ЦІКАВІ БУВАЛЬЩИНИ-11

АНАТОЛЬ ФРАНС
1844-1924

Анекдотична забудькуватість

Якось до Анатоля Франса прийшов його приятель і прочитав на дверях записку: "Буду об одинадцятій годині. Анатоль". У цей час сходами піднімався сам господар - Анатоль Франс. Письменник саме про щось напружено думав. Зупинився біля дверей, прочитав записку і сказав уголос: "Анатоля ще нема, буде об одинадцятій", і пішов назад.

І. К. КАРПЕНКО-КАРИЙ (ТОБІЛЕВИЧ)
1845-1907

Любов до театру

Молодий Іван Тобілевич, скінчивши чотирикласну школу в місті Бобринці, заради шматка хліба мусив поступити до губернської канцелярії як урядовець. Але справа українського театру не переставала хвилювати серце молодого чиновника. З Бобринця Іван Тобілевич ішов до Єлисаветграда пішки шістдесят верст, щоб побачити видатного англійського трагіка Олдріджа, який грав того вечора в трагедії Шекспіра "Отелло". Так само не боявся він ні труднощів дороги, ні інших невигод, коли в Єлисаветграді гастролювали столичні російські трупи за участю першорядних артистів.

Та начальникам і співробітникам не подобалась його любов до українського театру, викликала обурення. Кінець кінцем за "підрив державних устоїв" Івана Тобілевича звільняють з посади.

На честь Шевченка

Іван Карпович, як і вся сім'я Тобілевичів, дуже любив Шевченка. Коли з ініціативи Марка Кропивницького було організовано аматорський гурток, однією з перших вистав була п'єса Шевченка "Назар Стодоля", в якій Іван Тобілевич грав Назара, його дружина - Софія Тобілевич - Галю.
У пам'ять великого поета дітям своїм він дав імена героїв п'єси - Назар і Галя, а другу дочку назвав Ориною - іменем героїні з поеми "Невольник". Для псевдоніма Іван Тобілевич теж взяв ім'я одного з головних персонажів "Назара Стодолі" - Карого, роль якого, після Кропивницького, він виконував з великою майстерністю.

Добрий палітурник

Якось на одній з репетицій, коли театр перебував у Ростові, прийшов жандарм і запропонував Іванові Карповичу негайно виїхати з Ростова, додавши, що за участь у революційному русі він позбавляється права жити на Україні, з великими труднощами Карпенко-Карий здобув дозвіл відбувати семирічне заслання в Новочеркаську. Грошей не було, не було й заробітку. Допомогли Івану Карповичу спершу ковалі, а потім палітурники, до яких він упросився на роботу.
Через два місяці науки на воротах подвір'я, де жив Тобілевич, з'явилася вивіска: "Палітурник Іван Тобілевич. Робота виконується чисто й охайно". І робота розпочалась. Один по одному приносили люди книжки у нову палітурню. Іван Тобілевич заробляв від двадцяти до тридцяти карбованців на місяць. Піcля обов'язкової вдень палітурної роботи він цілими ночами віддавався своїй праці письменника.

І. І. МЕЧНИКОВ
1845-1916

Щедрий дарунок

Якось до російського біолога Мечникова, що жив тоді у Парижі, прийшов незвичайний відвідувач. Від імені паризьких комерсантів він просив ученого, запропонувавши йому участь у прибутках, дозволити виготовляти кефір за допомогою палички Мечникова. Вчений категорично відмовив. Незважаючи на це, торговці й промисловці і далі набридали вченому. Тоді Мечников викликав до себе швейцара інституту, розпитав його про сім'ю, про ціни на продовольство і, подаючи йому папірець, сказав:
- Тут написано, що всі свої права на виготовлення кефіру за допомогою моєї палички я передаю безкоштовно у повне ваше розпорядження. Якщо ваше починання матиме успіх, будете доставляти мені щоденно дві склянки кефіру.

Радіти нема чого

Мечников кілька разів приїздив у Київ, востаннє був у 1911 році. Його радо зустріла київська громадськість.
Міський голова Ф. С. Бурчак попросив у Мечникова дозволу організувати публічне вшанування його. Вчений нахмурився і сказав:
- Вважаю це зайвим і шкідливим.
Рано ще нам радіти й обмінюватись компліментами. Ми тільки на початку нашого походу проти пошестей, які завдають величезної шкоди людству.

