Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Іван Савченко-Нагірний,
отаман Наддніпрянського партизанського загону

Козацьке село Вереміївка широко розкинулося на лівому березі Дніпра, там, де вкритий скіфськими курганами та козацькими могилами широкий степ, розрізаний кришталево-прозорою Сулою, з високої гори стрімко обривався у Дніпро. Тут, навіть не прислухаючись, можна було почути дихання – то вогке і холодне, то полум’яно-пекуче – знаменитого Холодного Яру, що багатозначно причаївся по той бік Дніпра. Надвечір за селом, у степу, між козацькими могилами Близницями, можна було зустрітися з тінями великих предків – Петра Дорошенка, Івана Богуна, кошового Гладкого, а у весняному реві стрімкої дніпрової протоки Ревун – почути їхні закличні голоси.
Іскри незабутого вогненного минулого продовжували жевріти у місцевій топоніміці: острів Богун, гора-укріплення Воїнь, куток Нечаївка, урочище Дубина... Та й саме слово “Вереміївка” було багатозначним, воно означало “бучу”, “сум’яття”, “буряну погоду”, “бурхливу годину”. У червні 1895 року тут у сім’ї Григорія Савченка народився хлопчик. Назвали його Іваном.
У Вереміївці завжди признавалися до козацького роду – і наприкінці XIX, і на початку XX століття. Вереміяки – справжні козарлюги, кремезні, поставні, гоноровиті та ще й на голову вищі од сусідів. Тож не дивно, що одним із поширених вереміївських прізвищ було Келеберда, яке означало “висока людина”. Традиційними промислами “високих людей” були рибальство, чумакування та... полювання на ворога, який не один раз приходив у це благословенне місце, щоб поневолити, розруйнувати, спалити. Тому вереміяки завжди були на сторожі.
Сюди, у куточок старовинного життя, наповнений войовничими козацькими типами, де, здавалося, кожний водяний млин, не поспішаючи, стиха оповідав про славні діяння предків, нестримно тягнуло українських митців: тут малював картини Опанас Сластіон, творив музику славетний Микола Лисенко, що з сусідніх Гриньків; наповнювався селянськими образами Михайло Старицький, рідне село якого, Кліщинці, було за дві версти від Вереміївки. Тут збирали українські пісні й казки Михайло Драгоманов та фольклорист Порфирій Мартинович, роздавала українські книжки мати великої Лесі України Олена Плічка. На місцевому багатолюдному ярмарку співали легендарні українські бандуристи Остап Вересай, Михайло Кравченко та Федір Кушнерик, яких приваблювала не лише мальовничість природи, а й щедрість селян1.
У скарбницю українського фольклору вереміяки подарували “Казку про запорожця”, “Казку про Правду”2, віршовану казку “Подарунча”3, казки “Мара”, “Два з торбою”, “Відьма”, “Харциз”, “Два брати”, “Як запорожці їздили у Петербург до цариці”, пісні “За нашою слободою” та “Ой під вишнею”, розповідь “Про кошового Гладкого”, “Розказку про те, як дід Іваненко втік з Вереміївки через Дніпро на той бік у Боровицю, а відтіль з Боровиці у Січ і як при йому те було, що і Січ руйнували, як запорожці тікали до турецького султана, як війська край брали і як уже навпослі дано їм, запорожцям, місце коло Чорного моря, де вони і понині живуть”4.
Історія села підтвердила, що назва “Вереміївка” цілком відповідала характеру місцевого населення. Не дивно, що тут 1905 року сталися революційні селянські заворушення, які увійшли в історію як Вереміївська буча.
Село недаремно отримало таку бурхливу, буряну назву.
Перед Світовою війною 1914 року тут жило 16 тисяч населення (у півтора рази більше, ніж у повітовому центрі Золотоноші), з них 76% козаків5. Центр села називався Столиця, а кутки мали такі назви: Город, Тимченки, Погоріле, Заболото, Біла Голова, Пасічне, Нечаївка, Баталей, Запіски, Миклашівка, Клодівка, Бражне, Синівка, Липаївка, Колодівка, Лани.
Родина Савченків жила на Заболоті. Інший уродженець Вереміївки – славетний отаман Келеберда – мешкав на кутку Пасічному, неподалік Кривого узвозу.
