ТРЕНОС УКРАЇНИ

Вступ
(За Уїтменом)

Це хто бовваніє?
  і вдень, і вночі мозолить собою очі,
Зсутулені плечі, в журбі голова
  схилилася низько на груди.
По зоранім сірім обличчю
  течуть, мов каміння, сльози.
Сльози розпуки, відчаю, жалю
  і безнадії, тупої як ніч.
З грудей, мов із надрів вулкан,
  рветься на волю стогін.
Спрацьовані руки й ноги худі
  з суглобів  витягує втома.
Все тіло у ранах глибоких, страшних.
Ніхто не питає, що в неї болить.
  за чиї гріхи загибає?

О горе!
  Неначе з напалму дощ,
  На неї нещастя спадають.
Іде монотонними кроками час -
  в закляклих ручищах сокира.
Хто це, дивіться, накинув плащ
  стражданню і муках на плечі?

Хто фарбою очі підводить?
  Стражданню і мукам на плечі?
Фальшивий з позлітки дешевий плащ.
Хто фарбою очі підводить?
Хто в руки терпінню вкладає букет
  із квітів воскових?
Хто гімнами стогін страшний заглушив?
Трясуть дисонанси землею.
Брилами,
  скелями,
   горами -
    ввись
  Вулканяться гори і сльози.
  О Боже!

Це я!
 Чуєте, Я - Україна...
 О, горе мені, горе!
Здибився дикий монгольський бахмат
 і повис наді мною страхіттям...
 Божою карою.
В очах, засклених ненавистю,
 Відблиск пожеж,
 З ніздрів смерч,
 З вишкіреної морди -
  піна, жах.
Ковані копита падають на мене.
 Катують тіло.
  Душу.
   Серце.
О, горе мені, горе!

Стогнуть передсмертним болем дзвони.
         Падають пощерблені мечі.
         Тьмяніють на побоїщах шоломи.
         Множаться і ростуть могили.
А над могилами,
         Над тою  зболеною варкою раною,
         Наче вдова у чорних шатах - сум...
         О, горе мені, горе!
В’ється гримучою гадюкою аркан,
          Падає мертвим зашморгом на шию
          І веде мою долю,
          Приторочену до чужого сідла,
          У далеку неволю.
Від лементу і зойку небо розпеклося як мідь
          І гуде тисячами сердець,
          Тисячами нещасть.
Пустіє земля, глупіє ніч,
І тільки приблудний вітер
          Розгрібає на згарищах попіл,
          Роздмухує жар
          І гріє свої закоцюблі руки.

О, зглянься наді мною, Господи!

О, горе мені, горе!

Недруги!
          Сусіди лукаві!
                           Вороги люті!
Звідусіль вороги.
Крадуться шляхами підступу і воєн
        Через Карпатські перевали,
        З Дикого поля.
        З литовських нетрів.
        З нахабного Заходу.
        З підступного Сходу.
        З усіх сторін.
        З усіх кінців світу.

О, горе мені, горе!

Облягають мене чорними тучами,
        Хижими звірами!..

О, горе мені, горе!..

Пруться зі списами,
        З мечами,
        В залізі,
        З непомірною жадобою.
Завойовують.
               Терзають.
                            Поневолюють...
Танець смерті не вгаває століттями.
У сурми пекельні гудуть:
        Крові!
               Наживи!
                         Влади!
О, горе мені, горе!

А по моїх грудях повзають люті змії:
        Розбрат.
                  Зневіра.
                            Зрада.
О зглянься наді мною, Господи!
 

О, горе мені, горе!

Палає земля...
Полум’яні язики вилизують мої рани
        І нестерпний біль пашить
        Роз’ятреним смолоскипом
        У всьому тілі...
        У самому серці...
Клубочиться дим, виїдає очі
І зависає важкими, безрадісними
Хмарами у небі.
О, горе мені, горе!

Стогне народ...
Стогне у підневільній праці.
Стогне від напруги і знущань.
Стогне і ...
          клене Господа Бога...
Чорною долею постелився мені
Невільницький шлях на рабські торговиці.
Капають сльози на кримських базарах.
На турецьких галерах.
У сибірських мерзлотах.
У всіх тюрмах і казематах
                                цілого світу!..
Капають сльози,
                    тече кров,
                                божеволіють муки.
О, горе мені, горе!

Вмирають мої діти на катівських палях,
          не нажившись на світі...
Струпішають козацькі кості,
          загачені в болото у граді Петровім.
Сплелися у страхітливу гігантську тінь
          мільйони душ, замордованих голодом.
А під брамою на тамтому світі юрма -
          стоять,
          не проглотяться,
          з попрострілюваними черепами.
Конають в передсмертних судорогах
          застінки,
                    тюрми,
                            табори...
Падали, падали зорі -
           то й зір не стало.
Рятуй мене, Господи!

О, горе мені, горе!

Зринув на свіжу кров голодний Орел.
Хижі, зашклені ненавистю очі.
         Гадючий язик...
         У кризі серце...
Насурмлені крила повисли над краєм
А чорна захланна тінь
         Із злодійським захалявником
Розтеклася землею...

О, горе мені, горе!

Тріщать комори.
Кричать погвалтовані жінки.
Німують спаплюжені святині.
Колоситься панський лан.
Жевріє рубцями розмальована мужицька спина.
Розперезалася сваволя,
         очманівши від сопуху крові та поту.
Заходиться нелюдським реготом глум.

О, горе мені, горе!

І доки тим мукам стогоном заходиться?!
Доки тій кривді моє серце смоктати?!
Доки мені кров’ю вмиватися?!
         Не видержують,
         З брязкотом рвуться кайдани.
         Зводяться зігнені постаті
         І стають велетами...
Блищать проти місяця перековані коси.
На воду свячену клянуться ножі,
Загравами дзеркаляться шаблі:
Вийшло море  з берегів, розгулялося.
Червоні хвилі розплескалися по землі
І... захлинулися у власній крові.

         Де Твоя правда, Господи!

         О, горе мені, горе!

Доля моя каторжними ланцюгами
Дорогами неволі і смерті дзвонить.
Осоружною мачухою для неї рідна земля.
Нема для неї притулку у рідному запічку.
Нема для неї сонця під рідним небом.
Нема!..
  Ніде нічого для неї нема!..

Помилуй нас, Господи!

 О, горе мені, горе!

Крапля за краплею всмоктується в мою кров
Настроєна на дурмані зміїна отрута.
Неслухняними і чужими стають мої м’язи.
Чужою каламуттю  просякають думки.
Стоголосять гучномовці!
Хтось сміється...
Хтось виліз мені на голову
І кованими закаблуками гопака витинає...
Хтось піднімає мою руку і кричить:
 - Я - за-а.! -
І «Я» вже не «Я»...
О пробі!!!
            Змія!
                 Полоз!
                         Лаокоон!
Рятуй мене, Господи!

О, горе мені, горе!

Стою на роздоріжжі світів
Обкрадена!
               Зруйнована!
                              Знівечена!
Мов злочинець, прибита до ганебного стовпа...
На наругу і позорище...
І хто тільки не хоче підходить до мене
Із своїм батогом
І шматує мене!..
А за що?
          За які гріхи?!
Люди добрі!
               Народи!
Прозріте і погляньте
               На мою недолю
               На мою неволю
               На рани
               На кайдани
               На ріки пролитої крові!!!

Та невже ваші серця не здригнуться?!

Та від тих мук
Здригнувся би й камінь!!!

До змісту Зеновій Красівський «НЕВОЛЬНИЦЬКІ ПЛАЧІ»