ВІЛЬГЕЛЬМ-КОНРАД РЕНТГЕН
1845-1923

Лікування на відстані

Якось до відомого вченого В. Рентгена надійшов курйозний лист. Один громадянин просив вислати кілька рентгенівських променів, пояснивши, як ними користуватися. Виявилось, що у нього в грудній клітці застрягла револьверна куля, але приїхати до Рентгена автор листа не може за браком часу.
Вчений відповів:
- На жаль, ікс-променів у мене зараз немає. До того пересилати їх - досить складна штука. Зробимо простіше: пришліть мені вашу грудну клітку.

ТОМАС-АЛВА ЕДІСОН
1847-1919

Стосунки з богом

Видатного американського винахідника Едісона близькі його знайомі вважали людиною релігійною. Коли про це сказали Едісону, той посміхнувся:
- Справді, замолоду я часто ходив у церкву. Бачите, вона була на півдорозі між майстернею, де я провадив досліди, і житлом. Взимку я заходив до церкви, щоб погрітися, а в спеку - щоб побути в прохолоді.
Якось на запитання, чи ставити громовідвід на повий будинок храму, Едісон відповів:
- Обов'язково. Провидіння бував іноді дуже неуважне.
А коли його запитали, що для нього означає бог, то почули відповідь:
- Абсолютно нічого. Я не можу зрозуміти таку річ, що не має ваги, матеріальної форми й маси.

К. О. ВАРЛАМОВ
1848-1915

Лікування голодом

Відомий артист Александрінського театру в Петербурзі Костянтин Олександрович Варламов був дуже гладкий. Він не міг бігати, навіть ходити по сцені, тому всю увагу приділяв мові. Мистецтво слова цілком замінило рухи, мізансцени, переходи.
Варламов пробував лікуватися за кордоном. У санаторію Ламана лікували голодом. Усіх хворих примушували робити довгі прогулянки. Це дуже сподобалось Костянтину Олександровичу. Минув місяць. Ламан здивувався: Варламов не тільки не схуд, а ще й поправився. Це був перший випадок у практиці санаторію. Почали стежити за артистом. Виявилося, що він, замість прогулянок, ішов у ресторан, де подавали російські блюда, їв там борщі, поросятину та інші смачні речі.

Коли хвороба надовго прикувала Варламова до ліжка, він просив, щоб репетиції робили в кімнаті поруч, - не міг жити без атмосфери театру, так само як не міг їсти моркву, що її радили йому лікарі, бо дуже любив пиріжки та жирне м'ясо.

ПАНАС МИРНИЙ
(П. Я. РУДЧЕНКО)
1849-1919

Дійсний статський радник - революційний письменник

У 1914 році П. Я. Рудченкові було надано чин дійсного статського радника, що в царській Росії дорівнював військовому чину генерала. У 1915 році "височайшими" розпорядженнями він був удостоєний багатьох чинів і орденів. І в тому ж 1915 році полтавська жандармерія розсилала циркуляри Що розшук неблагонадійних осіб, у тому числі якогось Рудчана чи Рудгана - "видатного діяча українського руху, якого агентура називає Панасом Мирним або Мирним і який перебуває тепер десь у Полтавській губернії і живе на нелегальному становищі".
Цей загадковий для органів царського уряду "діяч" проживав цілком легальне у власному будинку на околиці Полтави, акуратно з'являвся на службу й гадки не мав, що помічник начальника Полтавського губернського управління з вересня по грудень 1915 року марно розшукує його по повітах Полтавщини.

І. П. ПАВЛОВ
1849-1936

Костюм і собаки

Товариші великого російського фізіолога Івана Петровича Павлова якось зібрали трохи грошей, щоб він міг купити собі новий костюм, бо старий вже зовсім зносився. Молодий дослідник тоді тільки починав свою діяльність, і його матеріальне становище було важким.
- Спасибі, друзі,- сказав зніяковіло Іван Петрович.
Наступного дня він з'явився в лабораторію з різномасними собаками на довгому мотузку.
- Ви навіть не можете собі уявити, як до речі були ці гроші Досліди тепер можна поставити значно ширше. Костюм? Ну що ви? Його ще довго можна носити.