Батьки Івана – хлібороби Григорій та Олександра Григорівна Савченки – були малоземельними. Не дивно, що мати колисала Івана у позиченій колисці. В родині ще було двоє дітей: старший син Олександр і молодша донька Ганна, яку називали Галею.
Закінчивши сільську школу, далі Іван освіту здобував самотужки. Односельчани запам’ятали його з книжкою в руках, їм здавалося, що Іван ніколи з нею не розлучався.
Як виглядав майбутній отаман? Вище середнього зросту, чорнявий, гарний і поставний. Любив носити вишивану сорочку. З дитинства був привчений шанувати українські звичаї. З великою повагою ставився до односельчан. Надзвичайно шанував матір (батько рано помер) і старшого брата, з ніжністю ставився до сестри.
В дитинстві був слухняним та спокійним хлопчиком. Його уяву вражали оповіді дідів про набіги татар, походи запорожців, козацькі тунелі під Дніпром, легенди про скарби у козацьких чайках, затягнутих у дніпрові печери...
Хоч і мав Іван лагідну вдачу, але страшенно обурювався, коли принижували людську гідність, коли хтось виявляв несправедливість. Оповіді дідів, думи кобзарів, книжки, якими захоплювався з дитинства, та особисті спостереження допомогли йому збагнути всю глибину несправедливості – і національної, і соціальної – не тільки до односельчан, а й до всього українського народу, який, як говорив Савченко, сотні років був під національним гнітом, загубив мову і культуру. Не один раз у юності він зустрічався з мерзенним лицем великодержавного шовінізму. Цьому сприяла й служба в російській армії: аж до Лютневої революції 1917 року виконував обов’язки писаря у канцелярії військового коменданта Золотоноші. Через шовінізм росіян, за власним визнанням, він і став оборонцем національних прав і культури. Хотів, щоб український народ піднісся врівень з іншими народами. За здійснення мрії свого життя Іван Савченко готовий був боротися зі зброєю в руках, а коли треба, то і накласти головою.
Революційна повінь лютого – березня 1917 року супроводжувалася страшною дніпровою повінню, яка завдала неабияких збитків вереміякам. Дніпро, здавалося, попереджав земляків про величезні випробування, які насувалися на них...
На шлях боротьби за здобуття українським трудовим народом національних прав Іван Савченко ступив уже 1917 року: восени Золотоніський гарнізон відрядив його делегатом на 3-й Всеукраїнський з’їзд військових, який 20 жовтня розпочався у Києві. За 10 днів, протягом яких тривав з’їзд, Іван познайомився не з одним діячем українського руху. У листопаді він повернувся до Золотоноші, але вже через місяць його викликали у столицю. Тут, орієнтовно від грудня 1917 року, служив у артилерійському відділі військового міністерства Центральної Ради6. Очевидно, тоді ж став членом партії лівих есерів.
Працював до приходу першої “соввласті”... Коли 1 березня 1918 року Центральна Рада, підперта німецькими військами, повернулася, Савченко знову поїхав до Києва з метою обійняти попередню посаду. Але вже 29 квітня стався переворот: соціалістична Центральна Рада була усунута, до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Вважаючи себе соціалістом-революціонером, Іван Савченко відмовився присягнути на вірність гетьману, який стояв на виразно антисоціалістичних позиціях...
Коли Петлюра скинув Скоропадського, Іван Савченко став завідувати судовим відділом Золотоніської комендатури. Але Директорія, яка зламала державний апарат гетьмана, виявилася неспроможною побудувати власний. У країні запанувало безладдя, чим і скористалися росіяни: Україну заполонили їхні війська – зі сходу наступала Красна армія, з півдня сунули денікінці. Лівобережний фронт Армії УНР під ударами москалів і збільшовичених ватаг українських селян відкочувався від Харкова і Полтави, швидко наближаючись до Дніпра. Врешті українська армія перейшла на правий берег, а Красна армія увірвалась на Золотонощину.
Друга “соввласть” мобілізувала до однієї з червоних бригад і Савченка. Побувши якийсь час серед москалів, він самовільно покидає частину. Приводом для цього, очевидно, стало всенародне повстання проти комуни і чрезвичайок, яке 7 травня 1919 року проголосив отаман Матвій Григор’єв. У травні 1919 року влада у Золотоноші та повіті на якийсь час перейшла до григор’євців.
