. Коли вони посувалися головними вулицями‚ лунали українські народні пісні‚ а мешканці‚ що заповнювали пішоходи-тротуари‚ закидали вози квітами. Похід закінчився десь біля 9-ї години біля Кургану адмірала Нахімова.
Було то справді величаво-гарне‚ чаруюче‚ національно-українське святкування Зелених Свят — символічне видовище‚ яке‚ на жаль‚ у Севастополі вже більше не повторилося. У той день домівка Ради Севастопольської Української Чорноморської Громади була відповідно удекорована як всередині‚ так і ззовні. На балконі маяли національний і малиновий прапори та красувався гарно прибраний квітами великий портрет Тараса Шевченка.
У цей пропам’ятний день Українських Зелених Свят у Севастополі‚ на наказ Морської Ради Депутатів — Морський Парламент Центрфлот — на щоглах усіх кораблів Чорноморської Воєнної Фльоти‚ на твердинях — фортеці берегової оборони і на касарнях морської піхоти вперше по віковій московській неволі гордо замаяли українські національні прапори — прапори Української Волі!.. Після Зелених Свят наш національний прапор ще маяв на частині бойових кораблів до грудня 1917-го року‚ тобто, до приходу большевиків до Севастополя».
Подібні маніфестації відбувалися не лише у Севастополі, а в усіх портах України. В Одесі, наприклад, на честь проголошення Першого Універсалу Центральної Ради відбулася організована Одеською Морською Радою маніфестація військових і цивільних мешканців в декілька десятків тисяч чоловік. Велелюдну колону прикрашав величезний український національний прапор з великим портретом Тараса Шевченка. Тоді ж одеськими представниками до Києва були направлені старший лейтенант Пилишенко і матрос Кошельний.
5-8 травня 1917 року делегація чорноморських моряків взяла участь у        Степан Письменний     роботі I Всеукраїнського військового з’їзду у Києві, на якому висунула вимогу українізації флоту та поповнення його  виключно вихідцями з України. З’їзд проголосив створення Генерального Військового Комітету як найвищої військової установи в Україні на чолі з Симоном Петлюрою. До президії Комітету було обрано і матроса Балтійського флоту Степана Письменного, який мав опікуватися флотськими справами.
Рішення з’їзду викликали хвилю українізації в діючій армії і викликали різко негативну реакцію Тимчасового уряду Росії. До Києва поступила заборона воєнного міністра О. Керенського на роботу Генерального Військового Комітету.
З приводу розвитку ситуації в Україні не так, як того хотілося в Петрограді,  на  початку травня до Києва особисто прибув О. Керенський, який затим побував у діючій армії. 17 травня 1917 року з Одеси він прибув до Севастополя. Ввечері того ж дня разом з командувачем флоту віце-адміралом О. Колчаком він зустрівся з делегатами судових команд на борту штабного броненосця «Георгій Побєдоносєц», де їх офіційно зустрічав начальник севастопольської фортеці капітан 1 рангу Михайло Остроградський.
Звертаючись до моряків-чорноморців, Керенський агітував за єдину демократичну Росію, в якій не бачив місця для автономії України, та за продовження війни. Діяльність Генерального Військового Комітету в Києві вважав незаконною, а створення національного війська України шкідливим, тому був проти українізації флоту. Однак на флоті продовжувати безглузду війну бажаючих було надто мало, тому промова воєнного міністра особливого впливу на особовий склад не мала.
Та не встиг ще О. Керенський далеко від’їхати від Севастополя, як більшовицькі агітатори розповсюдили інформацію, що на флот незабаром планує прибути В.І. Ульянов-Ленін. Чорноморський флот вже став розглядатися козирною картою різних політичних сил Росії в їхній боротьбі за збереження впливу на Україну та обмеження її національного розвитку. Питання приїзду Леніна на флот розглядалося того ж місяця на загальнофлотських зборах, які 340 голосами з 409 присутніх делегатів прийняли рішення направити в усі гарнізони флоту телеграму з вимогою «ні в якому разі не допустити приїзду Леніна до Севастополя».
Це була перша поразка більшовиків у першій же пробі їхніх сил в боротьбі за вплив на флот. Громадська ситуація і суспільна думка чорноморців були далекими від більшовицького світогляду. Звістка, що «постала Україна», що створено український уряд, сколихнула українські маси в діючій армії і на флоті. Ще не сягаючи думкою про повну самостійність, моряки Чорноморського флоту почали відкрито вимагати дозволу підняти національні прапори та українізувати кораблі і підрозділи військ. Зберігся архівний документ, який засвідчує, що 15 квітня 1917 року судовий комітет міноносця «Жуткий» передав казначею «Союзу матросів» 20 карбованців 89 копійок, зібраних офіцерами, кондукторами і матросами корабля, на придбання українських національних прапорів. В липні 1917 року з ініціативи керівника Української Ради міноносця «Завидний» на ньому був піднятий український прапор, але через протести командування і відсутність реакції з Центральної Ради прапор був спущений. У значній мірі були українізовані частини морської піхоти та берегової оборони флоту. Українські відділи були створені в Окремій десантній дивізії в Севастополі, в частинах морської авіації, в гарнізонах фортець Севастополь, Очаків, Керч, а також в полках Балтійської дивізії морської піхоти, яка дислокувалася в гирлі Дунаю і входила до складу румунського фронту.
Не зважаючи на заборону з Петрограда, Генеральний Військовий Комітет 18-23 червня 1917 року провів II Всеукраїнський Військовий з’їзд. На з’їзд до Києва прибула і велика делегація Чорноморського флоту. Під тиском чорноморських делегатів і групи самостійників Міхновського з’їзд прийняв постанову про українізацію Чорноморського флоту та Румунського і Південно-Західного фронтів. Практично було поставлено питання про створення Українського фронту, що вже незабаром привернуло прихильну увагу Франції і Великої Британії. З’їзд перетворив Український Генеральний Військовий Комітет (УГВК) у вищу військову установу України, фактично у військове міністерство, наставив негайно створити його структурні підрозділи у військах і на флоті та оголосив догану тим воякам-українцям, які не виконували  розпоряджень УГВК.
Якщо напередодні з’їзду воєнний міністр Тимчасового уряду О. Керенський погрожував смертною карою тим, хто прибуде на з’їзд, то під час його роботи зі Ставки прийшла телеграма вже іншого характеру і тону: «военный министр приказал сообщить, что не встречается препятствий к продолжению деятельности Украинского Генерального Вой. Комитета». Цю телеграму зал зустрів реготом, воєнний міністр і Ставка вже не мали важелів впливу на ситуацію в Україні.  
В останній день роботи з’їзду і під його тиском Центральна Рада своїм Першим Універсалом проголосила автономію України у складі демократичної Росії. З’їзд обрав і Тимчасову військову раду із 130 членів, яких ввів до Центральної Ради.
Проголошення автономії України делегатами з’їзду було сприйнято з небувалим до цього ентузіазмом і радістю. Цей ентузіазм і духовне піднесення делегати рознесли по фронтах, арміях і на флот. Гарнізони Умані і Вінниці, за ними українці-вояки Петрограда і Генерального штабу імперії почали самовільно складати присягу на вірність Центральній Раді. Розпочався процес творення українського війська, який розпочався зі створення у Києві Українського Генерального військового комітету (УГВР) на чолі з керівником Українського військового комітету Західного фронту Симоном Петлюрою.
28 червня 1917 року Центральна Рада створила перший український уряд під назвою «Генеральний секретаріат», який очолив письменник Володимир Винниченко. Генеральним секретарем військових справ (в подальшому – військовим міністром) в першому українському уряді було призначено голову УГВК Симона Петлюру.  
Після II Всеукраїнського Військового з’їзду українські військові комітети швидко створюються на всіх фронтах, в арміях, в корпусах, в дивізіях, організовується випуск їхніх газет. Напередодні з’їзду у Сімферополі було створено Український військовий Клуб імені Петра Дорошенка, який з українців гарнізону 29 травня 1917 року створив Український запасний полк.
Повернувшись до Севастополя, делегати з’їзду створюють Чорноморський Український Військовий Комітет на чолі з Нестрєляєм. Статут його передбачав, що створений комітет «має своїм завданням зорганізувати українців-вояків Чорного моря, а також всього побережжя його:
1. Перше завдання Чорноморського Українського Військового Комітету – вжиття заходів, аби мати зв’язок з Українською Центральною Радою, Українським Військовим Генеральним Комітетом, а також з усіма українськими організаціями Чорного моря і його побережжя.
2. Проводити в життя усі розпорядження Українського Військового Генерального комітету.
3. Яко найскоріше організувати просвітні гуртки в кожній частині армії і флоту, де є українці...».
Комітет складався з 19 членів, кожний з яких представляв окрему військову частину, та президії з 5 чоловік. До складу його президії увійшов і командир лінкора «Синоп» капітан 1 рангу Михайло Остроградський. Створений комітет розпочав жваву роботу по поширенню свого впливу на кораблях і в з’єднаннях флоту, став формувати в них просвітницькі гуртки. Найактивнішими організаторами цієї роботи виступали члени Комітету підполковник судової управи Вадим Богомолець і оберавдит флоту сотник Борис Лазаревський.
Українські гуртки в дивізіонах, на кораблях і суднах ставали справжньою школою українського відродження. У зверненні до Центральної Ради моряків-підводників Балаклави в червні 1917 року наголошувалося: «Ми, українці-моряки 4-го підводного дивізіону і Школи підводного плавання Чорноморської Фльоти (м. Балаклава на Таврії), зорганізувавшись в гурток, щиро вітаємо Українську Центральну Раду, яко єдину оборонницю прав пригнобленого українського народу. Ми з почуттям подяки за великі послуги Ненці бажаємо Центральній Раді блискучого успіху на рідній ниві і, таким побутом, довести Україну до автономного ладу. З доручення гуртка – голова Йосип Дем’яненко».
Для захисту українства в умовах наростаючого безвладдя і анархії у червні 1917 року обирається Севастопольська українська Рада військових і робітничих депутатів на чолі з прапорщиком Костянтином Величком.
Українська ідея все більше входила до свідомості всіх категорій особового складу флоту і мешканців флотських гарнізонів. В червні місяці українські матроси і корабели Миколаївського гарнізону поставили питання українізації кораблів, що будувалися на заводі «Россуд», і підняття на них українських прапорів.
23 червня 1917 року на Миколаївському заводі «Россуд» завершилося будівництво, і наказом командувача до складу Чорноморського флоту був зарахований найпотужніший корабель флоту лінкор-дредноут «Воля». 24 червня на корабель повернулася делегація моряків, які брали участь в роботі II Всеукраїнського військового з’їзду. Коли делегати довели до екіпажу корабля постанову з’їзду про створення українського національного війська і флоту, екіпаж лінкора майже одноголосно постановив підняти над кораблем український прапор і під ним вийти в море, до Севастополя. І на вимогу судового комітету, попри заперечення командира лінкора, матроси український прапор таки підняли в якості кормового на кораблі. Командир лінкора і частина офіцерів корабля відмовилися підпорядкуватися судовому комітету і виходити в море під українським прапором. Команда корабля у відповідь почала вимагати у командування флотом списати їх з корабля і замінити на період переходу до Севастополя.