ЙОН-ЛУКА КАРАДЖАЛЕ
1852-1912

Ціна пальта

Взимку 1907 року румунський драматург Караджале зустрів на вулиці свого знайомого Тіту Фпумуштяну, щойно обраного депутатом. І коли той, не знайшовши іншої теми для розмови, почав вихваляти своє розкішне хутряне пальто, Караджале запитав його:
- А скільки коштує твоє пальто, Тіту?
- Більше трьох тисяч, - пихато відповів той.
Караджале з задоволенням погладив хутро, потім подивився на своє стареньке пальто і, хитнувши головою, м'яко сказав:
- Що ж поробиш, Тіту? Я ось не можу дозволити собі носити пальто, яке коштує більше, ніж я.

ВІНЦЕНТ ВАН-ГОГ
1853-1890

Сила волі

У молодості Вінцент Ван-Гог дуже хотів стати художником. Та це для нього було справою безнадійною. Не раз йому казали фахівці, що він не має ані крихти таланту чи хоч невеликих здібностей, щоб стати митцем. Жив Ван-Гог у важких, несприятливих умовах. Та він був надзвичайно вольовою людиною, вперто йшов до своєї мети і хоч в тридцять років, а все-таки став художником. Отже, сила волі розкрила в ньому талант, завдяки якому Ван-Гог здобув світову славу.

М. М. АРКАС
1853-1909

Школа у Богданівці

Автор відомої української опери "Катерина" Микола Миколайович Аркас у вільний від служби час вивчав культуру українського народу, пропагував її серед населення, створив першу оперу на Шевченків сюжет, написав книгу з історії України.
Не забував ніколи й милу серцю Богданівку, де в студентські роки відпочивав улітку. Добився дозволу відкрити тут чотирирічну сільську школу. Фінансував її своїм коштом.
У ті часи викладати в школі можна було тільки російською мовою. Та Аркас без дозволу організував викладання у своїй школі виключно українською мовою. Посилаючись на брак українських підручників із закону божого, він зовсім відмовився від викладання цієї "дисципліни".

Місцевий піп, обурений тим, що його не запросили вчити дітей "слову божому", почав писати скарги справникові, але від цього начальства Аркас легко відкуплявся, посилаючи йому через пристава "пояснення" у вигляді двадцяти п'яти карбованців. Тоді невгамовний пастир надіслав офіційну заяву губернаторові. Факти, зазначені у заяві, підтвердилися. "Крамольну" школу закрили.

М. М. ЄРМОЛОВА
1853-1928

Перша народна артистка

Звання народний артист республіки вперше було присвоєно видатній артистці Малого театру Марії Миколаївні Єрмоловій у травві 1920 року, коли відзначалося п'ятдесятиріччя її сценічної діяльності. Вшанування Єрмолової пройшло дуже урочисто. Першим серед глядачів підвівся в залі й вітав артистку В. І. Ленін.

ПАУЛЬ ЕРЛІХ
1854-1915

Твір з словесності

У гімназії, де вчився великий німецький бактеріолог і біохімік Пауль Ерліх, учитель словесності дав тему для твору: "Життя є мрія". .Ерліх написав: "Мрії є результатом функції нашого мозку, а функція мозку є не що інше, як його окислення...
Мрії - це щось подібне до фосфоресценції мозку".
Почитавши твір, учитель розлючено вигукнув:
- З цих позицій "Джіоконда" Леонардо да.Вінчі просто двісті грамів фарби,наляпаної на текстиль!

Панові Ерліху

Через свою неуважність Ерліх щоденно писав на картках завдання для своїх асистентів і працівників. Такі ж картки він писав і для себе, але, щоб не забути про них, посилав їх сам собі поштою.

Д. І. ЯВОРНИЦЬКИЙ
1855-1940

Незвичайне полотно

Одного, разу Рєпін прислав до відомого українського історика й етнографа Яворницького свого талановито учня Миколу Івановича Струнникова відібрати з колекції вченого потрібні експонати.
Бажаючи віддячити чимось Дмитрові Івановичу, Струнников запитав:
- Скажіть, Дмитре Івановичу, що б вам намалювати на спомин?
- От що, голубчику, намалюйте мені страшного запорожця. Покажіть у ньому силу, мужність, відвагу, та таку відвагу, щоб люди вірили, що ворог не тільки козака - погляду його боявся.
Молодий художник швидко зрозумів задум історика і виконав свою роботу на масивних дверях тієї кімнати, в якій жив Д. І. Яворницький. Картину було названо "Козак у бою".
Коли вчений виїжджав з Москви до Катеринослава, то хотів узяти з собою і цю картину - двері Але купець Бахрушин - господар будинку - не поступився своїм добром.
- Двері мої! - твердив, гарячкуючи, він.
- А козак мій! - пояснював Яворницький.
Ця суперечка тривала довго. Мирним шляхом її не вдалося розв'язати: справа була передана в суд. Там винесли таке рішення: оскільки на двері з картиною два претенденти,- розпиляти їх на дві рівні частини, а потім кинути жеребки. Кому що випаде, той тим і повинен задовольнитися. Так 1 зробили. Яворницькому, на щастя, дісталася верхня частина дверей із зображенням козака, а купцеві Бахрушину - нижня.
В 1905 році картину "Козак у бою" Яворницький подарував музею.

