КРИМСЬКИЙ ВУЗОЛ

За нашу і вашу свободу!

Крим у своєму нинішньому стані є міною сповільненої дії під суверенітетом і навіть самою державністю України. Дестабілізуючими тут є фактори зовнішні (передусім російська імперська політика та мусульманський фундаменталізм) і внутрішні (відсутність конструктивної політики центральної влади, свавілля місцевої влади, діяльність проросійської п’ятої колони, закономірна радикалізація кримських татарів, підневільний статус українців, змішування прав росіян Криму як національної меншини з їхніми колишніми правами колонізаторів, цілковита узалежненість інших національних меншин від промосковських олігархічно-кримінальних сил тощо).
Після виборів-2004 підкреслено неукраїнська кадрова політика нової влади, збереження антиукраїнської (денаціоналізаторської та космополітичної) політики в сфері освіти, культури, масової інформації тощо і численні заяви керівництва держави з реверансами в бік російської общини та Москви активізували антиукраїнські сили в цілій Україні. Різкий сплеск у діяльності російської п’ятої колони спостерігається останнім часом у Криму, що, у поєднанні з економічним тиском Росії, свідчить про посилення імперської політики Москви щодо України. Не виключений намір поставити Україну перед доконаним фактом кримського сепаратизму за зразком Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії тощо. Потім „братня” Москва буде „допомагати” Україні вирішити цю проблему...
А поки що правляча в Криму антиукраїнська кліка переконливо продемонструвала, що Крим є українським тільки де-юре, але аж ніяк не де-факто, що ніякого втручання у справи своєї вотчини вона не потерпить, що російська колонізація Криму продовжується. Брутально витіснивши призначеного Президентом В.Ющенком прем’єра, який, до того ж, проявив цілковиту державотворчу неспроможність, вдавшись не до політичних, а виключно до адміністративних заходів, спрямованих на перерозподіл власності, вона сформувала уряд автономії на власний розсуд і цим самим дала зрозуміти керівництву України, хто насправді є повновладним господарем Криму. А організацією масованого протесту „громади” проти відкриття в Криму української школи і широкомасштабною акцією знищення українських написів на дорожніх знаках російська п’ята колона показала і свою силу, і свій вплив на місцеву російську та українську общину, і цілковиту відсутність у Криму організованих державницьких сил, які б могли бути опорою якоїсь проукраїнської політики Києва (якщо б така раптом з’явилася).
Не може заспокоювати і нинішня нечисельність та політична пасивність фундаменталістських структур у Криму: їхня активізація неминуча – за умови затягування з вирішенням проблем кримських татарів і відсутності перспективної програми політичного самоутвердження цього народу в рамках української державності. Тому питання стоїть так: або кримські татари відкриють для себе історичну перспективу через негайне включення в процес українського національного державотворення, або їх неминуче втягнуть у політику мусульманського фундаменталізму.
Однак визначальними все ж є внутрішні дестабілізуючі фактори, і саме на них у першу чергу має бути зосереджена увага українських політиків, оскільки, по-перше, ми не можемо впливати на політику Москви чи фундаменталістів, зате можемо впливати на ситуацію в Криму; по-друге, тільки ефективна українська внутрішня політика може і повинна паралізувати згубні зовнішньополітичні впливи.
Основним дестабілізуючим фактором у Криму є становище кримських татарів.
Досі кримська політика Києва зводилась до завжди запізнілого і завжди половинчастого вирішення проблем, пов’язаних із репатріацією кримсько-татарського народу (місця поселення, помешкання, повернення майна, земля тощо). При цьому керівництво держави або свідомо ігнорує, або справді не усвідомлює, що проблеми репатріації в принципі не можуть бути вирішені поза контекстом трьох інших і цілком ігнорованих проблем кримських татарів: їхнього національного відродження, державного самоутвердження й органічного вживання в українське суспільство. І саме це є детонатором політичної міни сповільненої дії під стабільністю і державним суверенітетом України.
Однак за всі роки незалежності України офіційний Київ так і не зумів чи не схотів випрацювати програму вирішення кримських проблем, зокрема проблеми кримсько-татарського народу.
Марно сподіватися такої програми і від позбавленої будь-яких державотворчих та політичних ідей нової влади. Причини наступні. По-перше, у складі владної команди немає жодного політика, а є тільки виконуючі обов’язки політиків вузькі спеціалісти, однаково далекі і від продукування політичних ідей та програм, і від усвідомлення необхідності таких, і від методики використання наявних і творення відповідних політичних ситуацій для реалізації власних задумів. По-друге, вона поглинута виключно проблемами власного виживання, оскільки приречена безнадійно смикатися в тенетах успадкованої від попередників і власної передвиборчої соціально-економічної демагогії та корупційних скандалів, до того ж над нею нависає дамоклів меч шахрайської політреформи. По-третє, сама влада розв’язати кримський вузол не здатна, а стати консолідуючим фактором для зацікавлених конструктивних політичних сил не може, бо своєю звичкою виконувати власні обіцянки і зобов’язання „з точністю до навпаки” довела свою ненадійність.
Наші „червоні” всіх відтінків кровно зацікавлені у збереженні Криму як промосковсько-реваншистського заповідника, оскільки мають тут надійну політичну опору і стабільну електоральну базу – на відміну від решти території України, де вони відступають під натиском не кращих від них, але іншої „масті” конкурентів, які набагато ефективніше від них використовують методику творення ілюзії „соціального захисту трудящих”.
Очікувати якогось конструктиву від наших „центристів” не доводиться: вони ніколи не мали і не можуть мати якихось перспективних політичних ідей, а якби мали, то не були б центристами. Суть центризму (у Європі його ще називають „політичне болото”) якраз у тому й полягає, щоб, раховуючи відсутність власних ідей та програм, виживати на протистоянні „лівих” і „правих”, яких центристи поперемінно підтримують. Причому ця підтримка завжди часткова: якщо підтримується ідея, то робляться застереження щодо шляхів її реалізації; якщо підтримується певний проект, то критикується його кадрове забезпечення; якщо вигідно підтримати якогось лідера, то наголошується не на його програмі, а на позитивних особистих якостях тощо. Тобто завжди залишається місце для маневру, щоб ухилитися від можливої критики та відповідальності. Зоряним часом для наших центристів була „оранжева революція”, коли вони „конструктивно” зацитькували фаворитів і відверто підігрували сильнішому, висловлюючи сердечні співчуття слабшому. Їхня кримська „політика”, як і українська в цілому, зводиться до публічних пошуків компромісу між грабіжниками та ограбованими. Правда, голосують вони таки за ті закони, які вигідні грабіжникам.
Національно-демократичний політикум успішно спекулює всі роки незалежності на бідах кримських татарів, вибравши не дуже оригінальну, але дієву тактику „хочеться-не можеться”. Перед кожними виборами вони демонструють свою неабияку стурбованість проблемами кримсько-татарського народу і готовність таки вирішити їх, а після виборів розводять руками: хотіли, мовляв, але он ті, погані, не дали... І це спрацьовує: кожного разу кримські татари голосують таки за них. Звичайно, кримсько-татарські політики не в захваті від такої „політики”: адже це саме їм доводиться після кожних виборів виправдовуватися за обмануті надії перед своїми одноплемінниками. Однак інших політичних партнерів в українському політикумі в них немає, то ж вибирати не доводиться: на безриб’ї і рак – риба... Ця неефективність і безперспективність такого типу проукраїнської орієнтації створює сприятливий грунт для радикалізації кримсько-татарського середовища і поширення в ньому фундаменталістських ідей.
Ситуація ускладнюється тим, що ні влада, ні український політикум досі не зробили нічого для організації й активізації української общини в Криму. Більше того, частина українців півострова перебуває під впливом промосковської п’ятої колони і солідаризується з явно антиукраїнськими силами у їхній протидії справедливим і законним вимогам кримських татарів.
Свою позицію щодо кримської політики України ми, Всеукраїнська організація „Тризуб” імені Степана Бандери, виклали у нашій “Програмі реалізації української національної ідеї у процесі державотворення” (2003, 2005), зокрема у розділі 20 під назвою “Кримські татари”:
“Невідкладного й особливого вирішення потребує проблема репатріації, національного відродження, державного самоутвердження і вживання в українське суспільство кримсько-татарського народу.
Для нас, українських націоналістів, вихідними і визначальними у цій справі є наступні положення. Кримські татари поза Україною не мають своє національної метрополії. Українська земля – їхня єдина і рідна земля, з якої вони були насильно депортовані імперкомуністичним режимом, а тому мають право на повернення у рідний край. В Україні кримські татари – не національна меншина, а корінне населення цієї частки української землі, на якій вони стали нацією. Тільки в Україні кримські татари можуть зосередитись як народ і подбати про своє всебічне національне відродження, державне самоутвердження і гарантування свого майбутнього.
Для нас національні права кримсько-татарського народу, його прагнення до власної національної державності є природними, незаперечними і бездискутивними. Це прагнення може бути реалізоване: а) тільки на території України; б) тільки під прапором української національної ідеї та в рамках української національної держави; в) тільки з участю і допомогою української нації; г) тільки у формі Кримської татаро-української автономії.
Усякі спроби зігнорувати чи відкласти кримсько-татарську проблему або вирішувати її без українців чи всупереч українським національним інтересам неминуче обернуться новими бідами – і для українців, і для кримських татарів, і для представників національних меншин, передусім тих, які проживають у Криму.
Невідкладним вважаємо:

1. Всебічно сприяти на державному та місцевому рівні репатріації кримських татарів на рідну землю.
2. Домагатися від Російської Федерації, яка оголосила себе спадкоємицею СРСР, відшкодувати кримським татарам матеріальні та моральні збитки, завдані депортацією.
3. Створити постійно діючу повноважну комісію з депутатів Верховної Ради, представників Уряду, місцевої влади в Криму та органів самоврядування кримсько-татарського народу, яка не рідше одного разу в місяць відбувала б засідання в Криму й оперативно вирішувала проблеми, які виникають у зв’язку з репатріацією.
4. Визнати кримських татарів корінним народом України.
5. Ліквідувати антиконституційну територіальну Кримську Автономну Республіку.
6. Створити Кримську татаро-українську автономію.
7. Посада глави автономії має бути конституційно закріплена за представником кримсько-татарського народу, одного його заступника – за представником української громади, іншого – за представником від координаційної ради об’єднань національних меншин у Криму.
8. Третина місць у законодавчо-представницькому органі автономії має бути закріплена за обранцями від кримських татарів, третина – за українцями, третина – за представниками національних меншин, які стоять на позиціях української державності та незалежності. Так само мають бути поділені мандати депутатів Верховної Ради від Криму.
9. Одним із заступників Голови Верховної Ради, Голови Верховного Суду, Прем’єр-міністра та Голови Конституційного Суду України мають бути кримські татари.
10. Державною мовою в Криму має бути українська мова.
11. Мовами офіційного спілкування в Автономії мають бути українська і кримсько-татарська. Державні службовці та службовці місцевих органів самоврядування повинні володіти українською і кримсько-татарською мовами.
12. Викладання у вищих та середніх спеціальних закладах Криму має вестися українською мовою. На факультетах та відділеннях, де готуються спеціалісти з кримсько-татарської мови, літератури, історії, культури тощо, викладання цих предметів ведеться кримсько-татарською мовою.
13. У вищих навчальних закладах Криму та академічних установах України мають бути створені кафедри, відділення, аспірантури та докторантури для наукового дослідження кримсько-татарської мови, літератури, історії, культури тощо і факультети для готування відповідних спеціалістів вищої кваліфікації.
14. У Криму не може бути інших середніх шкіл, крім українських і українсько-татарських. Для представників національних меншин у місцях їхнього компактного проживання і за їхнім бажанням мають бути створені початкові школи (класи) з викладанням рідною мовою, обов’язковим вивченням державної мови та добровільні факультативи для оволодіння кримсько-татарською мовою. У середніх школах можуть створюватися класи для поглибленого вивчення учнями з національних меншин рідної мови.
15. Міжнародні контакти Кримська татаро-українська автономія здійснює через МЗС України”.