Ситуація загострювалася, назрівав конфлікт між матросами і офіцерами – на флоті були ще свіжими події 1905 року на броненосцях «Потьомкін» і «Очаків». Ситуацію залагодив тодішній виконувач обов’язків командувача флотом контр-адмірал В. Лукін, який умовив матросів до проведення Установчих зборів офіційно український прапор не піднімати на гафелі, не заперечуючи про його присутність на реї і баштах корабля. Тож 4 липня 1917 року до севастопольської гавані новозбудована «Воля» входила під Андріївським прапором. За спогадами учасників тих подій, хоч на гафелі дредноута-лінкора і розвівався Андріївський прапор, та все ж таки він був «розцвічений» численними жовто-блакитними прапорами, а зустрічати її на Приморський бульвар вийшла маса людей з великою кількістю жовто-блакитних прапорів.
Після прибуття «Волі», у липні місяці, теж під впливом рішень Всеукраїнського військового з’їзду вже у Севастополі підняв український прапор і під ним вийшов в морський дозор ескадрений міноносець «Завидний». Після повернення з моря на вимогу Центрофлоту прапор з гафеля корабля прийшлося спустити, та й з Києва екіпаж не отримав відповідної реакції на свої дії.
Подібні події відбувалися і в діючій армії, і рахуватися з ними Тимчасовий уряд не міг. Тому визнання Центральної Ради Петроградом було справою недалекого часу, і він настав 11 липня 1917 року, коли вперше з часу гетьмана Мазепи до Києва для переговорів з Україною прибула російська урядова делегація. Під час переговорів українською і російською сторонами було узгоджено Статут автономії України у складі російської держави, і після офіційного завершення переговорів оголошено відозву Тимчасового уряду і II Універсалу Центральної Ради. Зачитавши його, М. Грушевський кілька раз заявив, що «Ми вступаємо на вищий щабель і дістаємо фактичну автономію України».
Насправді, фактичну автономію Україні добуло українське військо, її виборола збройна сила українців. Та Грушевський, йдучи на поступки Петрограду, виставив це так, як би українці отримали свою волю з чужої ласки – з рук Тимчасового уряду Росії. Врешті, дивуватися тут нічому. Українські лідери не могли так запросто відмовитися від вікових колоніальних традицій та своїх партійних програм.
Наслідки не забарилися. Тимчасовий уряд, придушивши липневе повстання більшовиків у Петрограді, відмовився затверджувати обумовлений на переговорах Статут автономії України і замість нього видав «Інструкцію 4-го серпня», якою відбирав в України сім губерній, а у Центральної Ради – право на керівництво військовими і міжнародними справами, шляхами, поштою і телеграфом.
Чорноморський флот відреагував на «Інструкцію» оперативно і рішуче. Більшість моряків-чорноморців не бачили себе поза межами України і активно підтримували Центральну Раду в її боротьбі за волю України. Тому особливо негативною була їхня реакція на спробу Тимчасового уряду обмежити автономію України п’ятьма губерніями: Волинською, Подільською, Київською, Чернігівською та Полтавською.
З цього приводу 8 серпня 1917 року в Севастополі було проведено спільні збори воїнів-українців Чорноморського флоту та севастопольського гарнізону разом з мешканцями міста, які, «обговоривши інструкцію Тимчасового Російського уряду Українському генеральному Секретаріату від 4-го серпня..., найрішучішим чином протестують проти форми і змісту цієї інструкції і вимагають:
1.Затвердження Тимчасовим Урядом повністю статуту Українського Генерального секретаріату, схваленого й затвердженого представниками всього українського народу в особі Центральної Ради.
2. Обов’язкового визнання Генеральних секретарів – а) по воєнних справах, б) юстиції, в) шляхів сполучень, г) пошти і телеграфу.
3. Визнання Українського Генерального Військового Комітету правомочним воєнним органом.
4. Запровадити при штабі командувача Чорноморським флотом посаду Генерального комісара по Українських військових справах на основі угоди Тимчасового уряду з Центральною Радою в Києві 7 липня 1917 року.
5. Визнання Чорноморського Українського Військового Комітету воєнно-адміністративним органом з питань, що стосуються воїнів-українців Чорноморського флоту і  гарнізону м. Севастополя.
6. Вважаючи вилучення із складу Автономної України губерній: Катеринославської (орлиного гнізда Запорожців), Харківської, Херсонської і материкової частини Таврійської, поспіль заселених українцями, - непояснимим і необґрунтованим відторгненням одної частини народу від іншої, - збори вимагають включення поіменованих губерній до складу Автономної України.
7. Стурбовані все більшою активністю  в Києві контрреволюційного руху і відкритою діяльністю темних сил, українці-воїни Чорноморського флоту і гарнізону м. Севастополя категорично заявляють, що у випадку якого-небудь насилля над Центральною Радою вони всі, як одна людина, із зброєю в руках груддю виступлять на її захист, не спиняючись перед жертвами для любимої звільненої України.
8. Збори чекають від Тимчасового уряду задоволення всіх категоричних вимог Центральної Ради».

Після проголошення II Універсалу Центральна Рада, створена на партійній основі з соціал-демократів і есерів, а з нею і Військовий комітет, гаяли час у партійних дебатах і зборах, проводили наради і прогулянки на пароплавах по Дніпру з лідерами партій, які не мали значного впливу на маси і військо, зате мали явно виражені антиукраїнські програми. Центральна Рада, навіть після того, як їй вручили всю повноту влади в Україні, вперто дотримувалася ідеї федерації та сумнівного «братства народів», впадала за долю братньої «російської революційної демократії», не могла переступити через соціалістичні принципи «пролетарського інтернаціоналізму» та боротьби з «буржуазними елементами». В цій ідеології крився і підхід до національної армії, яку Грушевський і Винниченко розглядали як буржуазний елемент та знаряддя закабалення трудової маси.
В час, коли мільйонна, вишколена боями Світової війни і добре озброєна армія і флот домагалися  проголошення незалежності України, підтримана ними Центральна Рада на переговорах з Тимчасовим урядом в липні місяці погоджується на припинення українізації війська і планує його демобілізацію і розпуск. На думку соціалістів, Україну мала б боронити добровільна армія створена за міліцейським принципом. В Центральній Раді на високо підготовлених, досвідчених і загартованих в боях офіцерів дивилися як на представників буржуазного, ворожого народу, класу, не довіряли їм, а порадами нехтували. Високоавторитетних в народі і війську командирів Центральна Рада просто боялася і всякими шляхами намагалася їх позбутися. Саме з цих причин до Генерального Військового Комітету від флоту був введений не професійний морський спеціаліст, а соціал-демократ балтійський матрос Письменний.
За цю утопічну соціалістичну ідею з питань оборони і будівництва національного війська український народ заплатить страшною ціною: втратою незалежності, геноцидом генофонду нації, виселенням мільйонів і небаченими раніше в нашій історії страшними голодоморами.
Але все це відбудеться згодом, а поки що Центральна Рада своєю фразеологією лише вбивала свій авторитет серед народу і війська, сприяла розвалу армії і флоту. Регулярне прибуття до Севастополя лідерів партій та численних партійних агітаторів  лише підкреслювало важливість Чорноморського флоту в визначенні долі України та політизувало і загострювало  проблему створення національного флоту. З тих пір Петроград, на відміну від Києва, ситуацію в Криму та на флоті не випускав з поля свого зору.
Позиція Центральної Ради у військових питаннях лише підбадьорювала противників автономії України. Так, лідер більшовиків в Україні П’ятаков у своїх промовах майже не приховував цілей своєї партії: «піддержувати українців нам не приводиться, бо для пролетаріату цей рух не корисний. Росія без української сахарної промисловости не може існувати, те саме можна сказати щодо вугля (Донбас); хліба і т.д.». А фракція більшовиків в Центральній Раді взагалі нахабно заявляла: «Вступаючи до Центральної Ради, ми будемо тут провадити неухильну боротьбу з буржуазією й буржуазним націоналізмом...», що було неприкритим закликом до антидержавних заколотів і диверсій. Як бачимо про інтереси українського народу мови не велося зовсім, а інтереси „пролетаріату” і Російської імперії повністю збігалися, проте Генеральний секретаріат на акції своїх відвертих противників не реагував.
Створення Військового секретаріату (міністерства) проходило важко. Його численні засідання та постанови про українізацію війська не виконувалися і бойкотувалися на місцях монархічно настроєним російським офіцерством і пропагандою більшовицьких агітаторів. Лише осінню С.Петлюрі вдалося направити у війська представників секретаріату, при допомозі яких було українізовано 6-й, 10-й, 17-й, 21-й, 34-й і частково 3-й Сибірський і 11-й армійський корпуси. Раніше генерал-лейтенант Павло Скоропадський українізував свій 14-й армійський корпус, але підтримки в Центральній Раді не знайшов. Навпаки, йому почали створювати проблеми з забезпеченням корпусу і він згодом подав у відставку.
Крім організаційних проблем на військове будівництво значно вплинув конфлікт між В. Винниченком і С. Петлюрою, який був викликаний різними підходами до організації військового співробітництва з державами Європи та створення єдиного українського війська. Передбачаючи поразку Німеччини у війні, Петлюра виступав за створення Українського фронту, заповнення його українським військом і вступ України до Антанти. Винниченко твердив протилежне, бажаючи при тім розпустити військо і таким чином вийти з війни.
В роботі військового секретаріату флотське питання стояло чи не на останньому місці. Не хватало досвідчених кадрів, а ті, що були, не будучи партійними, впливали на рішення скоріше символічно. Від питань, пов’язаних з Кримом і флотом, Центральна Рада воліла ухилятися, перекладаючи їх на пізніший час, місця флоту у системі оборони молодої країни не бачила.
Та час не чекав: на Чорноморському флоті різноманітні політичні сили вже розігрували штормову погоду. Більшовиків непокоїли проукраїнські та антибільшовицькі настрої на флоті і в Севастополі, там їхный вплив був обмежений, а ідеї агітаторів, що не мали відношення до України, сприймалися особовим складом з відвертою недовірою. Та лідери більшовиків, на відміну від Центральної Ради, розуміли, що без флоту, а значить і без південного приморського регіону, відрізана на заході від Європи фронтом Україна позбавиться міжнародної допомоги і може швидко бути прибраною до рук.