Перша зустріч з Л. М. Толстим
Згадує Д. І. Яворницький

Це було в 1899 році. Я їхав з Москви на південь. Ледве я усунувся у вагон другого класу, як ось дивлюсь - крізь двері вагона теж уступає якийсь старий чоловік з невеличким парусиновим чемоданом, перев'язаним навхрест мотузкою. Уступивши у вагон, зразу поклав свого чемодана на полицю, а сам сів на лаву, якраз коло мене. Я споглянув на того старого - і очам не вірю: Лев Миколайович Толстой. Він чи не він?
- Я маю честь бачити Льва Миколайовича Толстого?
- Він і єсть. А ви хто такий?
- Ми з вами маємо спільного друга - художника Іллю Юхимовича Рєпіна.
Лев Миколайович раптом обернувся до мене лицем, підвів угору свої густі, дуже накордубачені брови й споглянув на мене своїми блискучими та пронизливими очима.
Я почув - немовби мене усього пройняв гострий електричний струм.
- Так ви будете професор Яворницький, з якого Рєпін малював писаря на картині "Запорожці пишуть листа турецькому султанові"?
- Так, я той писар і єсть.
- Ніколи не бачив вас, а пізнав.

Збагачення словника

Записна книжка Дмитра Івановича вся заповнена. Він поспішає додому, сідає за стіл і старанно переписує, звіряє з словниками і доповнює свій багатющий український словник та фольклорну збірку.
Одного разу вченого запитали:
- Як ви збирали ці слова?
- По-різному. Є добрі люди, які записували й присилали мені слова, пісні, приказки. А найбільше я сам їх збирав.
- Цікаво, як саме?
- Можу вам розповісти один випадок. Влітку я частенько виїжджав у глухі, віддалені від міста села, і там хоч пригорщею збирай ці скарби народні. Тільки слова ці від людей не так легко взяти: як підмітять, що записую або щось перепитую, зараз же одсахнуться, насторожаться. Тоді з їх уст нічого не витягнеш: що попові можна, то дякові зась!.. Так от, якось був я у селі Нехворощі. Проходячи біля річки, я примітив гурт селянок, що полоскали білизну й завзято сварилися між собою. Як же, думаю, до їх підійти, як послухати, щоб не сполохнути! Тоді я обійшов річку з другого боку, заліз в очерет, підліз до них ближче, витяг з кишені книжечку і майже весь день просидів там, як чорт у болоті. І все ж недарма сидів. Я записав такі слова, такі вирази, яких ні в словниках, ні в художній літературі не знайдете. От як інколи доводиться діяти, коли хочеш збагатити свій словник живий народним лексиконом.

І. Я. ФРАНКО
1859-1916

Ефектні заголовки

Зайшла суперечка про заголовки творів. Хтось із присутніх зауважив, що ефектний заголовок вирішує успіх книжки, а Франко не надає цьому значення.
- Ефектні заголовки справді допомагають багатьом письменникам, - відповів він. - Заголовок - єдина річ, яка залишається в пам'яті читачів від їхніх творів.

Розуміння і вміння

М. Грушевський, щоб вколоти Франка, сказав якось у присутності Гнатюка та членів редакції "Літературно-наукового вісника":
- Я просто не розумію, як ви можете писати твори по-польськи.
- Можу тому, що вмію,- відповів коротко Франко.

Арабські ночі

А. Кримський умовляв Франка вивчати арабську мову:
- При вашому великому інтересі до арабських казок і при ваших філологічних здібностях вам піде це не тяжко. У нас немає нікого, хто міг би перекласти з оригіналу "Тисяча й одну ніч".
- Мій дорогий друже! - відповів Франко. - Я не можу дати собі ради з моїми власними ночами, а ви хочете дати мені ще тисячу арабських.