Однак політичний зондаж української суспільної думки і контакти з різними об’єднаннями кримських татарів показали, що є потреба в додаткових поясненнях позиції і планів нашої Організації щодо кримсько-татарського народу і кримських проблем у цілому.
Ми розглядаємо кримські проблеми виключно з позицій українського націоналізму. І не тому, що не хочемо, не можемо чи не маємо права аналізувати їх по-іншому. Нам відомі різні точки зору на проблеми Криму, але тільки націоналістичний підхід, грунтований на національно-екзистенціальній методології політичного аналізу і прогнозування, дає й об’єктивну картину нинішньої ситуації, і її реальну генезу, і такі адекватні та відповідальні рішення, які, розв’язуючи нинішні проблеми, не породжують нових, ще складніших. З інших – не націоналістичних - позицій знайти такі рішення просто неможливо.
Так, визначальним і для кримських татарів, і для українців є питання про визначення статусу кримських татарів: це корінний народ чи просто одна з національних меншин в Україні? Відповідь на це питання зумовлює і спосіб вирішення всіх інших проблем.
Чимало українців хотіли б бачити в кримських татарах тільки національну меншину. Їхній головний аргумент: татари - це кочівники, які колись війною прийшли в Крим зі східних степів й осіли на території України (Крим і Північне Причорномор’я). А раз так, то вони тут – національна меншина. І їхні проблеми слід вирішувати в контексті прав інших національних меншин. Визнавши їх корінним народом, ми, мовляв, тим самим провокуємо на таке ж визнання своїх росіян, поляків, мадярів, румунів, греків та ін.
У такій позиції чимало патріотизму, тобто національних почуттів, але мало розуміння, національної свідомості, тобто націоналізму. Стати на таку точку зору – це означає відмовитись від принципу історичної справедливості, заперечити невід’ємне право кримських татарів бути нацією, провокувати їх на сепаратизм, підштовхувати їх до пошуку союзників у позаукраїнських і навіть антиукраїнських центрах.
Повчальною тут є аналогія з євреями та палестинцями. Чому євреї в 40-х роках ХХ ст. творили свою державу саме в Палестині – через два тисячоліття після розсіяння по світах? Адже вони з’явилися тут кочівниками, поділеними на племена (дванадцять колін), їхнім ареалом була Аравійська пустеля, а тому дивною видається, на перший погляд, їхній потяг саме до Палестини (колишнього Ханаану). Але до появи в Ханаані євреї мали тільки біографії, родоводи і минуле племен. У Ханаані ж вони відбулися як народ: закоренилися в цю землю, осіли, створили постійні поселення і свою першу державу, саме тут починається їхня історія. І тому тільки в Палестині вони – корінний народ. Ситуація на Близькому Сході ускладнюється якраз тим, що на одній території є два корінні семітські народи – євреї та араби-палестинці, які теж стали народом і започаткували свою історію саме тут. І будь-яка спроба заперечити чи зігнорувати це, відібрати в котрогось із них природне право корінного народу на створення власної держави на цій землі неминуче веде до різкого спротиву, до затяжної боротьби, навіть до крові. Що й бачимо.
Так само і для кримських татарів Україна є тим єдиним місцем у світі, де вони можуть розраховувати на власну державність.
А от посилання на можливі державницькі претензії національних меншин в Україні – безпідставні: і росіяни, і поляки, й інші мають поза Україною свої держави, які гарантують своїм народам історичну перспективу. А це означає, що національні меншини не можуть претендувати на створення в Україні своїх державницьких утворень.
Не може бути аргументом проти визнання кримських татарів і той факт, що в минулому вони століттями воювали з українцями. З поляками ми воювали не менше і теж – не на території Польщі. Але якраз ці ріки пролитої крові – це той гіркий спадок наших предків, який і застерігає від повторення минулого, і повчає, що ворожнеча між народами-сусідами ніколи не йде на користь їм, а тільки третій стороні. І нинішні добросусідські взаємини між Україною та Польщею – це заслуга не тільки теперішнього покоління, але й наших предків, чия кров застерігає нас від хибного шляху. Але не тільки кров. Згадаймо далеко не винятковий факт: чомусь навіть завзятий, непереможний і безпощадний не тільки до ворогів, але й до національних відступників кошовий Іван Сірко не використав сприятливий момент, щоб напасти на знесилений страшною посухою Крим, а послав туди цілі валки з продуктами та фуражем. Це була допомога не ворогам, а сусідам: чоловік думав про майбутнє...
Ми, націоналісти, не тільки беззастережно визнаємо кримських татарів корінним народом України – ми вважаємо своїм обов’язком послідовно відстоювати їхні права, що випливають із цього. Бо не можна бути націоналістом „тільки для себе”: право кожної нації на повноцінне існування для націоналіста - священне. Воно ніколи не було і не може бути для нас предметом дискусії: дискутувати можна і треба тільки про шляхи, форми і методи реалізації цього права. Тим більше, що водночас ідеться про майбутнє України.
Ще один постулат, який мусить бути утверджений у суспільній свідомості: розв’язати кримський вузол можна тільки спільними силами українців і кримських татарів у рамках української національної держави. Кримські татари не доможуться нічого, якщо будуть діяти самотужки чи, тим більше, всупереч українським національним інтересам. Українці ніколи не зможуть зробити Крим органічною частиною України, якщо зігнорують проблематику кримських татарів чи, тим більше, будуть протидіяти її справедливому вирішенню. Історія і вимагає, і водночас дає нам унікальний шанс – стати народами-побратимами, і ми не можемо по-страусячому ухилитися від цього виклику історії, не сміємо змарнувати цей шанс.
Зараз кримські татари і кримські українці перебувають у тому ж статусі в Криму, що й українці в Державі Україна: їхні державницькі права корінного народу не узаконені, вони не мають права на державні гарантії свого національного збереження, на рідній землі ними керують чужинці, до того ж не обрані, а призначені, демократією вони можуть користуватися тільки в таких межах, як аборигени США чи Австралії, тобто можуть брати участь у виборах і вибирати кращих чи гірших, але це ніяк не може вплинути на їхнє становище, бо ці обранці – або чужі, або денаціоналізовані, або безправні у вирішенні проблем свого народу.
Якісно змінити ситуацію на користь обох народів можна тільки шляхом реалізації української національної ідеї – тобто в українській національній державі зі всеохопною системою національного народовладдя. Поза цим доленосні проблеми українців і кримських татарів не мають вирішення: насаджувана в Україні вже півтора десятиліття космополітична „демократія” американського зразка гарантує цим двом народам на їхній рідній землі тільки перспективу більш-менш цивілізованої резервації. І це – не просто риторична фігура залякування. Українцям, наприклад, уже встановили „оптимальний” ліміт чисельності: селян вистачить і 2 мільйони, а всього населення „достатньо” (достатньо для чого?) 30 мільйонів...
Тому українці і кримські татари просто приречені на спільну боротьбу за українську національну державу. І гасла „За нашу і вашу свободу!”, „Свобода або смерть!”, „В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля!”, „Ви не даєте нам жити – ми не дамо вам панувати!” мають стати категоричними імперативами мислення, моралі і суспільної поведінки кожного українця і кожного кримського татарина. На наш погляд, ці спільні дії мають конкретизуватися в боротьбі за Кримську татаро-українську автономію.
Ця фундаментальна в нашій концепції теза сприймається неоднозначно, а тому потребує уточнення.
Влада – і центральна, і кримська – не збирається змінювати status quo: у нас, мовляв, уже є кримська автономія, і всі проблеми слід вирішувати в її рамках, а ваша пропозиція – це роздмухування вогню національних протистоянь у Криму.
Частину українців насторожує, по-перше, сама автономія, по-друге, чому „татаро-українська”, а не навпаки.
Деякі кримсько-татарські політики вважають, що ідея татаро-української автономії суперечить декларації про державний суверенітет, проголошений кримськими татарами ще за імперкомуністичного режиму в 1991 році, а деякі українські політики навіть „по-дружньому” радять кримським татарам відкликати цю декларацію як таку, що заважає їм вирішувати кримсько-татарські проблеми.
Наші аргументи наступні.

