Віктор Євгенович Виноградов народився 29 серпня 1963 року в місті Пустомити Львівської області. У Ялті закінчив середню школу. Згодом закінчив Львівський інститут декоративно-ужиткового мистецтва. Був викладачем у Ялтинській художній школі і деякий час її директором. Тепер -незалежний художник і поет. Член Національної Спілки письменників України. 1995 року ялтинець В. Виноградов став лауреатом видавництва "Смолоскип". Наступного року у цьому ж видавництві побачила світ його перша збірка віршів "Шлях дощу". Вона увібрала твори, які писалися з 1987 по 1995 рік. Вона відкривається передмовою поета Володимира Олейка, котра емоційно вводить читача у світ дитинства поета. Завершує збірку ґрунтовна стаття критика Роксолани Харчук, де зроблено спробу окреслити художню манеру молодого автора, що "функціонує" в режимі модернізму". Але це, на думку критика, не виключає пошуку власних шляхів. Від себе скажемо: в літературу прийшов небезталанний поет. З ним можна не погодуватись, сперечатись. Вказувати на певні і не раз істотні промахи.
Автор вражає неординарністю та свіжістю поетичної думки. У кращих віршах образність заснована на нових, несподівано сміливих асоціативних зближеннях. Це пояснюється тим, що його поетична муза діє у співдружності з музами суміжних мистецтв - музики та живопису. В. Виноградов - обдарований художник. В цьому легко переконатися, познайомившись з його збіркою "Шлях дощу", оздобленою самим автором. Не можна не захопитися вміщеним у книзі автопортретом. Нагадаємо іще: поет любить музику. Грає на скрипці. Традиції мистецького синтетизму, що пробивали собі дорогу ще в кінці XIX століття і в модерністській поезії, і в творчості Лесі Українки, згодом у П. Тичини, М. Рильського та інших митців, плідно позначилися на творчих пошуках В. Виноградова. Колір, світло, гра відтінків, виступаючи в органічній єдності з елементами музичності, надають віршам естетичної наснаженості, новизни. Пригляньтесь до чудових віршів "Бабусі", "П'єса для альта". І ви на конкретних прикладах відчуєте оту співдружність муз.
Поет торкається вічних, загальнолюдських ідей. Замислюється над тим, як дійти щастя. Як здолати дискомфорт, боління духу, який прагне проникнути в сутність людського життя, дійти істини. У цих творах запановує драматизм. Вони схиляють до роздумів і бентежать серце.
Не можна оминути пейзажної лірики В. Виноградова. Особливо яскраві його "дзвінкі акварелі" у першій частині збірки "Повітряні стебла", які за висловом С. Кочерги викликати "по-язичеськи трепетне захоплення ликом природи, що має безліч відтінків, здатні п'янити, мов запах озону після грози".
Водночас помічаєш втрату художньої міри, яка навіть приводить до самоповторів: "тіні... смарагдово-світлі", "Згоряє ліс вночі смарагдовим багаттям", "Мрії приймають смарагдовий ранок як дар". Для підкреслення драматизму часто вживається кольоровий епітет "сірий". Забралися і "хмар отари", які побутували колись іще в О. Олеся. Багато втрачають вірші від термінологічного перевантаження. Так, скажімо, у вірші "Я мислю як проза" тільки літературознавчих термінів більш півдесятка: мадригали, катрени, поеми, сонети, римовані плеса, ліричні експресії, вірші.
Правильно відзначив В. Олейко замикання поета в герметичному світі снів, ілюзій, естетизації естетичного, боязнь суспільної заангажованості. Яким шляхом він піде далі? Чи буде продовжувати реалізовувати свою спроможність в рамках модернізму, чи вийде на шлях геніїв громадянської поезії Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, творців, що вчили "неложними вустами сказати правду" про долю Батьківщини й народу.
 

ЛІРИКА

БАБУСІ
Обличчя твоє так нагадує фреску,
де вохра потріскалась, мічена часом.
Життя об'єднало все в кольорі разом -
як пензель
в руках живописця Франческо.
А дні пролітали, лишались тривоги.
Тебе малювали на темному фоні.
І вже неминуче стікало на скроні
білило епохи - мов попіл вологий.
Твій спогад - як усміх, бо всяке бувало.
Життя мов площина чиясь живописна,
а серце щосили лещатами стисне -
минуле себе нагадає
зухвало.
Там тло дотлівало, у сірих висотах
приречені ангели благовістили.
Терпіннями паляться душі, бо всоте
наточує час вже іржаву стамеску -
довбає цю землю на шрами і зморшки.
Дозволь подивитись на тебе ще трошки -
обличчя твоє так нагадує фреску...

* * *
О. С.
Весна іде
прозора і легка -
модель маестро Боттічеллі.
Ховаються до зимних келій
суха вода, холодна і крихка.
Ще світ, скупий на чисті кольори,
малює стримано на грунті
блідий ескіз квітучої пори,
як немовля, - без таїн, щирий.
А все живе з промінням віри.
І всесвіт сонце сіяти приніс.
В очах розтали вітражі зими.
Весна іде, як суть пророцтва,
у храм промерзлий одиноцтва,
де ти слабкий, відкриєш всі замки...

ЗИМА В ГУРЗУФІ
Південне сонце блідо матовіє
крізь хмар острижені отари.
У птахові вітрила бризом віє
холодний гомін Адаларів.

Фаланги хвиль щитами перламутру
вистукують скелястий стогін.
На плечі гір круті первісним хутром
лягає сніг, і під розлогі
під опахала італійських піній
стікає срібний дощ оливи.
А дух вогню над коминами, синій,
летить розвіяний і пахне чорносливом.

ШІСТДЕСЯТНИКАМ
Слава Богу пройшла зима:
Хтось від снігу лишився білим,
хтось у полі в траву вроста
чи упав на дорогу пилом.

Посірілі пройшли сніги.
І відбили у дзвін морози.
Сплять поховані без могил.
Їм відлига збирає грози.

Вже дощами дзвенить весна
І у ріки пірнає небо.
А душа, - як вода, пісна -
спрагу волі зове до себе...