Тож ще в травні 1917 року ЦК РСДРП(б) в Петрограді прийняв рішення використати Чорноморський флот та Крим як плацдарм у боротьбі з українським «сепаратизмом», і для цього 24 травня 1917 року до Севастополя направив першу групу балтійських матросів-агітаторів на чолі з М. Нєвєровським. Відтак вони почали прибувати сюди регулярно. Матроси-агітатори були добре забезпечені коштами і професійно підготовленими пропагандистами-організаторами, чи, скоріше, провокаторами. Завдання перед ними стояло просте: розколоти український рух на флоті, який виглядав єдиним і керувався з одного центру – з Українського Військового комітету, та вбити клин між матросами і офіцерами.
Звинувачуючи офіцерів у всіх бідах, більшовики підняли проблеми болісних подій революції 1905 року, нагадали про арешти та репресії проти матросів-революціонерів, наголошуючи на українській національності більшості страчених і репресованих царизмом, чим привернули симпатії багатьох українців до більшовизму. Якщо у квітні 1917 року більшовицька партія міста нараховувала всього 6 членів і не мала бодай якогось впливу на місто і флот, а більшовицьких ораторів на зборах і мітингах просто позбавляли слова (був випадок, коли їхнього оратора І. Фіногенова скинули за борт есмінця «Гнівний»), то в липні із 51029 виборців за виборчий список РСДРП (б) проголосувало 703 особи. У новій Севастопольській Раді військових і робітничих депутатів із 245 одинадцять депутатських місць дісталося більшовикам.
Напрямок ідеологічного удару більшовиками був вибраний бездоганно: на кораблях почали розповсюджувати листівки зі «списками катів»-офіцерів, які хоч в якісь мірі приймали участь в арештах, судових процесах над учасниками матроських виступів в 1905-1907 роках. А репресовані матроси у більшості своїй були українцями, і незабаром вже українські берегові і корабельні військові комітети разом з більшовиками почали вимагати справедливого суду над причетними до репресій. І вже 4 червня 1917 року адмірал О. Колчак з тривогою телеграфував до Петрограда: «не имевшая сначала успеха агитация большевиков, прибывших с депутацией балтийских матросов, в течение последних дней получила сильное распространение… Большевики направили силы на Севастополь».
Так матроси і солдати через створені судові і полкові комітети почали впливати на події в місті і на флоті. Почалися перші репресії проти офіцерів. На загальних зборах Севастопольського флотського напівекіпажу були арештовані командир напівекіпажу капітан I рангу Є.Є. Гестеско, ад'ютант напівекіпажу штабс-капітан С.Ф. Кузьмін і капітан Н.І. Плотніков і була прийнята резолюція, що вимагала провести обшуки у всіх офіцерів флоту і гарнізону і заарештувати політично неблагонадійних. 6 червня відбулися делегатські збори флоту і гарнізону, на яких була винесена резолюція про відсторонення адмірала Колчака та в.о. начальника штабу капітана I рангу М.І. Смірнова від посад. Всі офіцери були роззброєні. Однак, на зборах окремих команд в переважній більшості матроси висловилося проти арешту Колчака і Смірнова.
Військові комітети підтримала севастопольська Рада, делегація якої ввечері 7 червня 1917 року теж поставила вимогу командувачу флотом віце-адміралу О. Колчаку здати посаду. В той же день Колчак, який, як вважали у воєнному міністерстві, допустив на флоті «явний бунт», був відізваний до Петрограда.
18 червня Тимчасовий уряд призначив командувачем флоту командира Мінної бригади Чорного моря капітана 1 рангу Олександра Нємітца, присвоївши йому чин контр-адмірала. Новий командувач розпочав свою роботу з активізації бойової підготовки та організації виходів кораблів в море, намагаючись таким чином зняти політичну напруженість, що привела до відставки його попередника.
Та, не зважаючи на ідеологічний успіх, який привів до відставки О. Колчака, більшовики ще не мали на флоті і в місті переваги в громадській думці. Їхніх агітаторів зустрічали з недовірою і засторогою, часто самі матроси не допускали їх на кораблі, погрожували викинути за борт. В червні більшовики знову програли вибори до севастопольської Ради воєнних і робітничих депутатів.
Невдача на загальних виборах змінила тактику більшовиків, і вони головну ставку зробили на забезпеченні свого впливу на особовий склад флоту. Позбавившись авторитетного командувача флотом, більшовицькі пропагандисти і агітатори свої зусилля направили на забезпечення розколу між різними чинами екіпажів кораблів та берегових військових колективів, на досягнення недовіри матроської маси до командування флотом і своїх офіцерів. Під впливом більшовиків і анархістів ряд команд кораблів, у першу чергу Мінної бригади, за прикладом Балтійського флоту стали вимагати проведення виборів Центрофлоту як «вищого виборного демократичного органу управління Чорноморським флотом».
З 1 липня в Петрограді розпочав свою діяльність загальноросійський Центрофлот, головою якого був обраний Абрамов, і почав активно розширювати свій вплив на Балтійський і Чорноморський флоти. Без узгодження з Києвом до Севастополя був направлений комісар ЦК Всеросійського флоту Клименко.
Вибори Центрального комітету Чорноморського флоту (Центрофлоту) відбулися 30 серпня 1917 року. Першим головою Центрофлоту був обраний голова судкому дредноута «Воля» матрос Євген Шелестун. До керівних чільників цього флотського «парламенту» прийшли колишній начальник севастопольської фортеці капітан 1 рангу Михайло Остроградський та начальник штабу флоту контр-адмірал Михайло Саблін. Перший представляв прихильників Центральної Ради, другий – Тимчасового уряду. Намір більшовиків через Центрофлот взяти владу на флоті і в Севастополі в свої руки провалився. Однак більшовикам вдалося провести рішення щодо ротації керівників Центрофлоту кожні шість місяців, що згодом дало їм змогу опанувати і флотським «парламентом». 
Врешті, нерішуча військова політика Центральної Ради завдавала флоту фатальних ударів, ослаблювала український рух і множила анархію. Поступово Центрофлот ЧФ під впливом партійних лідерів став займати пробільшовицьку позицію. 22 вересня за постановою Центрофлоту, підтриманою виконавчим комітетом севастопольської Ради воєнних і робітничих депутатів, на кораблях терміном на один день підняли підготовлені більшовиками червоні прапори «на честь Російської Демократичної Федеративної Республіки». Ідею Центрофлоту щодо підняття на кораблях флоту червоних прапорів підтримала Рада воєнних і робочих депутатів, про що повідомлялося телефонограмою №112/421 від 21.11.1917 року за підписом секретаря ради Бакуна.
З цього часу в Севастополі почалася своєрідна «прапорова війна». На Мінній бригаді підняли червоні прапори, на крейсерах і в Миколаєві червоні прапори підняли поряд з Андрєєвським: «…из Николаева просит сообщить, поднимали с красным флагом Андреевский. Судовой комитет «Беспокойного». Свидетельствую командир лейтенант Фирсник» – телеграмма від 24.11.1917 р. № 136/23. Ряд військових колективів виступили проти підняття червоних прапорів як «прапорів Інтернаціоналу, а не державних». Центральна Рада в «прапоризацію» флоту не вмішувалася.  
На той час більшість моряків-чорноморців бачили майбутнє України в федерації з демократичною Росією, тобто стояли на тих же позиціях, які проголошувала і Центральна Рада, але флот воліли бачити під українськими національними прапорами. Та питання флоту затягувалося і не вирішувалося. Переконавшись, що проблемі українізації флоту не приділяється достатньо уваги, Український Чорноморський Військовий комітет відрядив у жовтні до секретаріату своїх членів підполковника Володимира Савченка-Більського та полковника судової управи Вадима Богомольця.
Восени 1917 року на Чорноморському флоті вже постало питання про підпорядкування флоту українській владі та підняття на кораблях українських прапорів. І не лише на Чорному морі. Активність Українського військового комітету на Балтійському флоті заставила воєнне міністерство погодитись на українізацію крейсера «Світлана», на якому за наказом Верховного головнокомандувача О. Керенського в середині жовтня був піднятий український національний прапор. Дозволяючи підняти український жовто-блакитний прапор на Балтиці, Тимчасовий уряд таким чином намагався демонструвати Центральній Раді свою демократичність та лояльність до українського питання, відношення з якою після «Інструкції 4-го серпня» набули гостроти і протиріччя. Одночасно з дозволом українізації кораблів на Балтиці Тимчасовий уряд намагався не допустити подібного на Чорному морі, розцінюючи її «як недопустимий сепаратизм».
Та звістка, що над Балтійським морем уже майорить український національний прапор, визвала надзвичайно потужний заряд духовного піднесення на Чорноморському флоті. У відповідь на підняття українського прапора на «Світлані», за ініціативи Чорноморського українського військового комітету, підтриманого Центрофлотом, наказом по флоту було оголошено підняття 12 жовтня 1917 року українських національних прапорів на всіх кораблях, у фортецях і портах флоту.
Вперше в історії Чорноморського флоту з часу депортації на Кубань Чорноморської козацької флотилії Антона Головатого, вранці 12 жовтня 1917 року під удари корабельних ринд, під музику оркестрів на корабельні щогли, портові флагштоки було урочисто піднято національні прапори України та набрані прапорами стеньгові сигнали «Хай живе вільна Україна!». В цей день у Севастополі, Миколаєві, Херсоні, Одесі, Феодосії, Євпаторії і Керчі пройшли величні демонстрації під гаслами «Хай живе вільна Україна», стихійно організовувалися братання матросів, солдат і робітників портів і підприємств.
Повідомлення, що Чорноморський флот підняв українські прапори, поширилася всіма флотами і діючою армією. До Севастополя на адресу Центрофлоту зі всіх сторін почали поступати вітальні телеграми. Зокрема, в одній із найперших говорилося: «З’їзд інструкторів по виборах до Установчих Зборів, представників усіх фронтів діючої армії і ваших товаришів з Балтійського флоту вітає весь Чорноморський флот з фактом історичного значення: підняттям рідного прапора, що кладе міцний камінь, однині непорушний, як підвалину до майбутньої, вже близької Української Демократичної Республіки. Слава вільній Україні!».
Підняття українських прапорів на стеньгах обумовлювалося Центрофлотом лише на один день. Та екіпаж ескадреного міноносця «Завидний» вирішив підняти український національний прапор на гафелі замість Андріївського і не спускати його до проведення Установчих Зборів. Це визвало великий переполох як серед командування флотом, так і в Петрограді, бо цим самим есмінець юридично визнавав владу Центральної Ради. Зажадав пояснень і Центрофлот, який того ж дня доповів про відмову екіпажу «Завидного» спустити український прапор в Ставку Верховного головнокомандування Росії: «Сьогодні, (12.10.1917р. – авт.) святкуючи Україну, по заяві Української Ради і по постанові Центрального комітету флоту, о 8 годині ранку були підняті стеньгові українські прапори з тим, щоби ввечері їх опустити. Міноносець «Завидний» підняв замість Андріївського на гафелі український прапор. Не зважаючи на вимогу Центрального комітету про заміну українського прапора Андріївським, «Завидний», підтримуваний Українською Радою, прапор не спускає... стеньгові українські прапори теж не опущені. Українці постановили тримати їх до Установчих зборів...».