1. Нинішня Автономна республіка Крим – це утворення територіальне, антиконституційне, антиукраїнське і провокативне.
По-перше, чому саме Крим має бути автономною територією? Це автономія кого-чого, від кого-чого і для кого-чого? Досі ніхто не дав відповіді на ці запитання, бо ніякої об’єктивно-правової мотивації тут не існує. Жодна держава світу не дозволяє на своїй землі таких територіальних, а фактично - сепаратистських утворень. Це тільки імперська Росія ліквідовує зараз національні автономії, перетворюючи їх шляхом об’єднання з російськими областями в чисто територіальні, щоб у такий спосіб унеможливити національно-визвольні рухи.
По-друге, це утворення антиконституційне: державотворчим суб’єктом тут виступає не народ, а територія, що є правовим нонсенсом. Крім того, створення АРК ніяк не узгоджене з конституційною тезою про унітарність Держави Україна.
По-третє, це утворення явно антиукраїнське, як і антитатарське: українці і кримські татари тут перебувають на становищі безправних національних меншин; влада – у руках промосковської п’ятої колони, для заспокоєння апетитів якої й була створена АРК.
По-четверте, це утворення провокативне, бо стимулює антиукраїнські сили до демонтажу української державності шляхом її територіально-економічної федералізації. І це не просто слова Україна ще не отямилася від хвилі промосковського сепаратизму на виборах-2004, а вже партія регіонів знову збирається розіграти карту федералізму на виборах-2006.

2. Чому „Кримська”? Крим – єдиний регіон України, де, по-перше, на одній території проживають відразу два корінні народи з правом своєї державності на ній; по-друге, де українське населення становить меншість. Саме ці два основні фактори виділяють Крим з-поміж інших адміністративно-територіальних одиниць і дають підстави для створення на півострові особливого – „кримського” субдержавного утворення в рамках української держави для вирішення його специфічної проблематики.

3. Чому „автономія”? Цей термін не зовсім точно відображає сутність проекту, оскільки має відтінок політичної сепарації, хай і часткової. Тому бажано знайти більш точний відповідник, який підкреслював би політичну єдність двох етносів. Але так чи інакше, а це утворення має бути виділеним з-поміж нинішніх областей із двох причин. По-перше, організація суспільного життя в умовах реалізації державницьких прав двох народів тут буде суттєво відрізнятися від організації суспільного життя на решті території України, де такої проблеми немає. По-друге, є проблеми Криму, які можна і треба вирішити відразу і тепер, але будуть і проблеми співжиття двох корінних народів, до того ж у середовищі чисельних національних меншин, і їхнє оперативне та справедливе вирішення можливе тільки на основі законів України, але в рамках Автономії, коли регіон матиме не просто більші права, ніж нинішні області, а й права інші і специфічно відмінні від загальних.
Застереження, що від цього Україна перестане бути унітарною державою, не витримують критики: вона вже такою не є, бо має АРК. Застереження, що Україна перетвориться у федеративну державу, не витримують критики: вона вже такою є, бо має АРК. Застереження, що створення КТУА викличе хвилю сепаратизму, не витримують критики: хвилю сепаратизму викликав під час виборів-2004 і викликає зараз якраз приклад АРК - саме тому, що це територіальне, а не двонаціональне утворення корінних народів, яким має бути КТУА. Творити державу в будь-якій формі – це право корінних націй, а не територій.

