27 жовтня 1941 року гітлерівські війська пройшли Перекоп, де практично майже не було ніяких укріплень, бо ніхто не сподівався, що ворог дійде аж до Криму. 28 жовтня німці прорвали Ішуньські позиції совєцьких військ і рушили на Сімферопіль, Євпаторію, Севастопіль, Феодосію й Керч. 29 жовтня Севастопіль було оголошено в осадному стані, а 30 жовтня в місті було вже чути залпи берегових батарей, що вели вогонь по ворогу. Почалась друга оборона Севастополя. За офіційною версією вона тривала 250 днів.

    4 липня 1942 р. Совінформбюро оголосило, що війська совє- цької армії залишили Севастопіль. Це була неправда (хоча й опублікована в газеті “Правда”), бо насправді Севастопіль зали- шило командування Чорноморського флоту і севастопольського оборонітєльного району (скорочено СОР - ця абревіатура вжива- лась і вживається зараз попри її двозначність), покинувши свої війська напризволяще, всупереч військовим традиціям світу і кращим традиціям старої російської армії. Німецькі військові зведення продовжували повідомляти про запеклі бої на Херсо- неському півострові. Відчайдушний опір останніх, що залишилися живими на мисі Херсонесі, тривав ще біля двох тижнів. Прорватися в гори до партизанів майже нікому не вдалося. Хто не загинув, потрапили до німецького полону, а полонених, як відомо, Сталін оголосив зрадниками, хоч вони опинились у полоні не з своєї вини.

    Майже два роки Севастопіль був під німецькою окупацією. 9 травня 1944 року місто було звільнене. В обороні та звільненні Севастополя, за офіційними даними, брали участь воїни більш як 40 національностей багатонаціонального Совєцького Союзу. Воїнів більш численних націй, як росіяни чи українці, можливо, було більше менш численних націй, як вірмени чи грузини, менше, але кожний з них заслуговує пошани і подяки. Однак російські шовіністичні кола твердять ніби Севастопіль був і є містом російської слави - лише російської, і в облудній пісні, котра севастопольським міським совєтом оголошена гімном міста, співають:

Легендарный Севастополь, неприступный для врагов,
Севастополь, Севастополь, гордость русских моряков.

    Та героїчною історією Севастополя мають право пишатися не лише російські моряки, а й всі, хто до цієї історії причетний, в тому числі вояки-українці. Їх було дуже багато (хоча офіційні цифри не опубліковано), деякі з них досить відомі, про інших знають менше, а про когось широкий загал, може, й майже нічого не знає. Назвемо декого з них.
 
Про подвиг п’яти морських піхотинців, що зупинили 22 фаши- стських танки біля села Дуванкой (нині - Верхньосадове) 7 листопада 1941 року, написано багато, хоча по-різному. Але, здається, незаперечним є факт, що одного з цієї групи - сина українського селянина, уроженця козацького міста Луганська Василя Цибулька, тяжко пораненого, підібрав на місці бою військовий фельдшер 18-го окремого батальйону морської піхоти командир взводу санітарів старшина медичної служби Леонід Петроченко, який під час війни виніс 117 бійців з полю бою, а після війни багато років працював фельдшером в Ялті в санаторії ім. Чехова. В.Ф.Цибулько розповів йому про подвиг своїх товаришів і помер у нього на руках. Василь Цибулько був веселим і життєрадісним хлопцем. Очолював цю групу Микола Дмитрович Фільченко, чиї предки були перейменовані царськими русифікаторами на Фільченкових. На висоті над селом Верхньосадовим стоїть пам’ятник гурту Фільченка. Його прізвище і прізвища інших бійців цього гурту ми читаємо на плитах меморіалу на честь героїв другої оборони Севастополя на майдані Нахиміва. Там є й інші імена українців. Наприклад - єфрейтор Іван Іванович Богатир, син матроса - учасника повстання на панцирнику “Потьомкін”. Він був кулеметником і снайпером, біля амбразури його доту лежали поруч кулемет і снайперська гвинтівка. Він часто ходив у розвідку і мав на своєму рахунку чимало захоплених “язиків”. Ось як розповідає про нього Г. Бабичев (“Поколение отважных”, Сімферополь, 1958):

    “Товарищи пристали - расскажи да расскажи, как оно там было. Иван сначала от них отмахивался - “чего бахвалиться”, а потом мягким украинским говорком поведал, как он подкараулил фашистского солдата”. А якось він притяг офіцера, який виявився чемпіоном Німеччини з боксу у тяжкій вазі.