Більшовицькі агітатори, балтійські матроси та місцеві шовіністи разом з прихильниками спочилої в бозі монархії розпочали шалений тиск на екіпаж міноносця, звинувачуючи його в зраді, контрреволюції, розколі військових колективів, анархії, буржуазному націоналізмі та інших гріхах. Все це прозвучало і на засіданні Центрофлоту, яке відбулося ввечері 12 жовтня та 13 листопада 1917 року. Доповідач від Центрофлоту Ногачевський звинуватив міноносець у втраті внаслідок українізації бойової готовності корабля: на знак протесту на берег з’їхало 18 чоловік екіпажу, які не погодилися з українізацією корабля.
У відповідь на наклепи і вимогу Центрофлоту спустити українські прапори екіпаж «Завидного» виступив з заявою, яка стала своєрідним маніфестом для українських моряків на майбутнє: «Ми, українці ескадреного міноносця «Завидний», підняли свій національний український прапор на гафелі для того, щоби показати, що, не зважаючи на віковий гніт, все-таки живі сини нашої славної матері України, відповідно, жива й та сила, яка повинна відновити права нашої славної дорогої матері України...
Нашим недоброзичливцям і тим людям, які не ознайомилися з нашими переконаннями, звинувачують нас в анархії, у відділенні, у привнесенні розбрату і т.п., ми заявляємо, що не відділяємося від великої Росії, а йдемо рука об руку з усім пригніченим народом..., стараємось провести в життя гасла свободи, рівності і братства, щоб вони не осталися гласом волаючого в пустелі, як це було до сих пір. ...Так ми, українці, дали слово твердо стояти на тому революційному шляху, на який ми ступили о 8 годині 12 жовтня 1917 р., на знак чого ми, українці, не спустимо піднятий нами наш національний Український прапор до тих пір, поки живе і існує міноносець «Завидний». Звернення підписали голова судового комітету Кубко, голова гуртка Курілович, секретар судкому прапорщик Кіслін та члени судкому Семенко, Дегтярьов і Скакун.
Заява екіпажу «Завидного» бурхливо обговорювалася на кораблях і в берегових військах та знаходила все більше прихильників.
Щоб якось призупинити поширення цього процесу на флоті та знайти вплив на непокірний і згуртований українською ідеєю екіпаж «Завидного», довелося самому морському міністру Тимчасового уряду Росії адміралу Вєрдєрєвському 17 жовтня 1917 року телеграфувати до Центральної Ради. Адмірал розглядав факт підняття українських прапорів на флоті як акт сепаратизму і вважав, що Чорноморський флот, який забезпечується Тимчасовим урядом, має піднімати лише російський прапор. Офіційно флот утримувався з загальноросійської казни, та насправді він вже тривалий час не фінансувався і пошук коштів для забезпечення мінімальних потреб особового складу став головною біллю командування і Центрофлоту. Потреби флоту кредитувалися у більшості з Одеси, Миколаєва, Ялти і Сімферополя. Тож у Центральної Ради вимагалося вплинути на моряків-чорноморців, щоб вони спустили українські прапори і підняли Андріївські.
У Генеральному військовому секретаріаті думки розділилися, проте Чорноморський Український військовий комітет категорично відмовив будь-яким пропозиціям чи переговорам стосовно спуску українського прапора. Проявила твердість і Центральна Рада, яка підтримала екіпаж «Завидного» і надіслала до Севастополя і в Петроград своє рішення: «раз прапор піднятий, він спущеним бути не може».
Для Петрограда Український прапор над есмінцем у Севастополі викликав тривогу більшу, чим невдачі на фронті, тому голова Всеросійського Центрофлоту Абрамов 23 жовтня 1917 р. направив до Києва і Севастополя чергову грізну телеграму за № 105: «Центрофлот категорически требует спуска поднятого на миноносце украинского флага, причем считает долгом уведомить команду миноносца, что вопросом об изменении на миноносце флага может быть решение только Учредительного собрания. Всякое самочинное выступление отдельных судов, идущих в разрез воли всего флота, отражается на боеспособности флота, что является в тяжелую минуту, переживаемую родиной, преступлением перед революцией».
Та у «Завидного з'явилися прихильники і в самій Росії», того ж дня у Севастополі прийняли телеграму ще й іншого змісту з Самари: «Мы, украинцы Серичевского завода при станции Свашенкови, как солдаты, так и рабочие, с радостью приветствуем черноморцев, которые своею борьбою достигли украинизации флота гарантией счастливом. Украинцы. Рада старшин украинского клуба».
Для більшої наочності та демонстрації твердої рішучості покінчити з українізацією на Чорноморському флоті проти Генерального військового секретаріату військовим і морським міністрами Тимчасового уряду було розпочате слідство, для проведення якого до Києва були направлені генерал Квєнцінський та комісар Тимчасового уряду Василенко. В Петрограді вважали, що саме Генеральний секретаріат є джерелом національного сепаратизму на флоті, то ж вирішити показовим і гучним судовим слідством заставити його підкоритися волі Петрограду.
Ситуація з есмінцем «Завидним» висвітлила всю складність проблеми флоту, тому у Генеральному військовому секретаріаті Центральної Ради дійшли думки направити на флот свого повноважного комісара. 24 жовтня 1917 року за погодженням з Українським Військовим Генеральним комітетом Центральної Ради при штабі флоту був офіційно акредитований і поставлений на постачання як комісар Центральної Ради капітан 2 рангу Євграф Миколайович Акімов, але його повноваження заборонили визнавати у військовому міністерстві Тимчасового уряду Росії.
У відповідь на відверто антиукраїнські вимоги на ім’я морського і воєнного міністра 25 жовтня в Петроград поступив вже ультиматум голови Чорноморського Українського військового комітету Нестрєляя. «Українці Чорноморського флоту, - говорилося в ньому, - вимагають негайно зупинити слідство над Генеральним Секретаріатом. Прибрати генерала Квєнцінського і комісара Василенка, які призначені без відома Генерального Секретаріату і комітету. Вимагаємо визнати комісара при штабі командувача Чорноморського флоту кавторанга Акімова. Призначити офіцерів на український міноносець «Завидний» командиром мічмана Пилипенка і вахтового мічмана Жуковського. Якщо ці вимоги не будуть виконані, то українці Чорноморського флоту розпоряджень Тимчасового уряду виконувати не будуть. Всі розпорядження Тимчасового уряду мають даватися через Генеральний Секретаріат  і Українського комісара при штабі Чорноморського флоту».
Українізовані екіпажі почали відкрито проявляти свої національні настрої і вимагати їхнього задоволення. Просипалася приспана колоніальною системою національна гордість козацьких нащадків. В такій ситуації вже сам командувач флотом контр-адмірал О. Нємітц змушений був 29 жовтня 1917 року особисто звернутися до морського міністра в Петроград: «Внаслідок загострення й ускладнення українського питання в Чорноморському флоті вважаю доцільним призначення українського комісара з точно вказаними повноваженнями, затвердженими Центральним урядом».
2 листопада 1917 року у Києві розпочав роботу III Всеукраїнський військовий з’їзд, на який прибуло майже 3 тисячі делегатів з військ, флоту і фронтів та делегація Антанти. 43 делегати представляли Чорноморський флот. Робота з’їзду проходила важко, склад його депутатів, на відміну від попереднього з’їзду,  вже ніс на собі розклад армії.
Під час роботи військового з’їзду, 7 листопада 1917 року, було отримано звістку з Петрограда про більшовицький переворот і зміну влади в Росії. З’їзд перервав роботу і оголосив себе «Першим українським полком охорони революції» – того ж дня за Київ на вулицях вже билися прихильники Тимчасового уряду з штабу Київського військового округу і прихильники більшовиків. Київ поступово почав перетворюватися на військовий табір.
13 листопада силам Центральної Ради вдалося опанувати ситуацією, її владу визнали війська і командувач Південно-Західним фронтом.
Рішення 3-го Українського військового з’їзду, ситуація в Києві і Петрограді вимагали загальнофлотського обговорення. Для вирішення нагальних флотських проблем, по суті, майбутнього флоту, 6 листопада 1917 року в Севастополі розпочав роботу 1-й Загальнофлотський з’їзд. В його роботі взяли участь і командувач флотом контр-адмірал О. Нємітц та 88 делегатів з усіх портів Чорноморського флоту. У своєму виступі командувач флотом закликав делегатів з’їзду підтримати Центральну Раду і проголошення Української Народної Республіки. З’їзд телеграмою привітала Центральна Рада, у відповідь на яку делегати стоячи тричі скандували «Слава! Слава! Слава!».
9 листопада, в останній день роботи військового з’їзду, голова Центральної Ради Михайло Грушевський оголосив III Універсал Центральної Ради, яким проголошувалася Українська Народна Республіка. Інформація про проголошення УНР була розповсюджена по флоту, а Українська Рада постановила відзначити її проголошення у Севастополі 12 листопада.
На відзначення подій останніх днів Український військовий комітет підтримав пропозицію Ради і постановив 12 листопада відсвяткувати «оголошення Української Республіки» і разом з Українською Чорноморською громадою організував у Севастополі великий військовий парад, який завершився урочистою церковною службою. 11 листопада на екстреному засіданні Виконавчого комітету Ради воєнних, робітничих і селянських депутатів розглядалося питання «Про парад у зв’язку з проголошенням Української Народної Республіки», на якому було прийнято постанову: «Исполнительный комитет участвует в празднестве украинцев. Назначить два представителя для приветствия. Избранными оказались товарищи Баккал и Демченко, которым надлежит к назначенному времени явиться на место парада». В параді брали участь як українці, так і бажаючі інших національностей. Ініціативу підтримав Центрофлот, і того дня всі кораблі Чорноморського флоту цілу добу тримали українські прапори, а також сигнал «Слава Українській Народній Республіці».
9 листопада команда штабного лінкора «Георгій Побєдоносець» прийняла резолюцію, якою визнавала владу Центральної Ради, а її дії – «справедливими і законними», однак, щоб уникнути конфлікту в екіпажі з великоросами і денаціоналізованими малоросами, вирішено було від підняття Українського прапора утриматися.
Слідом за штабним лінкором 11 листопада 1917 року, напередодні святкування проголошення Української Народної Республіки, судовий комітет крейсера «Пам’ять Меркурія» повідомив штаб командувача Чорноморським флотом, що «завтра, тобто 12 листопада, о 8 годині ранку замість кормового Андріївського прапора українцями вирішено підняти український національний прапор. Великороси і не співчуваючі підйому українського прапора, через непримиренність двох сторін, в числі 200 чоловік вирішили з’їхатись в екіпаж, через що судовий комітет прохає якнайскоріше вирішити питання про укомплектацію крейсера українцями замість тих, що покинули корабель, списки останніх будуть надіслані додатково». Центрофлоту команда крейсера виставила ультиматум протягом п’яти днів, до 17 листопада, українізувати корабель, в противному разі екіпаж буде проводити її самостійно.