4. Чому „татаро-українська”, а не навпаки чи просто „татарська”? Назва має відображати суть і мету проекту, а неправильно сформульована назва може перекреслити весь проект. Саме тому ця Автономія не може бути окреслена як „татарська”: це не відповідає суті задуму, суперечить двонаціональному характеру проекту і відразу мобілізує активний і вмотивований опір. Передусім – з боку українців, які вбачатимуть тут сепаратизм, загрозу територіальній цілісності держави, загрозу фундаменталістської експансії тощо. Подарунком це стане і для промосковської п’ятої колони в Криму, якій буде легко мобілізувати російську общину проти спроб створити на півострові татарську державу, якою керуватимуть уже не вони, а самі татари. Проти такої Автономії виступлять Захід та Росія, знову ж таки мотивуючи це загрозою поширення фундаменталізму і вбачаючи в цьому небезпечний прецедент. Самому створювати собі перешкоди, щоб потім їх героїчно долати, - це погана політика.
Ця Автономія не може бути „українсько-татарською”, бо це знову ж таки спотворювало б суть проекту, яка полягає якраз у тому, щоб це утворення передусім стало єдино можливою формою державного самоутвердження кримсько-татарського народу в межах української держави.
Вираз „татаро-українська” підкреслює це. А наявність слова „українська” гарантує українцям, що ця Автономія не є сепаратистською і що вони будуть її співтворцями. Таке окреслення – максимально допустимий компроміс із боку українців: усі інші варіанти назви Автономії не розв’язують проблем нинішніх і генерують нові. Українці у своїй державі можуть ділитися владою, але не можуть відмовлятися від влади, бо інакше втратять не тільки владу, але й державу.