А з півдня вже підступала Добровольча армія. Не зустрічаючи опору, вона посувалася вздовж Дніпра до Києва. Більшовики завзято тікали.
Довідавшись про існування Всеукраїнського повстанського комітету, Савченко командирує туди довірену людину, яка привозить наказ негайно організувати Золотоніський повстанський комітет. Савченко доручення виконує і творить підпільні структури. Сформувавши козацький загін, восени 1919 року піднімає у своїй місцевості повстання проти білогвардійців.
Приблизно у грудні 1919 року в Золотоніський повіт вливається Красна армія, цього разу нібито щоб допомогти “братньому українському народу” вигнати денікінців з України. Більшовицькі агітатори, аби заручитися підтримкою населення, розпускали чутки, що Красна армія діє у союзі з Петлюрою.
Певний час Савченко вичікував – хотів побачити, яку виявить позицію третя “соввласть”. Тим часом, щоб не мобілізували до московського війська, разом з товаришами вступає до міліції. Переконавшись, що нічого не змінилося, що заяви про визнання Самостійної України Совнаркому лише прикривають окупаційну суть Красної армії, кидає службу в міліції та налагоджує контакти з отаманом Келебердою – на той час найвпливовішим ватажком в окрузі.
Усі три “соввласті” наочно продемонстрували звірине обличчя великоросійського шовінізму. Савченко зазначав, що кинувся у вир збройної боротьби проти цієї влади, коли остаточно переконався у лютій ненависті місцевих “совработніков” до української мови та культури...
14 лютого 1920 року до Вереміївки та сусідніх Москаленків несподівано прийшла українська армія. До Вереміївки вступили частини Волинської дивізії, а у Москаленки – запорожці. Здивуванню і радості селян не було меж – вони просто не вірили своїм очам, що перед ними рідна армія. “Та хіба у Петлюри є військо? – запитували селяни. – А нам і денікінці, та й товариші казали, що вас вже давно немає”7.
Тим часом політичні референти Армії УНР збирали волосні сходи і виступали на тему “Що значить Самостійна Україна?”. Лекції справили величезне враження. Всі селяни висловлювалися за Самостійну Україну. Вони з гордістю заявляли, що більшовиків не визнали “і не дали, і не дадуть ні одного козака до Червоної армії”8.
Командарм зазначав, що місцеве населення зробило на армію дуже добре враження: хати прибрані рушниками на образах та портретами Тараса Шевченка. Майже у кожній родині був “Кобзар”. Впадала у вічі заможність полтавців9.
Штаб Армії УНР розташувався у Москаленках. Саме тут командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко видав кілька наказів по армії. В одному з них (від 16 лютого) говорилося: “Тут кожний козак упевнився в тому, що він творить волю Народу, що Нарід наш вірить своєму війську, чекає від него визволення від ярма, яке хочуть накинути всі пришельці. Наше втомлене довгою війною козацтво отримало від самого Народу під час походу подяку, подяку щиру, міцну, що надає йому силу на новий подвиг”10.
Лише в Жовниному, де існувала комуністична організація, до нашого війська поставились вороже.
Командування армії встановило “живий контакт” із місцевими повстанцями. У наказах і спогадах не вказується, з ким саме, але з великою часткою ймовірності можна стверджувати, що мова йде про отаманів Келеберду та Савченка.
Зрозуміло, що прихід Армії УНР та визволення нею низки населених пунктів, у тому числі й Золотоноші, підняло дух населення. А на носі була вже весна. Тож не дивно, що селяни почали “гострити ножі, зубити серпи і мантачити коси”, збирати розібрані на зиму кулемети.
Вже у березні 1920 року по всьому повіту діяли невеликі загони. Більшовики скаржилися, що повстанці “безнаказанно нападают на волости и села – (и) исчезают в лесах, болотах и кулацких хуторах”. Так і згадуєш вислів “крутити веремію”, тобто робити швидкі напади, атаки, нападати то тут, то там. Саме так діяли вереміївські отамани Нагірний і Келеберда.