Урочисте підняття на гафелі крейсера українського національного прапора 12 листопада 1917 року (ст.ст. – М.М.) проводилося на загальному шикуванні екіпажу у присутності члена Центральної Ради і голови Севастопольської української Ради Костянтина Величка, голови Центрофлоту Євгена Шелестуна, і від Виконавчого комітету севастопольської ради – Александрова.
Севастопольська газета «Русское слово» та ряд очевидців описали тодішні події на крейсері-герої I-ї Світової війни, що сколихнули Севастопольський гарнізон, флот і відгукнулися в Києві і Петрограді. Офіцери крейсера, окрім мічмана Вадима Дяченка, не підтримали постанову більшості екіпажу і разом з матросами не українцями вирішили з’їхати на берег. Судовий комітет їм не перечив. Однак крейсер був єдиним на російському флоті, на котрому зберігався Георгіївський Андріївський прапор, яким за героїчну битву з турецькими кораблями був нагороджений бриг «Меркурій». Великороси вирішили забрати прапор з собою, вважаючи його доблестю виключно російського флоту. Судовий комітет заперечив, справедливо вважаючи, що і сам Казарський, командир брига «Меркурій», мав українські корені, і його екіпаж складався переважно з українців – тож прапор має залишитися на крейсері. Однак згоди дійти було неможливо і, щоб уникнути конфлікту, вирішили прапор перенести з крейсера до будинку Морських зборів.
До крейсера підвели баржу, на яку зійшли всі великороси і офіцери, що не погодилися на українізацію корабля, розгорнули Георгіївський прапор і під звуки музики корабельного оркестру відійшли від крейсера. Сцена була велична, матроси і офіцери плакали. Так Георгіївський прапор легендарного брига «Меркурій» був перенесений в будинок Морських зборів. Після цієї церемонії переносу прапора командир крейсера капітан 2 рангу Тєрєнтьєв рапортом доповів командувачу флотом про здачу справ командира крейсера мічманові В. Дяченку. 16 листопада 1917 р. наказом по флоту контр-адмірал О. Нємітц затвердив акт комісії по прийом-передачу справ командира корабля і надав крейсер у розпорядження комісара Центральної Ради Є. Акімова і передав його до складу флоту УНР. Таким чином, крейсер «Пам'ять Меркурія» офіційно став першим крейсером українського флоту XX століття!
Ця подія обговорювалася на 1-му Загальночорноморському з’їзді протягом 13-15 листопада. Центрофлот більшістю голосів став на точку зору «про недопустимість таких сепаратних виступів». З’їзд по різному реагував на волю екіпажу крейсера і святкування УНР. Делегат з’їзду Зайцев, наприклад, запропонував рахуватися з підняттям українських прапорів на міноносці «Завидний» і крейсері «Пам’ять Меркурія» як з доконаним фактом та направити в Центральну Раду телеграму про сповіщення іноземних держав про внесення українського прапора в міжнародний звід прапорів, після чого кораблі «випустити в море, щоби не втратити бойової могутності флоту, необхідної вільній державі». Та таку пропозицію з’їзд більшістю голосів відхилив. На спробу Центрофлоту вплинути на крейсер через Центральну Раду, з Києва ще раз нагадали, «що раз прапор піднятий, то спущеним бути не може». Тож, не зважаючи на невиразну позицію Загальночорноморського з’їзду та лемент пробільшовицьких сил, екіпаж крейсера гордо українізувався власними силами і піднятий український прапор став піднімати щодня.
Крейсер «Пам'ять Меркурія» та міноносець «Завидний» стали першими українськими бойовими кораблями флоту Української Народної Республіки з базуванням на Севастополь! На цих кораблях, як і у червні на лінкорі «Воля», виразно проявилася національна нерівність і національна дискримінація українців як у цілому у Російській імперії, так особливо на флоті. Знаходження українців під національним російським Андріївським прапором вважалося для росіян закономірним і вони були переконані, що українці, поряд з іншими націями, мали тим гордитися, однак знаходження самих росіян під національним прапором України, яка дала путівку в море більшості кораблів флоту, для росіян сприймалося як приниження. Демократизація життя в імперії, зростання процесу національного відродження і масове пробудження національної самосвідомості з таким станом національної нерівності у відношенні до панівної нації більше миритися не дозволяли, і українські моряки у своїй масі мали стремління до українізації флоту і створення національного флоту.
Севастополь і флот у ті осінні дні були охоплені українським національним піднесенням, викликаним проголошенням III Універсалом створення Української Народної Республіки. Акт проголошення УНР  значно вплинув на розвиток ситуації в портах України, яка прибирала виразного національно-патріотичного спрямування, кінцевою метою якої було створення  флоту Української Республіки.
22 листопада 1918 року, вслід за крейсером «Пам'ять Меркурія», флагман флоту лінкор-дредноут «Воля», українська залога якого була найбільшою на Чорноморському флоті, урочисто підняв Український прапор і заявив, що надалі буде піднімати лише його. Прикладу лінкора послідкували есмінці «Зоркий», «Звонкий», судно «Остап» і ще кілька міноносців та інших малих суден.
Загалом, восени 1917 р. під українським прапором опинилося більше половини кораблів Чорноморського флоту. Крім того, Центральну Раду визнали штаб флоту, порти, майже всі військові підприємства й установи, берегові та фортифікаційні споруди.
Звістка про українізацію лінкора блискавкою облетіла причорноморські міста. У зв’язку з знаменною подією екіпаж «Волі» щиро привітала міська Рада міста Миколаєва. «Рада міста Миколаєва, - телеграфував 23 грудня до Севастополя її голова Проскуров, - щиро вітає моряків, козаків і старшин українського корабля «Воля» з приводу підняття свого рідного прапору України. Нехай розвівається рідний український прапор на користь нашей молодой республіки, волю которой ми, украинцы, будемо приймати до домовини». 23 грудня екіпаж «Волі отримав вітальну телеграму і з Одеси: «Шановні товариші. Щиро вітаємо Вас з підняттям рідного прапора, приєднанням к неньки Украины. Оповещаем, що сечас Одеська пошта украинизувалась и пидняла прапор на будынку. А також щиро вытають Вас гайдамаки: першого конного полку, перший и другый (курень) пластунского полку, перший… легкою… батареи, пятой запасной дивизии та инши».
Телеграми з Одеси і Миколаєва були не випадковими, там теж проходили активні процеси українізації гарнізону. Ще 29 жовтня 1917 року в приміщенні Миколаївської «Просвіти» відбулися загальні збори українських політичних партій, організацій і гуртків, на яких були присутні і «флотські українці» з крейсера «Адмирал Нахимов», підводного човна «Утка» і транспорту «Дон». На цих зборах, як і на загальних зборах Морського арсеналу Миколаєва, що проходили того же дня, була прийнята резолюція про визнання Центральної Ради вищою владою в Україні. 12 листопада 1917 року резолюцію  «вимагати негайної українізації» прийняв дивізійний комітет Окремого Чорноморського мортирного артилерійського дивізіону. Про повну підтримку українського уряду 14 листопада заявили матроси Миколаївського півекіпажу. В резолюції, прийнятій ними на загальних зборах, стверджувалася віра, що лише Центральна Рада спроможна «...запобігти подальшому розвитку анархії в країні та врятувати Україну...».
Опираючись на думку більшості особового складу флоту, рішення та виступи на Загальнофлотському з’їзді, контр-адмірал О. Нємітц 23 листопада 1917 року направив телеграму до Українського Генерального військового секретаріату про визнання Чорноморським флотом влади Центральної Ради. Ця телеграма командувача є правовим актом підпорядкування Чорноморського флоту молодій українській державі, а день 23 листопада 1917 року – днем початку фактичного існування в українських портах і базах українського військового флоту. Коли до Севастополя накінець-то дійшла звістка про створення у Києві Морської Генеральної ради, її сприйняли як початок організаційної роботи по будівництві національного флоту України.
Вслід за телеграмою командувач Чорноморським флотом направив свого представника лейтенанта Ф. Спаде до Морської Генеральної ради з пропозицією взяти Чорноморський флот під юрисдикцію Української Народної Республіки. Командувач ЧФ справедливо передбачав провокований хаос виборними комітетами і застерігав Київ від можливої втрати флоту, що, на його думку, не могло би не відбитися на справі морського транспорту і засадах безпеки. 27 листопада Морська Генеральна Рада УНР заслухала Ф. Спаде і розглянула пропозиції командувача флотом, обговорила майбутнє причорноморських областей, реформування Чорноморського та створення комерційного флоту УНР на Чорному і Азовському морях і передала свої пропозиції на їхнє остаточне затвердження до Центральної Ради. Однак відповідного рішення по позиції командувача Центральна Рада так і не прийняла, і ствердної відповіді командувачу не дала. Переносячи розгляд флотського питання на майбутні Установчі збори, вона остаточно втратила сприятливий політичний момент підпорядкування флоту і організації оборони з морських напрямків. 
Поки Центральна Рада зволікала і проводила з’їзди, нова більшовицька влада в Петрограді вирішила взяти командувача Чорноморським флотом у свої руки. 13 грудня 1917 року контр-адмірала О. Нємітца викликали в Петроград до Верховної морської Яким Христич.         колегії з доповіддю про стан Чорноморського Фото 1960-х р.                флоту. В якому напрямку відбув командувач, не відомо, але через кілька днів більшовики оголосили його в розшук як злочинця. Більшовикам потрібний був не український флот, а флот для боротьби з українською народною владою. Командування Чорноморським флотом прийняв начальник штабу флоту контр-адмірал Михайло Саблін і, таким чином, сприятливий момент швидкого і повного підпорядкування флоту УНР був упущений – флот і Севастопольську фортецю почали наповнювати розбиті червоногвардійські загони, які разом з балтійцями через жорстокі репресії змінили на свою користь громадсько-політичну ситуацію на флоті і в Севастополі.
Продовження роботи 3-го Українського військового з’їзду в Києві носило вже інший характер, питання федерації в недавніх сутичках з противниками автономії України на вулицях Києва зразу ж набуло  іншого значення. Інакше вже стали дивитися і на вирішення флотського питання. Так, в  резолюції стосовно Чорноморського флоту після доповідей делегації Чорноморського Українського військового комітету, зокрема, зазначалося: «Зважаючи на те, що Чорноморський флот має у своєму складі 80% українців і знаходиться в територіальних водах України, з’їзд постановляє, щоби Морська Генеральна Рада негайно приступила до українізації Чорноморського флоту і вжила для цього таких заходів:

1). Коли скінчиться осіння кампанія Балтійського флоту і розпочнеться зимня кампанія, під час якої оперативна діяльність флоту припиняється, було вжито заходів, щоби всі українці Балтійського флоту були переведені в Чорноморський флот.  
2). Чорноморський флот повинен від цієї пори поповнюватись тільки українцями».