5. Видається недоцільним конкретизувати, хоча б на початковому етапі, і саме поняття „автономія” – область чи республіка. По-перше, це не принципово. По-друге, „область” – це замало, коли мовиться про державницькі прагнення кримських татарів, а „республіка” – це тривожно для українців. По-третє, КТУА має стати якісно новим і за суттю, і за формою, і за функціями адміністративно-територіальним утворенням – спільним внеском кримських татарів та українців у світовий досвід вирішення подібних державотворчих проблем. І це утворення може не вкладатися в рамки традиційної області чи класичної республіки – це новація, для якої слід шукати нові, але природовідповідні для обох народів форми і назви, а не втискати її в прокрустове ложе існуючих політичних схем і моделей. Увесь смисл КТУА в тому, що це двонаціональне політичне утворення, кримсько-татарська складова якого є єдино можливою формою державності цього народу, а українська складова робить це утворення органічною часткою української держави і цим знімає і загрозу, і саму потребу федералізації України.
Що ж до „порад” відмінити кримсько-татарську декларацію 1991 року про державний суверенітет, спрямовану, до речі, проти тодішніх зазіхань московських імперіалістів на Крим, то тільки політичний дилетант може таке радити і тільки політичний самогубець може таку пораду виконувати. Від цієї декларації не треба відмовлятися – її треба негайно втілювати в життя. А з найбільшою повнотою вона може бути реалізована тільки у формі Кримської татаро-української автономії.
Принциповим вважаємо пункт 7 про структуру керівництва Автономії. Тільки конституційне закріплення посади глави КТУА за представником кримсько-татарського народу може бути і знаком, і гарантією того, що це утворення є справді реалізацією державного самоутвердження кримських татарів і виразником їхніх національних інтересів. Посада заступника-українця гарантує, що керівництво Автономії буде діяти в рамках політики української держави і з врахуванням інтересів українців Криму як партнерів і соратників у справі державного будівництва в Криму. Посада заступника – представника від координаційної ради об’єднань національних меншин, які стоять на позиціях української державності, стане гарантією врахування їхніх інтересів в Автономії. Об’єднання, які під виглядом захисту національних інтересів своїх одноплемінників насправді відстоюють свої права окупантів та колонізаторів, мають бути заборонені.
Є суттєва розбіжність у нинішній політиці меджелісу і нашими пропозиціями щодо формування законодавчо-представницької влади в Автономії. Зараз керівництво кримсько-татарського народу домагається процентного представництва кримських татарів у Верховній Раді Криму – виходячи з відсотка кримських татарів серед населення Криму (приблизно 17 %).
Така вимога процентного представництва була б виправдана і доцільна, якби йшлося про громадянські права українців в Україні, які становлять тут абсолютну більшість. Відсутність такої вимоги в програмах наших „українських” партій спричинила після виборів-2004 парадоксально-трагікомічну ситуацію: Президент В.Ющенко сформував керівництво держави практично тільки з представників національних меншин, „забувши” про українців. Після відставки уряду Ю.Тимошенко ця ситуація стала просто анекдотичною - через екзотичну для України національність нового Прем’єра. Це справді смішно, але зовсім не весело: зараз Україна – єдина держава в світі (якщо не рахувати поліетнічних, „емігрантських” США, Австралії та Канади), у керівництві котрої фактично не представлений корінний народ, який становить майже 80 % населення країни. Чи потрібні ще якісь аргументи на підтвердження бездержавності, підневільності та безправності української нації на рідній землі?
Процентна ж вимога меджелісу є і справедливою, і законною, і її справді треба домагатися, а не миритися зі злочинною дискримінацією за національною ознакою. Але при цьому слід враховувати, що навіть реалізація цієї вимоги ніяк не вирішує ні проблеми державного самоутвердження кримських татарів, ні належного захисту їхніх інтересів в умовах космополітичної демократії з її абсолютизацією прав механічної більшості.
Саме тому ми пропонуємо якісно інший, національно-пропорційний підхід, за яким у законодавчо-представницькому органі майбутньої Автономії третина мандатів має бути закріплена за представниками кримських татарів, третина – за українцями, третина – за представниками національних меншин, які стоять на позиціях української державності. Тільки за такого підходу можна гарантувати збалансованість інтересів трьох основних груп населення Криму в діяльності цього органу. І тільки за такого підходу кримські татари та українці будуть просто приречені на взаємовигідне щоденне співробітництво. За цим же принципом доцільно розподіляти мандати депутатів Верховної Ради від автономії.
Однак для того, щоб Крим не перетворювався у своєрідну резервацію, щоб кримські проблеми не були тільки проблемами Автономії, щоб кримські татари відчували себе творцями власної державності і співтворцями української національної держави, а українці мали тверду гарантію непорушної цілісності своєї держави, - перерахованих вище заходів замало. Потрібне узаконене представництво кримських татарів у найвищих органах держави, що ми в загальному виклали в п. 9. Ми вважаємо за доцільне, щоб одним із заступників Голови Верховної Ради України, Голови Верховного Суду, Прем’єр-міністра, Голови Конституційного Суду, Генерального прокурора, керівників МВС та СБУ, зрештою, кожного міністра були кримські татари.
Тим українським патріотам, для яких ця пропозиція видається надмірною і чимось небезпечною, раджу більш ґрунтовно ознайомитись із нинішнім станом справ. Дивно і підозріло, що фактичну відсутність українців на ключових посадах у державних органах України вони вважають нормальною і не протестують, а перспективу представництва кримських татарів у наших інститутах влади розцінюють як загрозливу для України. Якщо вони так панічно бояться надзвичайно перспективного зміцнення українсько-татарських зв’язків, то про чиї ж інтереси їм насправді йдеться?
А от для частини кримських татарів неприйнятним видається пункт 10: „Державною мовою в Криму має бути українська мова”. Те, що фактично державною мовою там є російська, вони сприймають як належне і теж не протестують. А от проти нашої пропозиції протестують. Тут знову маємо справу з дивним проявом бездумного максималізму псевдо-патріотичної логіки.
У якості державної мови в Криму вони пропонують татарську. Цікаво тільки, якими аргументами вони збираються спонукати українців, росіян і російськомовних представників інших меншин Криму вивчити татарську мову? А може, це має бути тільки „державна” мова якогось татарського гето? Тоді де і як саме вони збираються його створювати і хто на таке погодиться? Чи розуміють ці люди, що такими вимогами вони просто перекреслюють право свого народу на існування?
У наступному, 11-му пункті ми говоримо про те, що в майбутній Автономії мовами офіційного спілкування мають бути українська і кримсько-татарська і що всі службовці повинні володіти обома цими мовами. Ми переконані у справедливості такої вимоги. Українець може не вивчати кримсько-татарської мови, і ніхто не сміє змушувати його до цього. Але якщо він хоче бути урядовцем на території Криму, то мусить знати цю мову. Або – відмовитись від своїх честолюбних планів. Бо ніхто не може керувати кримськими татарами на їх рідній землі, якщо не знає їхньої мови. Це тільки колонізатори в колоніях могли правити, не знаючи мови колонізованих.
Зрозуміло, що не йдеться про негайне впровадження цієї норми: для цього слід підготувати відповідний грунт. Але й планувати своє майбутнє в межах ще окупаційних законів і традицій було б ідіотизмом.
Крим – територія України, а на всій території української держави державною може бути тільки українська мова. Це – право корінного народу, іменем якого називається держава, і це – світова практика. І в цій державі українцеві більше не доведеться переходити на чужу мову, заходячи в будь-яку урядову установу, у навчальний заклад, у крамницю тощо. Усі громадяни України, у тому числі й ті, що проживають у Криму, повинні знати українську мову. Зрештою, без такого знання людина не може стати (чи бути) громадянином української держави. Тому виступати проти державності української мови в Криму – безнадійна і шкідлива справа.
Цікаво, що ні з боку кримських татарів, ні з боку українців ми не почули жодного застереження щодо пп. 12 і 13, де мовиться про підведення освітньо-інтелектуальної бази під процеси національного відродження та розвитку кримсько-татарського народу. І це – добрий та обнадійливий знак.
Зате п. 14 викликав злобну реакцію в деяких газетах промосковської п’ятої колони в Криму. Що ж таке неприйнятне побачили вони в наших пропозиціях?
Ми вважаємо нормальним і необхідним, щоб система освіти, де формується світогляд громадян України, була під державним контролем і впливом. Нинішня практика існування ще окупаційних російськомовних навчальних закладів для русифікації українців і створення на території України новітніх яничарських корпусів, які працюють за програмами держав-спонсорів і готують з українців або кадри для колонізації України, або освічених рабів західної індустрії, є ганебною і злочинною. Школи в Україні повинні бути українськими.

А звідси – і перша засада нашої освітньої політики в Криму: „У Криму не може бути інших середніх шкіл, крім українських і українсько-татарських”. Це означає, що українці і кримські татари в КТУА повинні мати всі можливості для набуття середньої освіти рідною мовою: це їхня держава, і влада зобов’язана зробити цю можливість реальністю.

Засада друга: „Для представників національних меншин у місцях їхнього компактного проживання і за їхнім бажанням мають бути створені початкові школи (класи) з викладанням рідною мовою, обов’язковим вивченням державної мови та факультативи для оволодіння кримсько-татарською мовою”.