У Золотоніському та сусідніх Хорольському й Кременчуцькому повітах оперували й чисельніші загони, наприклад того ж Келеберди, котрі мали по 200 – 300 козаків. Ось кілька повідомлень із Золотоніського повіту про те, як крутили веремію гайдамаки XX століття:
“В районе Еремеевской11, Жовнинской, В.-Буромской и Лялинской волостей оперирует Келеберда. 20 августа банда произвела налет на Жовнино, разбила Советский отряд... Бандитами выпускаются воззвания, что коммунисты продают Украину и агитацию против жидов и кацапов... Мобилизация прошла скверно... Разверстка тормозится бандитизмом...”12
“В ночь на 4 сентября в Васютинскую волость ворвалась банда, разграбила волисполком. Караул Советского отряда открыл по бандитам стрельбу, бой продолжался один час. Бандиты отступили в направлении Москаленок Еремеевской волости”13.
“В Еремеевской, В.-Буромской, Прохоровской, Безпальчевской, Гельмязевской, Драбовской, Лялинской волостях милиция, терроризированная частыми бандитскими налетами, почти бездействует”14.
“В селе Москаленки появилась банда 200 человек”15.
До Савченка-Нагірного з’являється Гаврилко – представник Холодноярського повстанського комітету. Він запрошує отамана відвідати повстанком. У вересні 1920 року Савченко-Нагірний разом із ним перепливає на правий берег Дніпра і беззастережно підпорядковується Холодноярському повстанкому, продовжуючи, таким чином, традицію послуху старій гетьманській столиці Чигирину, адже майже три століття тому Вереміївська сотня вже входила до складу Чигиринського полку війська Богдана Хмельницького.
Повернувшись до Вереміївки, Нагірний збільшує свій відділ. До нього вливаються рештки загону отамана Келеберди. Виконуючи наказ Холодного Яру, Нагірний на чолі сотні вирушив на Хорол. Дії координував із місцевими повстанськими організаціями. Ось більшовицькі повідомлення про повстання в Золотоніському повіті:
“2 октября – положение в уезде тревожное, город на осадном положении...”16
“Положение уезда и города критическое, бандитизм принимает повсеместный характер, в корне разрушая всякую работу... По дороге Жовнино – Ирклеев бродят мелкие банды”17.
“9 октября в Еремеевке была банда до 100 человек. Бандитизм там принимает широкие размеры. Организуется петлюровская банда под предводительством Савченко и неизвестного председателя партизанского комитета. Бандиты расклеивают воззвания, ведут агитацию; участвуют местные кулаки, интеллигенция. Работа волисполкома приостановлена...”18
“В уезде по некоторым волостям действуют только местные бандиты, которые мешают продработе, преследуют волмилицию”19.
“В селе Москаленках Васютинской волости находится банда до 200 человек”20.
“17 октября в с. Песчаное ворвалась банда, вооруженная бомбами, винтовками и револьверами, расклеивала воззвания и прокламации с призывом против жидов и к вооруженному восстанию против Советской власти... 19 октября в Ирклеев прибыла банда численностью до 30 человек, ограбила волисполком, телефонную станцию, обстреляла и разграбила милицию, захватила лошадь начальника района, 14 штемпелей... Настроение бедняков, кулаков, интеллигенции с. Песчаное контрреволюционное; советские учреждения не работают – мешают банды”21.
“В Драбовской волости развивается бандитизм, прибыл агент Петлюры Беспощадный, проводящий митинги, организовывающий бандитские отряды... В Мойсенской волости бандитами разбиты волисполком и военком, работа приостановилась, (советские) служащие под угрозой бандитов отказываются работать”22.
Вереміївський краєзнавець комуністичної орієнтації Олексій Бондар зазначав: “Нагірний (Савченко І.Г.) після смерті отамана Келеберди став одним з найбільших бандитів, командиром загону “щирих українців”. Проводив він ту ж лінію, що і Келеберда, і, не дивлячись на умовляння жителів села (очевидно, комнезамівців. – Ред.) стати на сторону радвлади, продовжував боротись за вільну Україну. У своїй роботі був сміливим. Робив сміливі вилазки, не рахуючись зі своїм життям”. Олексій Бондар називав Нагірного “запеклим націоналістом, який дорожив своєю сивою шапкою і синьою чумаркою та іншими націоналістичними клейнодами…”23
Затріщали морози, випав сніг, і повстанський рух знизив активність. Нагірний, як і інші отамани, вирішив на зиму розпустити загін. А тут якраз дійшли чутки про чергову “амністію”. Нагірний використав її своєрідно. Він вирішив створити “свою” міліцію, яка б захистила селян від грабунку продзагонів і охороняла партизанів. З цією метою він відпускає частину повстанців, які нібито “розкаялися” і виказали бажання зі зброєю в руках стати на захист “соввласті”. Сам же Савченко з ядром загону залишився зимувати на дніпровських островах, підтримуючи зв’язок із Холодним Яром.