Чи слід писати

- Як на вашу думку, - спитали Франка,- той, хто не може нічого нового додати до творів Гомера, Гете або Шевченка, повинен писати чи ні?
- Мало хто з письменників, справжніх дозрілих письменників,- відповів Франко, - настільки самовпевнений, що хотів би своїми творами перевершити "Іліаду", "Фауста" або "Гайдамаків".

Правопис і кохання

- Хіба ви не мали ніколи нагоди, - спитали ми Уляну Кравченко в похилому віці, - сказати виразно Франкові, що ви його кохаєте?
- Мала, і не одну. Лише він не мав часу мене слухати.
- Чому ж ви йому не написали листа?
- Я боялася, що він почне виправляти в ньому мову та правопис.

Як читати книжки

Перегортаючи різні книжки в публічних бібліотеках, Франко запам'ятовував не тільки те, що йому було потрібне в даний момент його праці; він дивував своїх знайомих посиланням на джерела до того чи іншого наукового питання, яке розроблялось авторами різних досліджень.
- Коли ви маєте час читати книжки? Ви ж так багато самі пишете! - питали його.
- А я не кажу, що маю час. Мені його завжди не вистачає Добре, що деякі книжки мають свій запах: тільки піднесеш їх до носа, одразу чуєш, що це за зілля. Я часто не читаю,
а нюхаю.

М. К. САДОВСЬКИЙ
1856-1933

Солдатський "георгій"

Своїм солдатським "георгієм" Садовський по праву гордився і часто розповідав історію цього ордена.
- Не абиякий хрест, а солдатський, в бою завойований! - казав він. - Було то під Шипкою. Хоч з "вольноопределяющихся", а солдат (не діло себе хвалити, а скажу) вийшов з мене справжній. У бою з рук здоровенного турка прапор вирвав. Що-то подіялось! З усіх боків кинулись на мене турки кляті. Стрілянина знялась страшенна! Не знаю, не відаю, як і до своїх добрався. А прапор таки доніс. Так я і став георгіївським кавалером.

На оборону слов'ян-братів

Коли вибухнула війна 1877 року проти Туреччини, Микола Садовський пішов добровольцем. Чула його душа не могла залишатись у затишку родинного гнізда і не відгукнутися на заклик братів-слов'ян, яким загрожувала загибель і неволя. Він пішов на бойове поле, де смерть косила свої жертви, і сам тільки чудом якимсь залишився живим серед того пекла.
На Україну він повернувся тяжко знесилений тілом і душею.

На прийомі у князя Михайла Миколайовича

Заньковецька, Кропивницький і Садовський були запрошені через фрейліну її високості до князя Михайла Миколайовича.
- У Петербурзі ви користуєтесь заслуженою славою. Але у нас мало хто розуміє вашу мову. А як же вас, напевне, цінують і люблять у Малоросії, де кожне слово ваше зрозуміле й дохідливе? От, наприклад, у Києві? Уявляю, який ви маєте там успіх.
- У Києві нам заборонено грати, ваша високість,- тихо промовила Марія Костянтинівна.
- Невже? Чому?-здивувався князь.
- Очевидно, тільки тому,- сказав Садовський,- що там публіка нас дуже любить і влаштовує нам овації.
- Ну й що? - не зрозумів князь. - Артистів, справжніх художників, скрізь люблять. І в Петербурзі їм влаштовують овації Хто там, у Києві, губернатор?
- Генерал Дрентельн, ваша високість,- зітхнув Кропивницькии.
- А, знаю, - скривився князь. - Старий дурень!
- Так точно, ваша високість! - згодився Садовський.
Але князь, схаменувшись, що розмовляв не з сановниками, а тільки з артистами провінціальної трупи, поспішив закінчити слизьку розмову.

На обіді у Суворіна

На обід, влаштований на честь Заньковецької видавцем-редактором газети "Новое время", консервативним публіцистом Суворіним, з акторів були запрошені, крім Марії Костянтинівни, лише Кропивницький і Садовський.
Після розкішного, але нудного і втомлюючого обіду із штампованими тостами Суворін покликав трьох українських артистів до себе в кабінет для інтимної розмови.
Розмову почав хазяїн:
- Скажу по щирості: люди ви обдаровані, ваша гра справляє велике враження, але шкода, що ви закопуєте свій талант у землю. Ви обмежились надто одноманітним репертуаром, вам бракує простору. Я від щирого серця раджу вам облишити вашу вузьку національну річку і виплисти в безмежне море загальноросійського театру
- В широкому морі ми можемо на підводний камінь наткнутись, - перебив його Садовський,- а рідна річка не зрадить, ми знаємо і береги, де пристати, і мілини, які слід обминати, і течію, за якою пливти доводиться