    Під час одного з запеклих боїв під Севастополем Іван Богатир був тяжко поранений, але повернувся з шпиталю до своєї частини і продовжував захищати Севастопіль. Поет В.І. Лебедєв-Кумач присвятив йому вірша:

Какая сила, мощь и ширь
В самой фамилии героя.
Иван Иваныч Богатырь -
Лишь в сказках имя есть такое.

    За фізичними даними Іван відповідав своєму прізвищу - мав широкі рамена, був сильний і натренований, хоч і невисокий на зріст.

    Під час другого наступу гітлерівців на Севастополь у грудні 1942 року велику роль відіграли маленькі фортеці - дзоти. Знаменитим дзотом №11 на північному схилі висоти приблизно в двохстах метрах від села Комишли командував сміливий і рішучий моряк з Дніпропетровська Сергій Раєнко. Під його орудою були Іван Яременко з Генічеського району Херсонської області, Олекса Калюжний з Кіровоградщини, з села Омельника (восени 1940 р. був взятий до війська, зарахований до Чорноморського флоту і скерований до Севастополя, де вчився в учбовому загоні ЧФ), Григір Доля з Мелітопольського району Запорізької області та Дмитро Погорєлов з Миколаєва. Пізніше підійшло підкріплення - троє хлопців з шахтарської Горлівки - Василь Мудрик, Володимир Радченко та Іван Четвертаков. Як бачимо, всі семеро на чолі зі своїм командиром були українці або родом з України. Потім ще підійшла підмога - Михайло Потапенко та ще троє моряків. З одинадцяти девять загинули. Залишився живим Григір Доля, котрого пораненого командир послав на КП за підкріпленням (так склалася його доля: після війни мічманом ще 30 років служив на флоті і потім більше десяти - експедитором в севастопольському торгівельному порту). І ще вижив тяжко поранений Іван Яременко, якого вважали загиблим. Коли морські піхотинці 79-ї бригади морської піхоти відбили висоту, вони побачили навкруги дзоту десятки ворожих трупів. У Олекси Калюжного знайшли посмертну записку, в якій він писав, що клятви воїна він дотримався. Зараз там стоїть памятник героям  безсмертного дзоту, на якому на плиті вирізьблено текст записки Олекси Калюжного. Але якщо хто скаже, що Калюжний не був українцем, той власне сяде в калюжу. Гарнізони сусідніх дзотів також складалися переважно з українців: дзот №13 очолювали Петро Романчук та Іван Шовко- пляс, дзот №14 - іван Пампуха й Володимир Шевченко, дзот №27 - Петро Бондаренко, дзот №15 - Гринько й Затуливітер. Дзоти 14 і 15 тримали під перекресним кулеметним вогнем всю Бельбекську долину.

    Ось хто затулив собою Севастопіль, місто буцімто “російської” слави - матрос Затуливітер та його бойові побратими.

    Генерал-майор Андрій Гнатович Ковтун-Станкевич під час оборони Севастополя в минулій війні був начальником оператив- ного відділу штабу Приморської армії. До Севастополя він брав участь в обороні Одеси, а в кінці війни - у звільненні Румунії, Угорщини та Чехословаччини. Народився він на Чернігівщині, в Довженківських місцях (з Довженком та його дружиною він був знайомий ще до війни), у привільному краю Десни й Сейму. Замолоду працював лісником, в 1934-1936 рр. був директором Пирятинської МТС на Полтавщині. Після війни Ковтун написав про своє життя і свої військові шляхи п'ять книжок. Ось лише маленький уривок з його “Севастопольських нотаток”:

   “Ввечері я вийшов з штольні. Севастополь палав, як величезне багаття. То тут, то там спалахували й врізались в нічну темряву стовпи полум'я, розсипаючись іскрами: десь провалювався дах або поверх будинку, і вогонь, ніби сонячний протуберанець, вихоплювався нагору. Такого й Нерон не міг бачити, коли спалював Рим”.

   З великою любов'ю писав Ковтун в своїх спогадах про захисників Севастополя. Ось кілька слів про одного з них: “До 172-ї дивізії начальником оперативного відділення призначений мій старий приятель майор Пустовіт. Зовні він був схожий на “дядька” з полтавського села, лише без вусів, і такий же спокійний, розсудливий, навіть дещо неквапливий, але впертий, наполегливий, завжди свого доможеться. Зустрічаючись під Севастополем, ми часто балакали про довоєнне життя в Полтаві, в Запоріжжі...”