Новосформований “летучий отряд по борьбе с бандитизмом” очолив “амністований” повстанець із загону Нагірного Микола Дібрівний (інколи пишуть Дубровний), який, зазначали згодом більшовики, “хотя и перешел на сторону соввласти, все-же не оставил своего прежнего гнусного дела – бандитизма”. Перебуваючи на посаді командира червоного загону, Дібрівний підтримував тісний зв’язок з отаманом, передавав йому секретну інформацію, попереджав про наміри ЧК і міліції, зокрема й про плани ліквідації самого Нагірного.
Збереглася записка отамана до “червоного командира”: бачили, мовляв, як ви переправлялися через річку, але стріляти не стали, адже серед вас – чимало гарних хлопців.
Тим часом Нагірний знову з’являється на виклик Холодноярського повстанкому, зустрічається із заступником Гулого-Гуленка отаманом Герасимом Орлом-Нестеренком. Ознайомився з наказом Петлюри не проводити на власний розсуд активних виступів, а вести послідовну і обережну підготовчу роботу та чекати наказу про повстання.
Нагірний вертається на Лівобережжя і розбудовує підпільні структури. Нарешті приходить наказ про початок повстання. У розпорядження Савченка з Холодного Яру прибуває загін (200 козаків). З ними він здійснює успішний наліт на кінну сотню 5-го полку 5-ї червоної дивізії. Забирає 32 коней і зброю. Бере у полон 47 червоноармійців. Виконавши завдання, Нагірний переправляється через Дніпро і воює в околицях Холодного Яру24.
У травні 1921 року (орієнтовно 20 – 21 травня) його козаки порозвішували у селах листівки: “Наказую всім служащим Сов.-комуністичних установ на побережжі Чигиринщини негайно з дня оголошення цього наказу кинуть працю й надалі такої не проводить. За невиконання цього наказу усі служащі зазначених установ будуть караться вплоть до розстрілу. Керуючий Наддніпрянським партизанським загоном Нагірний. Земельний відділ і суд – працюйте. Отаман Нагірний”25.
У другій половині червня 1921 року партизани перебували на дніпровських островах у районі Воронівки – Чигирина. Ворог виявив їх. Більшовицьке командування наказало 2-му батальйону 62-го полку завантажитись на бронеплав “Громкий” і “в кратчайший срок уничтожить банду Нагорного”. Попереджені завчасно Дібрівним, партизани змінили місце табору. Довелося і “помполка 62 тов. Єґорову” отримати від начальства наганяй за те, що не впорався із завданням.
Невдовзі Нагірний знову перебрався до Холодного Яру. Про це свідчить більшовицьке звідомлення: “Чигиринский уезд. Банда Нагорного 7 июля появилась в районе Холодного Яра, где совершает налеты на ближайшие села, так – совершили налет на Грушевский сахарный завод, что в 7 верстах северо-восточнее местечка Каменки, забрано 12 пудов сахара, 150 пудов овса, 39 пудов ячменя...”26
У липні – серпні 1921 р. для Холодного Яру настали тяжкі часи: місцевість по вінця заповнили червоні частини, які взяли повстанців у лещата. Бій переходив у бій. Аби зберегти людей, Нагірний знову відпускає частину повстанців, щоб ті “амністувалися”. Партизани поставили умову, щоб їм залишили зброю і прийняли під команду Дібрівного. Таким чином, “зміцнювалися” лави загону “по борьбе с бандитизмом” Миколи Дібрівного.
Під тиском ворога невеликий відділ Нагірного відходить на північ – “в район, ограниченный с северо-востока рекой Тясмин, с севера – железной дорогой из Черкасс на местечко Смела, с юга трактовой дорогой Каменка – Чигирин”27.