З’їзд піддав рішучій критиці роботу військового відомства. Доповіді його керівників про успіхи в роботі просто перебивалися делегатами з фронтів і флоту: «Де українське військо? Де флот?». З’їзд виступив за створення національного війська і української держави, заявивши у спеціальній резолюції, що «…З’їзд домагається від свого вищого революційного органа Центральної Ради негайного проголошення в найближчій сесії Української Республіки».
У зв’язку з подіями в Києві для підтримки Центральної Ради Загальнофлотський з’їзд, не зважаючи на активний спротив голови Севастопольської ради воєнних і робітничих депутатів більшовика Баккала, 9 листопада 1917 року направив в столицю України морський загін з 700 озброєних матросів під командуванням мічмана Якима Христича і 17 делегатів від флоту. Протокол № 1 засідання 1-го Загальночорноморського з’їзду від 6.11.1917 р. свідчить: «…Внесено внеочередное срочное заявление Украинского войскового комитета о посылке вооруженного отряда в Киев в распоряжение Украинской Центральной Рады… Председатель Севастопольского Совета военных и рабочих депутатов Баккал заявляет, что вчера Исполнительный комитет Совета получил от черноморского Украинского войскового комитета заказ на 20 вагонов и 1 платформу для перевозки в Киев 700 человек матросов и от имени Исполнительного комитета заявляет, что этот заказ  выполнен не будет, т.к. Совету об этой отправке ничего не известно». Та за постановою Центрофлоту і тієї ж ради більшістю голосів (15 проти 8) замовлення було виконане і 600 гвинтівок для загону видали з лінкора «Воля». 31 грудня 1917 року воєнно-політична частина ЧФ звітом по Севастопольському рейду повідомила радіограму Моргенради на ім’я командувача флотом, що «Украинский морской курень, сформированный из прибывшего в Киев эшелонаматросов-украинцев Черноморского флота, затвержден генеральным Cекретариатом Украинской Народной Республики от 6-го сего декабря. На основании этого Морская Генеральная Рада просит зависящих распоряжений о высылке из мест прежней службы матросов Украинского морского куреня аттестатов на пищевое и денежное довольствие, а также и их вещей…».
Ешелон з матроським куренем прибув до Києва вчасно і вніс свій вклад в очищення столиці від антиукраїнських сил. Але в цей складний час Моргенрада без аналізу військової ситуації розпустила відданий їй морський загін, який міг стати щитом столиці, але, попри власні намагання, не став таким при наближенні червоної агресії – моряки були відправлені у тижневу відпустку.
24 листопада 1917 р. Центрофлот оголошує «відношення» «заведующему машинной школой о том, что из отряда посланного в Киев убит один ученик Артиллерийской школы и один легко ранен, часть отряда вернулась, остальные Радой отпущены в 7-дневный отпуск. Винтовки в количестве 600 штук оставлены Радой в Киеве. По данному вопросу в результате прений внесено следующее постановление: «Комитету Артиллерийской школы выразить соболезнование, вопрос об оружии передать Комиссару Черноморского флота». Ці сім днів відсутності організованої збройної сили захисту обернулися для Києва кривавою трагедією.
Вже пізніше терміново зібраний в час січневих 1918 року боїв матроський загін став основою Окремого морського куреня імені Петра Сагайдачного, першим репрезентував Збройні сили УНР перед іноземними військовими аташе місії країн Антанти восени 1917 року і згодом майже весь поліг на київських вулицях в боротьбі з більшовицькими загонами, що вдерлися з червоної Росії. Як занотував С. Шрамченко у своїх спогадах: «упали перші вартові українського моря. Кров’ю припечатали відродження княжого й козацького панування на Чорному морі». Останніх полонених чорноморців більшовики Муравйова розстрілювали біля будинку Морської генеральної Ради в Києві на вулиці Фондуклєєвській.
А в Севастополі 22-м більшовицьким делегатам 1-го Загальночорноморського з’їзду під кінець його роботи вдалося добитися підтримки більшості делегатів резолюції про направлення загону кораблів ще й на Дон для боротьби з «контрреволюційними» донськими козаками генерала Каледіна. Цьому рішенню у значній мірі сприяла і поведінка контр-адмірала О. Нємітца, який разом з Головним комісаром флоту від Тимчасового уряду Росії Романцем на спільному засіданні Центрофлоту, командування ЧФ, організаційної комісії і воєнної комісії Ради воєнних і робітничих депутатів (протокол засідання № 42 від 27.11.1917 р.) підтримав більшовицьку пропозицію про посилку кораблів в Азовське море на Дон. Більшовики використали кораблі не лише на Дону. Збільшовичені екіпажі міноносців «Гнєвного», «Пронзітєльного» і «Капітана Сакєна» спершу замість Дону опинились в Маріуполі і розпочали в місті погроми українських рад, арештовувати українських активістів та встановлювати там владу більшовиків. Військова рада 24-го піхотного запасного полку терміново запросила Центрофлот відкликати кораблі ЧФ з Маріуполя і прислати на допомогу маріупольцям крейсер «Пам’ять Меркурія»: «Власть переходит в руки большевиков, которые не считаются с распоряжениями Центральной Рады. Арестовали полковника. Помогают этому матросы «Гневного», «Пронзительного» и «Капитана Сакена». Просим отозвать их, которые мешают украинизировать полки, мешают населению. Немедленно выслать на помощь «П. Меркурия». У відповідь на розпалювання братовбивчої війни Українська рада воєнних і робочих депутатів за підписом голови
К. Величка направила телеграму командувачу Чорноморським флотом: «Украинская рада военных и рабочих депутатов, выслушав телеграмму Мариупольской украинской рады о помощи, постановила: решительно протестовать и предложить Севастопольскому Совету и Центрофлоту немедленно отозвать из украинской территории матросов или приказать не вмешиваться в дела украинской организации, ибо они посланы не для борьбы с украинским народом, а для борьбы с Калединым. В случае отказа Рада оставляет за собой свободу действий». Копію телеграми було направлено й до Києва.
Отримавши інформацію про події в Маріуполі, Генеральний секретар військових справ С. Петлюра замість того, щоби силою рішуче покласти край антиукраїнським провокаціям, у відповідь лише заборонив морякам-українцям брати участь у розв’язуванні  громадянської війни на Дону та в будь-яких каральних експедиціях.
Після проголошення Української Народної Республіки значно активізувалося українське життя і на Закавказькому фронті, у складі якого перебувала велика частина берегових військ Чорноморського флоту. В Ерзерумі, в Мамахатуні та в Трапезунді був створений Український військовий комітет, який поставив питання про повернення українських вояків на Батьківщину. Для вирішення цих питань до Трапезунду у якості комісара Анатолійського узбережжя був направлений член Центральної Ради Микола Свідерський. Коли він прибув до Трапезунду, місцевий гарнізон на його честь провів парад, на якому парадним строєм з гаслами «Слава Україні!» йшли не лише українці а й поляки, грузини, вірмени і навіть місцеві мешканці – турки.
Та поверненню українських військ з Туреччини на Батьківщину противилось російське фронтове командування, яке виконувало вказівки більшовицького командувача прапорщика Криленка і не пропускало українські частини в Україну.
Не змігши порозумітися і побороти спротив командування російського корпусу самостійно, М. Свідерський через Чорноморський Український військовий комітет по радіо визвав з Севастополя лінкор «Воля». Коли на рейді Трапезунда появився могутній дредноут під жовто-блакитним прапором і спрямував свої важкі гармати головного калібру на місто, то порозуміння між командуванням російського корпусу і комісаром Центральної ради негайно було досягнуто і відправка українців на Батьківщину з безглуздої війни з Туреччиною прискорилася. Ця операція по евакуації українських вояків з Туреччини на Батьківщину, яка розпочалася за наказом Генеральної Морської ради 5 грудня 1917 року, стала, на жаль, першою і останньої оперативно-тактичною операцією Українського флоту УНР у Чорному морі.
Згаяний Центральною Радою час в питаннях військового будівництва негайно дав свої наслідки. Спровоковані більшовиками події в Києві значно ускладнили політичну ситуацію в Україні. 17 грудня 1917 року невелика група більшовицьких делегатів, покинувши I-й Всеукраїнський з’їзд Рад, відбула до Харкова і там, на своєму суто більшовицькому з’їзді, 25 грудня 1917 року проголосила створення Української Народної Радянської Республіки. З Харкова по Україні, в тому числі і на флот, була розповсюджена інформація, що влада в Україні перейшла до рук більшовиків Харкова, а Центральну Раду оголошено контрреволюційною і буржуазною. Того ж дня відбулася невдала спроба більшовицького повстання в Києві.
Більшовики з українцями не церемонилися. Спершу для повалення влади Центральної Ради до Києва з-під Жмеринки було направлено 60-тисячний 2-й армійський корпус під керівництвом більшовички Євгенії Бош. Ситуацію врятував командувач 1-го Українського армійського корпусу генерал-лейтенант Павло Скоропадський, який своїми полками обклав залізницю, роззброїв більшовицькі полки і відправив їх за межі України. Проте у Генеральному військовому секретаріаті зустріли Скоропадського прохолодно, вбачаючи в ньому українського «Бонапарта», а в його корпусі – зародок «постійної української армії, яка була досі і буде надалі знаряддям пануючих класів в їхній боротьбі проти селянства і робітництва». Генерал Скоропадський після цього подав у відставку, а один із кращих в бойовому відношенні корпус згодом розклався і розбігся.
17 грудня 1917 року внаслідок придушення спроби більшовицького перевороту в Києві Раднарком РРФСР надіслав Центральній Раді ультиматум, відомий в історії як ультиматум Леніна-Троцького. Формально визнаючи Центральну Раду, більшовицький уряд при цьому оголошував їй війну. Моряки-чорноморці оперативно виступили на захист УНР. 19 грудня 1917 року після отримання тексту ультиматуму Раді, він обговорювався на об’єднанім засіданні Севастопольської Ради воєнних, робітничих і селянських депутатів, Центрофлоту, міської Думи, представників всіх соціалістичних та національних організацій та судових і берегових комітетів. Підтримали українців і рішуче виступили проти «братовбивчої війни» представники молдавського та мусульманського комітетів, польської соціалістичної партії, селянського союзу. К. Величко від імені Української Ради і Чорноморського Українського військового комітету заявив, що ультиматум «похожий на самодержавство Леніна і Троцкого», веде «темний народ до пропасті, з якої важко буде вибратися». Далеко за північ 253 голосами проти 8 об’єднані збори засудили захват влади більшовиками, їхній ультиматум Раді і прийняли резолюцію «ДаздравствуетУчредительноесобрание», перед голосуванням якої севастопольські більшовики покинули зал засідань.