Якщо не сплутувати претензії колонізаторів і права національних меншин, то цей підхід до початкової освіти дітей представників національних меншин не повинен викликати псевдо-патріотичної істерики з жодного боку. Бо нормальним і корисним для дітей є початкове навчання рідною мовою. Таким же є й оволодіння державною мовою, яку діти чують з екранів телебачення, по радіо, на вулиці тощо. Таким же є оволодіння ними кримсько-татарською мовою, яку вони чують від своїх друзів, однокласників, друзів по спільних іграх тощо. Звичайно, можна перетворити цю пропозицію в дитячу муку, змушуючи першокласників зазубрювати десятки невідомих слів, граматику і правила правопису, щоб викликати огиду і ненависть до цих мов: немає такої ідеї, яку б не можна було спаплюжити нерозумним втіленням. Але зараз ми говоримо не про педагогічний ідіотизм, а про державну політику в галузі освіти. А вона має враховувати і права та можливості дітей, й інтереси та можливості держави.
Декого з кримських татарів не задовольняє, що їхня мова в Автономії мала б вивчатися представниками інших етносів не обов’язково, а факультативно. А зараз вона як вивчається?.. Ото ж бо. Але є й вагоміші аргументи. Представники національних меншин у Криму є громадянами України, а не Криму. Як і всі громадяни, вони зобов’язані знати державну мову – без цього держава не може гарантувати їм нормального життя на своїй території, а вони не зможуть належним чином і в повному обсязі виконувати свої громадянські обов’язки. (До речі, якраз останнього ніяк не можуть усвідомити і сприйняти люди з мисленням колонізаторів: їм дикою видається навіть думки про те, що в них, крім звичних прав завойовника, є ще й якісь обов’язки перед „этими местными” та їхньою державою.) Знання державної, української мови гарантує кожному громадянинові вільне спілкування на всій території України, у тому числі – і в Криму. Усякі додаткові мовні вимоги були б і надмірними, і протизаконним. Але якщо представник якоїсь національної меншини планує майбутнє своєї дитини далекоглядно, якщо він допускає для неї перспективу державної служби в Криму, то він, звичайно, подбає, щоб його дитина вивчила і кримсько-татарську мову. Для цього треба створити належні умови і стимули, але до цього не можна змушувати. Такий примус виявиться шкідливим для всіх.