12 серпня отаман вступає у бій із більшовицькими головорізами. Совєтське джерело стверджує, що партизанам було завдано “рішучої поразки”. Зокрема, бюлетень таємно-інформаційного відділу СНК УССР №99 сповіщав, що у бою вбито члена Окружного повстанського комітету Терехова-Терещука і захоплено в полон члена повстанкому Горбанюка, які перебували у загоні Савченка. Інше більшовицьке джерело свідчить, що Терехов діяв принаймні до травня 1922 року.
У вересні 1921 року до Нагірного добираються представники повстансько-партизанського штабу Петро Максимович Скопець і начальник розвідки штабу 6-го району Петро Зотович Самутин (у майбутньому генерал-хорунжий Армії УНР). Діставши необхідну інформацію від Нагірного, Самутин повернув на захід, а Скопець залишився організовувати повстанський штаб, та згодом і він вертається за кордон.
Нагірний на островах не відсиджувався, а безупинно налітав на волосні виконкоми, палив їх разом із паперами та портретами Леніна. Така доля спіткала Боровицький, Жовтянський, Іркліївський, Оржицький та інші волосні виконкоми. Поруч з отаманом весь час були юнаки: вісімнадцятилітні Ярема Трохимович Прудкий і Федір Леонтійович Мусієнко, Іван Опанасович Казидуб (21 рік) та Григорій Корнійович Казидуб (1901 р. н.).
“Для боротьби проти банди Нагірного у Вереміївці, – згадував комуніст-краєзнавець Олексій Бондар, – на кутку Лани та кутку Колодівка стояли загони червоноармійців, один з яких був направлений з артилерійської школи. Однієї ночі Нагірний разом із бандою поїхав у село. Вранці повернувся на тачанці з червоним прапором, везучи зброю та женучи коней. Тачанку затопили у воді, а все інше переправили на Жовту косу. Через добу вранці до берега підійшли червоноармійці і з кулемета почали стріляти по Жовтій косі. Бандити побігли вглиб, а Порубльовий із декількома бандитами стояв коло берега, прикриваючи відхід бандитів углиб острова. Приїхав командир загону червоноармійців і почав просити (слово “просити” автор закреслив і написав – “вести переговори”), щоб Порубльовий вернув зброю, коней, прапори. Після переговорів повернули тільки прапори...”28
Напровесні 1922 року отаман Нагірний відновив боротьбу. Серед інших у його загоні були Ярема Прудкий, Іван і Григорій Казидуби, Костянтин Казидуб, Степан та Іван Адаменки, Скопець, Упир, Головенко, Воловенко, Мусієнко. Роль зв’язкових та розвідників виконували Федір Канівець і Данило Олександрович Келеберда, які ще й приносили повстанцям їсти.
У травні 1922 року Іван Савченко організував на дніпровському побережжі Полтавщини повстанський комітет, до якого увійшли, окрім інших, Терехов і Мандзя.
Серед акцій отамана тих днів – “нападения на волостные и сельские исполкомы, разгром ссыпных пунктов, порча телеграфных проводов”... У протоколі Золотоніської повітової військової наради за 1922 рік вказувалося, що “петлюрівська банда Нагорного зустрічає співчуття селянства і всіляке сприяння з боку куркульського елементу”29.
В іншому чекістському документі зазначалося, що “банда Нагирного в количестве 7 человек, петлюровской окраски, оперирующая в Золотоношском уезде и скрываясь на островах реки Днепра, расположенных в районе сел Мудровка и Топиловка, изредка для совершений операций переходит в Чигиринский уезд. Так, например, (...) июня (число написано нерозбірливо. – Ред.) означенная банда ворвалась в Боровицкий волисполком, у председателя которого забрала 150 млн. рублей советских денег, 118 рублей серебра и пять рублей золота общегражданского налога”30.