Звіт про резолюцію об’єднаних зборів передала в ефір радіостанція штабного броненосця «Георгий Победоносец». Воєнно-політична частина Чорноморського флоту в екстреному випуску інформувала флот, що «конфликт между Советом Народных Комиссаров и Украинской (Центральной) Радой, ответственной только перед народами Украинской Народной Республики, конфликт, грозящий залить всю землю Всероссийской республики кровавым пожаром братоубийственной войны есть следствие насильственного захвата власти против воли революционной демократии, результат покушения на величайшее завоевание революции – всенародное Учредительное Собрание. Революционная демократия города Севастополя и Черноморского флота с негодованием и ужасом отвергая всякую попытку вызвать кровавую борьбу в рядах демократии требует: немедленного прекращения борьбы на внутреннем фронте… Только полновластное Всероссийское Учредительное Собрание положит решительный конец как внешней, так и внутренней войне…». Резолюція вимагала негайного звільнення всіх арештованих, відкриття Установчих Зборів та передачі їм всієї влади. Матрос з Румунського фронту, котрий виступив на зборах, заявив, що у цій ситуації «черноморцы… идут за Петлюрой».
У відповідь на спробу розв’язати російсько-українську війну першою радирувала до Центральної Ради команда крейсера «Пам’ять Меркурія»: «Ультиматум Леніна-Троцкого є грубе посяганням на право Української Народної Республіки. Прохаємо рішуче відкинути. Протестуємо проти оголошення братовбивчої війни...».
Як відповідь на ультиматум, репресії над українцями і погроми більшовицькими військами українських Рад в Україні Центральна Рада своїм розпорядженням заборонила забезпечення збільшовизованих військових частин продовольством, крім частин Українського, Румунського і Південно-Західного фронту.
В ті тривожні дні воєнно-політична частина Чорноморського флоту щоденно на хвилях радіостанції Штаморсі (штабна морська радіостанція) випускала радіозвіти і екстрені випуски. У звіті за 7 грудня 1917 року (за старим стилем) вона повідомила, що Харків своїм радіо намагається «з закликом вимагати від Центральної Ради відмовитися від постановки продовольчого питання в будь-яку залежність від політичної боротьби..., від «царя-голоду», що насувається..., міра запасу муки тільки на сьогоднішній день...». Уряд Леніна-Троцкого, взявши владу, забезпечення фронтів продовольством залишив за Україною, розраховуватися з нею не бажав і, «по соображениям политического и стратегического характера», різко виступив проти українізації Чорноморського флоту.
У відповідь на розв’язання українсько-більшовицької війни Чорноморський Український військовий комітет зробив заяву, що оставляє за собою свободу дій. Про складність ситуації в Севастополі останніх тижнів 1917 року яскраво свідчать архівні документи. З цього приводу, наприклад, радіостанція лінкора «Воля» 19 грудня 1917 р. передала до газет та в гарнізони флоту наступну радіограму: «...В Севастополі було отримане радіо із Харкова про перехід влади в Україні в руки більшовиків. ...Це чергова провокація більшовиків, справа яких остаточно програна в Києві, Полтаві, Козятині, Жмеринці і на фронті. ...Мізерна група більшовиків розсилає радіотелеграми від імені Рад України. Роз’ясняйте всім ці провокаційні прийоми більшовицьких фанатиків і авантюристів і що з’їзд України виразив повну довіру Центральній Раді і підтримку в її роботі».
Спеціальне звернення з цього приводу 17 грудня прийняла і Севастопольська Українська військова рада: «Всім суднам і частинам Севастопольської фортеці з огляду поширюємих брехливих чуток, що Центральна Рада буржуазна і контрреволюційна і що таке звинувачення української революційно організованої демократії веде до роз’єднання революційних сил і натравлення народу на народ Севастопольська українська Рада воєнних  і робітничих депутатів, щоби установити істину пропонує негайно вибрати по дві людини з кожного корабля і частини: сторонника Центральної Ради і противника її...».
З протестом проти ультиматуму УНР виступив і ЦК солдатських, робітничих, матроських і селянських депутатів Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу. В телеграмі, направленій в Петроград 26 грудня 1917 року за підписом чергового флаг-офіцера Поліфлота мічмана Туторського по військовому задавалися прямі питання: «1. Соціаліст Ленін, хто Вам дав право оголошувати українському народу війну?; 2. Яке соціалістичне вчення дало Вам сміливість посягати на самовизначення українського народу?; 3. Прагнучий з компанією крові Вам мало її на фронті. Ви хочете її і всередині. Куди Ви ведете змучену і залиту кров’ю Росію? ... якщо для Вас солдати, робітники і селяни є сіра маса для м’яса, якщо для Вас не існує трудового народу, а єдина спрага крові, так знайте, що ми, сини вільної України, із зброєю в руках будемо захищати від насильників, зрадників і кровопивців своїх батьків, матерів, дітей, братів і сестер. Ще не погас в серцях синів вільної України промінь свободи, волі, рівності і братства».
Користуючись безвіллям Центральної Ради у питанні флоту Рада Народних Комісарів після оголошення ультиматуму Центральній Раді бере ініціативу у Севастополі в свої руки. Для цього до Севастополя спрямовують залишки червоногвардійських загонів з України і не тільки. 10 грудня до Севастополя прибув Володимир Лотоцький   загін червоної гвардії з-під Білгорода, а вже 12 грудня він разом з балтійськими матросами оголосив ультиматум Севастопольській раді, силою заставив прийняти рішення про саморозпуск і перевибори, і під загрозою застосування зброї примусив її за 24 години звільнити приміщення виконкому.
Розвиток подій на флоті, особливо у Севастополі, вимагав негайного створення в Україні окремого флотського відомства, яке б змогло воєдино організувати  національний рух на флоті та направити його в єдине русло військового будівництва. На початку жовтня місяця під тиском Чорноморського Українського Військового комітету та офіцерів-моряків військового відомства вирішення питання флоту зрушується з місця. У складі Українського Генерального Військового комітету (УГВК) спершу було створено Морський відділ під керівництвом Любицького. Затим, коли УГВК почали заповнювати професійні військові моряки, було визнано за доцільне виокремити морське відомство з військового, і з 1 листопада 1917 року в Центральній Раді створюється Морська Генеральна Рада (Моргенрада) на чолі з В. Лотоцьким. 22 грудня 1917 року Моргенрада була перетворена у Морський Генеральний секретаріат (згодом міністерство) Центральної Ради, яке очолив державний діяч, політик і вчений, товариш Голови Центральної Ради УНР Дмитро Антонович.
Надзвичайно важливий час спливав, ще не завершилася Світова війна, на кордонах України накопичувалися грізні сили, а соціалісти Центральної Ради все ще бавилися в політичні гасла демобілізації існуючої і створення міліцейського типу армії на добровільних началах. По мірі своїх можливостей Морська рада намагалася взяти ситуацію в Севастополі під контроль. 7 грудня 1917 року у Севастополі було отримане київське радіо: «…Для того, щоб українці-матроси (віком) до 31 року оставались на місцях на флоті, пишеться відозва-наказ. Ви ж заявіть зібранню, що Моргенрада ганьбить тих, які в скрутний час (для) рідного краю при його небезпеці тікають додому, залишаючи родину, батьківщину на поталу ворогам краю, безглуздо, більшовикам. №16. Голова Лотоцький».
25 грудня 1917 року Д. Антонович спеціальною телеграмою на флот оголошує тимчасові умови військової служби по найму та Дмитро Антонович   вимагає в Українських морських рад негайно створити «професіональні союзи військово-морських робітників, спеціалістів… та …намітити охорону своїх політичних і матеріальних справ». «Поки вийде закон про перехід в Українському Військовому флоті на вільний найм, - роз’яснює в телеграмі Генеральний секретар справ морських Антонович, - матросам і офіцерам, які виходять в запас, дається дозвіл залишатися в сучасному стані і при існуючих умовах на військово-морській службі. Для того необхідна їх згода служити в канторах військового флоту, як і тимчасово доручається організуватись українським морським радам. Різниця в платні видається с того моменту як вийде закон про реорганізацію Української Військової флоти по вільному найму, рахуючись тією датою, якого числа записався в контори. Морська рада сповіщає Генеральне секретарство справ морських (про) кількість бажаючих служити по вільному найму в військово-морській флоті».
Дану телеграму 27 грудня обговорювали Севастопольська українська рада з представниками судових комітетів і представників військових частин. 30 грудня було створене бюро Морської ради флоту, яке мало практично організовувати роботу по «переводу українського флоту на вольний найм».
28 грудня 1917 року Д. Антонович направив телеграму комісару при командувачі Чорноморським флотом Нестрєляю з вимогою відрядити до Генерального морського секретарства капітана 1 рангу М. Остроградського, капітана 1 рангу Зарудного, корабельного інженера Неклієвича і «добродія» Гайдая. Морське відомство України поповнювалося флотськими фахівцями, які знали флотські проблеми з самої середини і за порадою яких для вирішення питання національного флоту була створена Генеральна Українська Морська Рада (ГУМР).
Та втрачений час дав себе знати. Більшовицька організація у Севастополі, відкинувши демократичні принципи, використала помилки УНР для встановлення своєї влади. 21 грудня у Севастополі вже розвернувся терор, політичний шантаж і диверсії, організовані Військово-революційним комітетом та його Революційним трибуналом, які почали терміново озброювати спеціально створені більшовицькі загони. 24 грудня більшовики захопили лінкор «Воля» і з кораблів, які не зуміли вийти до Одеси, спустили українські прапори. Під кінець грудня всі кораблі у Севастополі вже стояли під червоними прапорами.
В умовах суттєво ускладненої ситуації під тиском моряків-чорноморців Моргенрада на кінець-то спланувала проведення 10 січня 1918 року Всеукраїнського морського з’їзду в Києві з представництвом один делегат від 100 військовослужбовців. Морський з’їзд мав вирішити питання «справоздання» Моргенради, генерального секретаря та побіжні питання організації українського флоту.
10 січня відбулося перше засідання створеної Генеральної Морської Ради, яка, спираючись на численні резолюції Українських комітетів гарнізонів, військових частин і кораблів та рішення Української Чорноморської громади, взяла за основу своєї майбутньої роботи націоналізацію всього флоту. Тоді ж Чорноморська громада висунула Генеральній Морській Раді своє бачення майбутнього Українського флоту: «1). Мати фльоту в півтора рази сильнішу від усіх фльот у чорноморському просторі. 2). Приєднати до севастопольської фльоти всі українські морські сили в Балтійському і Каспійському просторах та на Японському просторі Зеленого Клину. 3). Мати в своєму складі на початок три бригади лінійних кораблів, бригаду крейсерів, гідрокрейсерів, підводних човнів та деяку кількість кораблів окремого призначення. 4). До складу фльоти мала теж входити гідроавіація».  