Причепливий комендант

Під час війни 1914 року київський комендант полковник Медер звернув увагу на театр Миколи Садовського. Довідався, що п'ять чи шість артистів, як він їх звав, "малоросів", влаштувалися писарями, а ввечері грають у театрі. Послав свого ад'ютанта перевірити ці відомості. Той нічого не дізнався. Тоді сердитий Медер сам поїхав увечері до Садовського. Не знав, що цей відомий артист був георгіївським кавалером, героєм російсько-турецької війни 1877 року. Про всяк випадок Садовський держав у театрі свою стару військову форму з орденом "георгія". У цій формі й зустрів прибулого Медера. За існуючим законом, кожний військовий, хоча б найвищого чину, мав при зустрічі з георгіївським кавалерам віддавати йому честь. Це змушений був зробити і Медер. На ввічливе запитання Медера, чи нема серед артистів військових, Садовський відповів:
- Я знаю закони Російської імперіі, не збираюсь їх ламати. В мене артисти - самі білобілетчики.

БЕРНАРД ШОУ
1856-1950

Проти маси не попреш

В антракті під час прем'єри однієї з своїх п'єс Бернард Шоу, вийшовши на сцену, звернувся до валу:
- Ну, як вам подобається п'єса? Вражені глядачі одразу не знайшлися, що відповісти, і тільки один з них вигукнув:
- Нісенітниця!
Шоу ввічливо йому вклонився і з чарівною посмішкою відповів, вказуючи на публіку:
- І я дотримуюсь цієї думки, але що ми вдвох можемо вдіяти проти маси?

Шоу розгубився

Бернард Шоу розповідав, що пам'ятає лише один випадок у своєму житті, коли він розгубився і не знав, що відповісти. Це трапилось, коли до Шоу прийшов кур'єр однієї з лондонських газет.
Шоу саме сідав за обідній стіл з вегетаріанськими стравами, бо, як відомо, він був вегетаріанцем. Хлопець глянув на тарілки і спитав:
- Ви що, збираєтесь обідати чи вже пообідали?

Чи залишиться другом

Коли Шоу виїжджав з Москви, на вокзалі один письменник запитав його:
- Товаришу Шоу, сподіваюсь, ви і надалі залишитесь другом Радянського Союзу?
- Принаймні до смерті. Що буде потім, не знаю. Наскільки я розбираюся в європейській пресі, може трапитись таке, що після смерті я стану ворогом усього радянського.

Запорука успіху

Один початкуючий поет запитав Бернарда Шоу, що йому зробити, щоб його поезія дійшла до читачів.
- Віддайте рукопис на конфетті, - відповів Шоу.

Коротка відповідь

Бернард Шоу якось одержав запрошення в гості до скнари-лорда. "Лорд Честмер буде вдома з п'ятої до сьомої години". Шоу повернув це запрошення власникові з написом: "Бернард Шоу - теж".

Добрий актор

Актор-початківець настирливо просив Бернарда Шоу дати йому рекомендацію в театр. Шоу погодився і написав для нього такого листа:
"Щиро рекомендую Вам молодого актора. Він грає Гамлета, Шейлока, Цезаря, на флейті і на більярді. Найкраще він грає на більярді".

Корисна порада

Одна дама спитала Бернарда Шоу, чи не порадить він їй, як стати високомудрою. На це Шоу відповів:
- Треба тільки старанно ховати свої дурні думки.

Не так зрозуміли

Якось художник приніс Бернардові Шоу Ілюстрації до п'єси "Свята Іоанна", що мала великий успіх. Вони були виконані в стилі кубізму з ознаками Інших модних впливів. Шоу відхилив ілюстрації, зауваживши, що вони варті того ж, що заслужила "Свята Іоанна". Зраділий художник подбав, щоб про цю думку видатного письменника знали всі. Незабаром один видавець запитав Шоу, чи справді вій так високо оцінює кубістичні малюнки до п'єси.
- Мене не так зрозуміли, - відповів Шоу. - Я хотів сказати, що малюнки варті не успіху моєї п'єси, а долі самої Орлеанської діви - як відомо, її було спалено на вогнищі.

Далі