У комуністичній агітці “Черкащина у відбудовчий період 1921 – 1925 рр.” є згадка про загін отамана Нагірного: “Ця банда затятих ворогів Радянської влади продовжувала діяти ще у 1922 році. Вони нападали на сільські Ради, магазини, пароплави на Дніпрі. Так, 1 вересня 1922 р. банда вчинила наскок на Москаленківську і Котлівську ради, знищила папери сільради, в тому числі і розписки про вручення платникам обкладних листів єдиного натурального податку. В селі Москаленки знищено податкові списки. А в ніч із 24 на 25 вересня того ж року в селі Москаленки Васютинської волості було вдруге вчинено наскок банди в 12 чоловік. Пограбовано сільраду, знищені всі заново заведені списки і пограбовано 90 пудів жита, зібраного на користь голодуючих (двофунтовий збір). Органи Радянської влади в таких випадках створювали інститут відповідачів із куркулів та інших антирадянських елементів, які повністю відшкодовували збитки від бандитів. Так було зроблено і у Москаленках: 90 пудів хліба було конфісковано у куркулів – в інституті відповідачів”.
Козаки Нагірного з охотою здійснювали різноманітні диверсії. Так, вночі 15 вересня 1922 року неподалік Вереміївки вони затопили землечерпалку. А вдень у районі пристані Бужин, що за 15 верст на північ від Чигирина, інша диверсійна група Івана Савченка затопила барку з вугіллям. “Для ликвидации банды того же числа выступила к(анонирская) л(одка) “Грозящий” с десантным отрядом в количестве 25 человек... (А) 19 сентября банда Нагорного численностью 40 пеших и конных (сильно преувеличено) произвела налет (на) с. Котлов и Москаленки... где банда, уничтожив дела волисполкома, бежала...”31
У листопаді 1922 року командир “летучего отряда по борьбе с бандитизмом” Микола Дібрівний із метою здобути для повстанців кулемет налетів із кількома “червоноармійцями” на двох міліціонерів кінного резерву повітової міліції. На жаль, у перестрілці його було застрелено.
Після його смерті “комуністичний” загін очолив Білий, він же Григорій Фесенко, – “амністований” повстанець Нагірного. Новий командир своїм помічником призначив Івана Павловича Цокала (Чорного), ще одного “амністованого” козака Нагірного. Як і свого часу Дібрівний, міліціонери повідомляли отамана про небезпеки, які підстерігали його на гарячих стежках партизанської війни32.
Під час несподіваних зустрічей козаків Нагірного та “червоноармійців” Білого ніхто не зчиняв стрілянини, а такі “червоноармійці”, як Григорій Семенович, Опанас Грицай, Григорій Казидуб, Олексій Шарий і Лимар передавали партизанам набої, зброю, друкарську машинку. Сам же загін у будь-яку хвилину готовий був перейти на бік повстанців.
Розуміючи, що “комуністичний” загін Білого ненадійний, чекісти вирішили його обеззброїти. Для цього наказали прибути у Золотоношу. Але “червоноармійці”, збагнувши що до чого, наказу не виконали, а Білий ще й написав листа “наштабуезду”, в якому попереджав, що в разі спроб роззброїти загін він без бою не здасться. Врешті Білого застрелив підісланий агент ҐПУ, а “міліціонерів” москалі таки роззброїли.
Понад чотири роки діяв отаман Нагірний по обидва береги Дніпра – в Чигиринському, Черкаському, Золотоніському та Хорольському повітах. Лише протягом 1922 року козаки здійснили десятки нальотів на совєтські установи. Восени того ж року Олександр Переузник, односельчанин отамана, випадково зустрів отамана, який на світанку йшов повз його хату, що знаходилася коло покритої лісом гори, неподалік Порубльового узвозу. Іван Савченко йшов у село зі сторони степу. Був у вишиванці. Переузник запропонував отаману змиритися з совєтською владою і жити “нормальним життям, адже вже можна”.
– Боротьба програна, з ким ти залишився? – сказав Олександр Переузник.
– Я, – відповів Нагірний, – навіть коли залишуся сам, продовжуватиму боротьбу...
Арештували отамана під час планової облави. Сталося це у лютому 1923 року. Ось як розповідав про це Олексій Бондар: “Спіймали Нагірного за допомогою інституту відповідальних (заложників)... Було це зимою. Облаву почали зі степів від Жовнина. Відповідальних вислали по степу ланцюгом, через кожний кілометр по фронту ішов відповідальний. За ланцюгом відповідальних йшли представники влади: міліція, частини особливого призначення. Першого дня пройшли до хутора Казидубів (де нині знаходиться ферма колгоспу в селі Ленінське). На хуторі й переночували. Другого дня пошук продовжили. Вже перед селом Великою Бурімкою побачили у степу хату, із димаря якої клубочився дим. До хати підходили надзвичайно обережно, щоб ніхто із присутніх у хаті не почув тупоту. Хату оточили кругом легко, бо вікна в ній були вибиті і заткнуті соломою. Відповідальні виявили у хаті двох людей, один із них виявився Нагірним…”33
Згодом було заарештовано Степана та Івана Адаменків, які під час затримання вчинили збройний опір. Дехто, наприклад А. Мусієнко, Іван та Григорій Казидуби, сподіваючись перехитрити ворога, “прийшли з повинною” в ҐПУ.