Засада третя: „У середніх школах можуть створюватися класи для поглибленого вивчення учнями з національних меншин рідної мови”. Оскільки жодних застережень щодо цього ми не почули, то й коментувати цю пропозицію немає сенсу.
А озлоблення колонізаторів та реваншистів цей пункт викликав тому, що його реалізація поклала б край нинішній системі денаціоналізації та русифікації українців, кримських татарів та неросійських національних меншин у Криму.
Не викликав застережень і п. 15: „Міжнародні контакти Кримська татаро-українська автономія здійснює через МЗС України”.
Однак є низка застережень, які заважають сприйняттю спільної для обох народів ідеології державного будівництва у Криму і які слід розвіяти. Частина з них виникла через те, що наші пропозиції щодо проблем кримських татарів викладені не тільки в розділі „Кримські татари”, але і в інших розділах Програми, які залишилися поза увагою наших опонентів, передусім із числа кримських татарів.
Так, у розділі „Релігійно-конфесійна політика” варто звернути увагу на п. 1: „Держава повинна сприяти релігійному вихованню і повноті релігійного життя всіх своїх громадян: страшний не той, що має іншу віру, а той, у кого за душею немає нічого святого”. А п. 11 безпосередньо стосується кримських татарів: „Особливу увагу слід приділити духовному відродженню і забезпеченню повноти релігійного життя кримсько-татарського народу. Уцілілі культові споруди мають бути повернені релігійному об’єднанню кримських татарів. Держава повинна фінансувати реставрацію та ремонт існуючих і будівництво нових культових та допоміжних споруд. Враховуючи матеріальні труднощі репатріантів, а також те, яке значення має для мусульман хадж, у бюджеті Криму мають бути передбачені кошти на покриття хоча б 50 % дорожніх витрат паломників”.
Тут варто додати наступне. Звичайно, ми знаємо, що в Україні живе коло півтора мільйона мусульман і що матеріальне становище більшості з них так само жалюгідне, як і більшості українських громадян. А тому держава, звичайно ж, повинна б допомагати і їм. Але ми виділяємо як пріоритетні саме потреби мусульман Криму, оскільки бандитська депортація, несприятливі обставини репатріації, боротьба за виживання в умовах протидії місцевої влади і ворожості інших груп населення, - усе це позбавляє кримських татарів можливості самостійно нормалізувати своє життя, у тому числі й релігійне.
Однак сутнісним у нашій релігійній політиці є інше. Ми виходимо з того, що юдеїв, християн і мусульман об’єднує спільна віра в єдиного Бога. Ось, для прикладу, як це виражено в Корані (цитую Суру 2, 59 (62) у перекладі акад. І.Ю.Крачковського): „Поистине, те, которые уверовали, и те, кто обратились в иудейство, и христиане, и сабии, которые уверовали в Аллаха и в последний день и творили благое, - им их награда у Господа их, нет над ними страха, и не будут они печальны” (Москва, „Раритет”, 1990). Аналогічні думки знаходимо і в Торі (Старому Завіті), і в Євангелії (Новому Завіті). Тому для справді віруючих людей різних віросповідань ніякого нездоланного провалля між цими релігіями насправді не існує. І саме це має бути головним і визначальним – наріжним каменем у наших і релігійних, і світських взаєминах. Інакше ми й надалі будемо заручниками різних надінтерпретацій і відвертих фальшувань Писання.
Кожна окрема релігія – це специфічна форма вираження цієї віри, у якій те ж саме Божественне Вчення про необхідність духовного і морального вдосконалення, людинотвореня і людського співжиття за законами Бога виражається у різних, природних і доступних для людей окремих культур виявах. Кожна з цих релігій – це різні шляхи до однієї мети: до Бога. Шлях до Бога зближує і згуртовує людей - і в межах однієї релігії, і віруючих різних релігій. У позбавлених віри (безвірників), у противників віри в Бога (атеїстів) і в поверхово віруючих цей найпотужніший з усіх фактор єднання людей і народів відсутній.
Кожен обряд, культово-ритуальні та регулятивно-нормативні приписи кожної релігії – це не освячені Богом засоби розмежування людей, а допущені Богом специфічні особливості, які є неминучим результатом органічного поєднання єдиного віровчення з різними культурами. Використовувати ці відмінності для власного самозвеличення, для протиставлення релігій і для релігійного шовінізму – це гріх перед Богом і злочин перед людьми: не можна применшувати чи ігнорувати у віровченні божественне і абсолютизувати в ньому людське. У питаннях віри мудрість полягає не в тому, щоб помітити очевидне і вказати на відмінне, а в тому, щоб знаходити сутнісне і культивувати спільне.
Рух у протилежному напрямі – через нетерпимість до інших форм поклоніння тому ж єдиному Богу, через творення у своїй релігії різних течій, конфесій, сект тощо – це справа не Божа, а людська. За такого підходу запановують підозрілість, ненависть і розбрат, тоді стає ворогом кожен, хто вживає інше ім’я Бога, молиться рідною, а не чужою мовою, хреститься трьома, а не двома пальцями, має хрест не з трьома, а з одною поперечкою... І якою б палкою не була така віра, з яким би фанатизмом вона не утверджувалася, якою б щирою не була ненависть до іновірців і переконаність у своїй правоті, але правда одна: це шлях не до Бога, а від Бога.
У нас, християн, юдеїв та мусульман України, є і спільне, і відмінне. Якщо всі ми головним і визначальним у своїх взаєминах зробимо святе і спільне для нас божественне, якщо спільними зусиллями утвердимо в державі єдиного законного господаря – українську націю, якщо разом відстоїмо право кримських татарів на їхнє політичне самоутвердження в українській державі, якщо спільно дбатимемо про розбудову держави, влада в якій буде зацікавлена в єдності, а не, як досі, у розбраті своїх громадян, - то й житимемо у мирі і злагоді: нормальні люди в нормальній державі. „Нам усім тут вистачить місця”, - учив Степан Бандера. В іншому випадку ми приречені повторити, а можливо, і примножити помилки попередніх поколінь.
Хтось скаже: така релігійна гармонія – це утопія. Ні, це цілком досяжна річ, якщо не сплутувати Боже з людським, грішне – з праведним, а релігійне – з політичним.
Що найбільше насторожує українців у вирішенні проблеми кримських татарів – так це можливість утвердження в Україні мусульманського фундаменталізму. Наївні розраховують, що коли не допустити політичного самоутвердження кримських татарів, то вдасться уникнути загрози фундаменталізму. Вони не усвідомлюють, що саме невирішеність політичних, а за ними й усіх інших проблем цього народу якраз і породжує реальну загрозу того, що зовнішні сили постараються нав’язати кримським татарам ідеологію котроїсь із течій мусульманського фундаменталізму.
Кримсько-татарський народ, особливо його провід, зраз справді на розпутті: або й далі вижебрувати й вичікувати милості від космополітично-олігархічної влади і співчутливих, але політично неспроможних рухівців; або заручитися підтримкою міжнародних фундаменталістських центрів, що фактично означає стати безвольним пішаком у їхніх кривавих іграх і вирішувати вже не свої, а їхні проблеми; або прислухатися до заклику українських націоналістів і включитись у спільну боротьбу за українську національну державу і національно-державне самоутвердження кримсько-татарського народу у формі Кримської татаро-української автономії.
Ми твердо переконані: рятівною і перспективною для кримських татарів, як і для українців, є тільки ідеологія націоналізму. Якщо кримські татари ідейною основою своїх політичних зусиль зроблять не національно-державницький, а релігійно-конфесійний фактор, - вони приречені на політичну „дурну безконечність”: кожного разу буде з’являтися група набагато „правильніших” і „святіших” лідерів, які внутрішнім розбратом унеможливлять успіхи зовнішні. Приклади цього бачимо в Чечні та Афганістані, у багатьох інших мусульманських країнах, а особливо – в Іраку, де мусульмани-шиїти та мусульмани-суніти з великим ентузіазмом і завзяттям доводять за допомогою вибухівки свою релігійну перевагу одні над одними, що дає можливість США до безконечності затягувати окупацію – доки котрась із сторін не переконає іншу у своїй винятковій праведності...
Імунітет від усякого релігійного фундаменталізму – християнського, мусульманського, юдейського тощо – дає тільки ідеологія націоналізму. Бо тільки націоналізм учить реалізовувати в політичній практиці Христову науку: „Віддайте кесареві кесареве, а Богові – Боже”.
Звичайно, ми далекі від думки, що цей текст негайно переконає всіх і зробить нашими однодумцями. Його завдання інше: окреслити нашу позицію, усунути хоч деякі хибні стереотипи та упередження і вказати на шляхи нашого релігійного порозуміння, національного зближення і політичної консолідації.
Крім того, наша Програма розрахована не на створення якогось татаро-українського оазису в Криму, а на перетворення нинішньої неоколонії, якою фактично є зараз Україна, у нормальну, повноцінну, тобто національну державу. Ці перетворення будуть здійснюватися на всій території України, у томі числі й у Криму, а тому стосуються і кримсько-татарського народу, в особі якого ми, націоналісти, бачимо нашого природного соратника.
У нинішній умовно-„українській” державі українці і кримські татари – це „дві самотності”: бездержавні, а тому однаково безправні на рідній, але не своїй землі; законні господарі країни, але жертви внутрішньої окупації з її узаконеним неоколоніальним беззаконням; взаємно необхідні собі для власного самоутвердження, але відчужені одна від одної. Ми пропонуємо спільну мету, спільну ідеологію, спільну політичну програму, спільну боротьбу за реалізацію законних прав обох наших народів.
Разом – переможемо!
І хай допоможе нам Бог!

Провідник ВО „Тризуб” ім. С.Бандери
полковник Василь ІВАНИШИН
27.10.2005

Джерело