Для вияснення ситуації на місцях напередодні Всеукраїнського морського з’їзду Голова Генеральної Морської Ради Дмитро Антонович виїхав на флот. На представленому йому в Севастополі судні обійшов порти і зустрівся з військовими моряками в Одесі, Миколаєві, Херсоні і в Криму, особисто вивчав ситуацію і можливості підпорядкування  Чорноморського флоту українській державі, яке ставило уже саме життя. Зустрічі з моряками і корабелами заставили Дмитра Антоновича, людину суто цивільну, реально оцінити ситуацію на флоті. Впевнившись особисто, що моряки на Чорному морі бачать Україну своєю Батьківщиною, він почав більш активно спонукати Центральну Раду і військове відомство до прийняття правових рішень по формуванню національного флоту.
В Києві вважали поразки у Севастополі і в Одесі тимчасовими, а флот не втраченим остаточно. Ситуація заставила прискорила прийняття Центральною Радою рішень стосовно підведення організаційних і правових підстав будівництва національного флоту і надолужувати прогаяний в дебатах час.
З призначенням керівника морського відомства його діяльність значно пожвавилася. До нього почали стікатися флотські кадри з других флотів і відомств, почала формуватися структура, яка була б спроможною забезпечити функціонування і організацію флотського організму. У першу чергу новостворене відомство приступило до організації зв’язку з флотом, для чого Д. Антонович організував радіотелеграф, для облаштування якого з Севастополя до Києва було направлено мічмана Левчука. Канцелярію Морського відомства очолив підполковник В. Савченко-Більський, колишній командир флотського екіпажу у Севастополі.
Перше засідання новоствореної Морської Ради під головуванням Д. Антоновича відбулося 4 січня 1918 року. Рішення цієї Ради мали одночасно доленосне і трагічне значення для українського флоту. Антоновичу, який взагалі не розбирався у військовій сфері, а на флоті побував лише один раз, вдалося провести в рішення ГУМРу партійні ідеї Центральної Ради про шкідливість для народу регулярної армії і флоту, і переведення її на міліцейський принцип формування. Виходячи з таких ідеологічних міркувань, Морська Рада прийняла рішення, що для охорони морського узбережжя УНР «досить двох броненосців і флотилії міноносців з командою в 10-12 тис. матросів. Решту кораблів демобілізувати і перетворити в державний торговельний флот, розвиток якого лежить в ближчих інтересах Української Республіки. На організацію Морського секретарства і на попередні видатки, зв’язані з переведенням плану реорганізації флоту, потрібно зараз 150 тис. крб. Постановлено: асигнувати Морському секретарству на його організацію авансом 150 тис. крб.».
Ця постанова, затверджена 14 січня 1918 року Тимчасовим законом, отримала в середовищі моряків назву «закон про два броненосці», була не просто помилковою, а згубною для молодої країни, бо дала в руки противників вагомий аргумент в боротьбі як проти УНР, так і проти будівництва національного флоту. Вона відвадила від службі Українській Республіці сотні морських офіцерів і, по-суті, організувала проблему флоту, яка не дала змогу молодій державі опанувати чорноморським узбережжям. Цей закон вже незабаром, у квітні, візьмуть за основу своїх взаємовідношень з Україною союзники-німці, піднімуть на кораблях свої прапори, а Україна зостанеться з двома старими броненосцями: «Георгій Побєдоносець» та «Синоп». За іронією долі, ситуація майже повториться у 1992 році: Президент незалежної України Леонід Кравчук заявить командувачу Чорноморським флотом віце-адміралу І. Касатонову, що Україні потрібний не флот, а лише «флотішка». І на довгі роки зав’яжеться флотська проблема, а з нею – непрості відносини з Російською Федерацією.
Та це повториться через 74 роки, а 10 січня 1918 року Генеральна морська рада, бажаючи придати своєму рішенню «демократичний» характер, скликала в Києві Всеукраїнський морський з’їзд, який розглянув питання: «1. Справоздання Морської генеральної ради. 2. Справоздання Генерального секретаря справ морських. 3. Доповіді з місць. 4. Обговорення (стану справ у) Чорноморськім флоті з приводу полної українізації. 5. Українські установчі збори. 6. Перехід флоти на вільний найм. 8. Заснування професійних союзів фахівців-специалістів» та інші. Рішення цього з’їзду і були покладені в основу діяльності Генеральної Морської Ради.
В ситуації військово-політичної кризи кораблі ЧФ, які базувалися на Одесу, продовжували евакуацію українських військовослужбовців з Кавказького фронту. 7 січня 1917 року для закупівлі для них палива в Маріуполі Генеральний секретаріат виділив з бюджету 300 тисяч карбованців.
Створення морського відомства України на Чорноморському флоті позначилося поглибленням в його середовищі української національної ідеї і розширенням українізації. На флоті побачили, що українська влада від гасел переходить до реальних справ державотворення, стає спроможною опанувати ситуацією в тому кровавому безладі, який провокувався більшовиками і анархістами в Криму. Українська ідея все більше входила в свідомість не лише матросів а й офіцерів. Про перехід на службу УНР заявив екіпаж гідрокрейсера «Імператор Траян», який на Різдвяні свята 7 січня 1918 року урочисто при церковнім богослужінні підняв Український національний прапор.
9 січня 1918 року, у зв’язку із перетворенням Генерального секретаріату в Раду народних міністрів УНР, Генеральний секретаріат морських справ був реформований в Міністерство морських справ УНР, а Д. Антонович призначений міністром морських справ.
Робота морського міністерства організовувалася в надзвичайно складній політичній і військовій ситуації. Більшовицькі війська, сформувавши свої полки в Росії, вже вели на територій України криваві бої. В міністерстві не вистачало досвідчених морських кадрів, не вистачало досвіду державного будівництва і відповідних знань. Згаяний час дав можливість Військово-революційному комітету ЧФ силами збільшовизованих матроських загонів і екіпажів кораблів захопити порти Чорного моря та встановити більшовицьку владу в Криму.
Але і в такій ситуації керівництво морського відомства для створення національного флоту зуміло підвести перші правові основи.
14 січня 1918 року Центральна Рада схвалила Тимчасовий закон УНР «Закон про український державний флот». В частині першій закону проголошувалося:
1. Російський Чорноморський флот, воєнний і транспортний, проголошуються флотом Української Народної Республіки й виконує обов’язки охорони узбережжя й торгівлі на Чорному  й Азовському морях.
2. Прапором Української військової фльоти є полотнище о двох: жовтому і блакитному кольорах. В кряжі блакитного кольору історичний золотий тризубець часів Українсько-Руської держави X в. з білим внутрішнім полем у ньому.
3. Прапором Української торговельної фльоти є полотнище в двох, жовтому і блакитному кольорах.
4. Українська Народна Республіка переймає на себе всі зобов’язання російського уряду щодо Чорноморського флоту й щодо утримання флоту й портів.
5. З часу проголошення цього закону всі російські воєнні й торговельні кораблі на Чорному і Азовському морях підносять український прапор».

Але в наступному Законі «Про перевід флоту на вільний найм» хвора на «соціалістичний синдром» Центральна Рада не змогла відійти від своїх утопічних ідей, не зважила на доводи морських фахівців та на ситуацію, коли вже в Україні велися бойові дії, скасувала обов’язкову військову службу, взамін якої проголосила службу добровільним наймом за територіальним міліцейським принципом.

В Севастополь і в Одесу тексти цих законів були прийняті по радіо надто пізно, лише 13.03.1918 року ввечері. Спершу в 19.00 з Києва було передано радіо з текстом Тимчасового закону про флот, а слідом було передано і закон про скасування «примусової служби». У севастопольському архіві збереглася радіограма, прийнята помічником начальника воєнно-політичної частини Центрофлоту Медвєдєвим: «№101435. Радио. Принята 19 час. 10 мин. 13/III.-1918 г. Севастополь, Одесса. Центральна Рада 14 січня 1918 року ухвалила Закон про перевід флоту на вільний найм:
1. Примусова служба у військовому флоті Української Народної Республіки касується. Примітка: кроки увільнення в запас належать до компетенції Народнього міністра справ морських.
2. Всі служачі Української фльоти, як на кораблях, так і в гаванях і певних морських закладах на суходолі, наймаються по вольному найму.
3. При вступі на службу до військової фльоти і всіх закладів служачі підписують спеціальний контракт, якого доручається (підписувати) комісії з представників професійних спілок…, служби і представників Морської Генеральної Ради і окружних Рад та Народнього Міністерства Української Народньої Республіки. Порушення контракту переслідується карними законами… (З оригіналом згідно: Директор канцелярії Народнього Міністерства справ морських Савченко-Більський. Р(адіо)ст(анція) Київ».
На момент оголошення цих Законів всі порти базування Чорноморського флоту в Україні та кораблі під українськими прапорами були вже захоплені більшовиками. Документи і телеграми Міністерства Морських справ УНР блокувалися і не оголошувалися особовому складу, тому прийняті закони УНР були офіційно оголошені Головмором з запізненням, лише після повернення Центральної Ради до Києва. Врешті, тексти прийнятих «флотських» законів УНР у Севастополі були відомі більшовикам з часу їх прийняття і використовувалися ними виключно для дискредитації Центральної Ради. Закон «про два броненосці» на численних зборах і мітингах видавався не інакше як спробою Центральної Ради знищити Чорноморський флот чи продати його німцям, підкреслювалося, що лінкори, крейсери і підводні човни оголошуються ним поза законом, і така пропаганда лише прибавляла більшовикам прихильників на флоті.
25 січня 1918 року IV Універсалом Українська Народна Республіка була проголошена незалежною державою, але без обговорення про включення до її території кримського півострова, який, на думку лідерів Центральної Ради, мав самовизначитися після завершення війни. Постала молода Україна внаслідок безвідповідальної оборонної воєнної політики соціалістів виявилася оточеною вогненним ворожим кільцем і при наявності військ і флоту, беззахисною. Ідея будівництва армії і флоту на принципах народної міліції фактично знищила могутнє, регулярне і загартоване війною військо і флот УНР – їх розігнала тривала соціалістична демагогія «про шкідливість для народу постійної армії».
Більшовицька агресія змусила уряд УНР шукати союзника. Пропозиції Антанти організувати Український фронт проти Німеччини в обмін на прийняття УНР до Антанти і військову допомогу проти більшовиків Центральною Радою були відкинуті. Там перемогла ідея заключити мир з державами Четвертного союзу. 9 лютого 1918 року в Бересті (Бресті) між Україною і Центральними державами (Німеччина, Австрія, Туреччина, Болгарія) був підписаний мирний договір. Ці держави визнавали незалежність і нейтралітет у війні УНР, а укладений Договір передбачав, що Німеччина і Австрія в обмін на продовольство надають Україні військову допомогу у боротьбі з більшовиками. Антанта з тієї пори почала розглядати Україну як явного німецького сателіта. Укладаючи угоду у Бресті, уряд УНР черговий раз відмовився від території Криму, чим лише здивував німецьку делегацію. Допущена велика дипломатична і політична помилка урядом УНР відразу позначилася на майбутньому Чорноморського флоту.

До змісту Мирослав МАМЧАК Чорноморський флот у боротьбі за незалежність України (1917 – 1921 рр.)