    Командир 7 бригади морської піхоти полковник (згодом гене- рал-лейтенант) Євген Іванович Жиділов в своїй книзі спогадів “Мы отстаивали Севастополь” писав про свою бригаду:

    “У нас собрались сыновья чуть ли не всех национальностей России, Украины, Кавказа, Средней Азии”. З щирою прихильністю писав полковник Жиділов про своїх підлеглих-українців:
    “Я, когда бросаю в ствол мину, - говорит заряжающий Федорченко, - всегда приговариваю: “Бисову сыну в спину!”
    “Начальник штаба пятого батальона вызвал к себе Ивана Прокофьевича Дмитришина.
    - Есть ответственное задание.
    - Слухаю, - по-украински ответил разведчик.
    - Нужен “язык”.
    - Усе ясно, як в мисячну нич, - отвечает Дмитришин. - Беру двох хлопцив и в сю годыну видправляемося”.
    Он решил взять с собой Андрея Прокопенка и Василия Савченка. В глухую темную ночь 20 мая три разведчика бесшумно покинули окопы...”

    Іван Дмитришин народився в селі на Вінничині. Його прапрадід по батькові валкував з Криму сіль, а прадід по матері брав участь в першій обороні Севастополя і був знайомий з матросом Кішкою, котрий також був з Вінничини. До призову на Чорноморський флот працював судовим механіком Дніпропетровської річкової флотилії. Вдома він залишив сестру й наречену, а батько його та брат також були на фронті. Івана Дмитришина в Севастополі також прозвали матросом Кішкою. Наприкінці другої оборони Севастополя, 29 червня 1942 року, розвідник Іван Дмитришин був тяжко поранений і потрапив до шпиталю, але той шпиталь не було евакуйовано з Севастополя і так Дмитришин опинився у німецькому полоні. Однак йому вдалося втекти з табору і він ще брав участь в боях з фашистами в кінці війни. Після війни він здобув вищу освіту і працював директором технікуму механізації сільського господарства на Тернопільщині, приїздив до Севастополя, а вийшовши на пенсію, повернувся до рідного села. В 1978 році в Києві у видавництві “Молодь” вийшла його книжка “Витязі Севастополя”, але автор її на той час вже відійшов у вічність...

    10 червня 1942 року до Севастополя прибув есмінець “Свободный”. Він привіз боєприпаси й продовольство. Розван- тажившись, есмінець став біля Павлівського мису.Там на нього налетіли 15 ворожих літаків. В корабель влучили дев'ять бомб. На есмінці виникла пожежа і вибухнув боєзапас, багато моряків були вбиті й поранені. Палав мазут, що розлився навкруги есмінця. Охоплений полум'ям, есмінець тонув, не спустивши прапора і гюйсу. Зенітники продовжували  вести вогонь по літаках ворога. В 1952 р. на Павлівському мису був відкритий пам'ятник, на якому на бронзовій плиті вирізьблені імена загиблих, в тому числі й командира есмінця капі- тана 3 рангу П. І. Шевченка.

    Прізвище Кравченко також досить поширене у нас на Україні, як і прізвище Шевченко. Капітан 1 рангу Федір Іванович Кравченко командував лінкором “Паризька Комуна”(“Парижанка”, як його любовно називали наші моряки), потім перейменованим на “Севас- тополь”. 28 листопада 1941 року цей лінкор вогнем своїх потужних далекобійних гармат розсіяв скупчення німецьких військ у Вар- нутській і Байдарській долинах.

    В кінці другого німецького наступу на Севастополь, в кінці грудня 1941 р., лінкор у супроводі ще п'яти військових кораблів знову прорвався в обложене місто. Ставши біля причалу холодиль- ника в глибині Південної бухти, лінкор відкрив нищівний вогонь по німецьким військам в районі селищ Бельбек, Комишли, Дуванкой.

    В 1944 році Севастополь звільняли три армії, що наступали з півночі й зі сходу, - Друга гвардійська, 51-ша та Окрема Приморська. Ними командували відповідно генерали Г.Ф.Захаров -  росіянин, Я. Г. Крейзер - єврей та А.І. Яременко (Єрьоменко) - українець. Яременко походив з старовинного козацького роду, про який писав ще Тарас Шевченко. У примітці до містерії “Великий льох”  Шевченко зазначає: “На тім місці стоїть клуня козака Яременка, де стояли палати Богдана Хмельницького”. Маршал Радянського Союзу Андрій Іванович Яременко (Єрьоменко, якщо так завгодно росіянам, дяка Богові, що хоч