Полтавська газета “Голос Труда” радісно повідомляла про арешт “незаурядного бандита” Нагірного. “Дела его широко известны жителям Приднепровской части Полтавщины”, – повчально писала газета34.
У тюрмі Іван Савченко мав достатньо часу, аби обдумати своє життя, свою боротьбу. І знову переконався, що правильно зробив, виступивши проти совєтської влади. “Смертна кара, яка може бути примінена за мої вчинки, мені не страшна, – писав він, – але мені страшно і соромно, що над моєю могилою буде висіти табличка: “Бандит і ворог робітників і селян”.
26 жовтня, вже в ув’язненні, у Нагірного з’явилася можливість написати і передати листа своїм рідним. Цей лист зберігся до наших днів. Подаю його з невеликими скороченнями:
“26 жовтня 1923 р.
Полтава – Тюрма.
Добрий день, любі мої рідні:
мамо, Олександр і ти, сестро Галю!

Мені сьогодні оголошено, що моя справа закінчена і на 12 листопада назначена в суд – в Надзвичайну сесію Полтавського губсуду, чого я не бажав і ніколи не ждав, позаяк сесія суду (проходить) без участі правозаступників і при зачинених дверях, а головне, суворо карає взагалі.
І от, одержавши такі неприємні для мене відомости і такий короткий час життя, всього 17 днів, я рішив написати Вам листа, щоб хоч коротенько з’ясувати Вам, як я прожив прошедші дев’ять місяців, і якими вони мені довгими та тяжкими показались, і як скоро проходять ці шістнадцять днів і наближається сімнадцятий, себто 12 листопада, який рішає судьбу мого молодого життя.
Любі мої рідні! Прошедші дев’ять місяців мого тюремного життя, де прийшлося бути відірваним від всього, де пришлося забути про всю красу природи, бо із-за високих камінних стін видно тілько одне голубе небо, яке теж казалось немилим без земної природньої краси, широких степів з пахучими квітками та садками та широкого лугу над батьком-Дніпром... І як не тяжко було сидіти за гратами в’язниці, як не тяжко було забувати про все сказане, але все-таки я цей час прожив як будь-тоби весело і непомітно. Але доживати останні дні, яких вже не так багато осталось, тяжко до безкраю.
Правда, сказати наперід, що мене чекає в той роковий для мене час (12 листопада), я не можу, але приблизно скажу, що надій на життя мало. І як неприємно і тяжко Вам буде слухати ці слова, але нічого не вдієш.
Я знаю, що ця груба звістка ляже важким каменем на Ваші серця і поране їх, особливо серце рідної матері, яке давно вже пошматоване і так багато лиха зазнало... Я прошу пробачити мені...
Не буду писати, як буде і як повинно бути, коли я залишусь живий, а беру крайність, себто коли розстріляють. Я знаю, що пережити такий час, як мусите пережити Ви і я, тяжко, тяжко і тяжко, але ми мусимо його пережити. І якщо дійсно моя доля заснула і мені прийдеться загинуть, то не плачте за мною... Мені себе не жалко, а жалко вас. Коли я загину, то це все й страждання, а Ваше тілько почнеться.
Мені страшенно шкода Галі. Ви сяк-так, хоч теж не мед пили, а все-таки прожили, а вона ще й не бачила життя. Правда, я не батько й не маю права розпоряджатись, але я не можу не сказати Вам свого слова, бо Ваше гірке і тяжке життя залеже від мене...
Ви страждаєте... за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій рідний край і нарід й з одвертою душою пішов боронити його, не спізнавши, що нарід, особисто наш, український, це сіра маса, яка не тілько не здатна робити сама або допомагати в роботі, а навіть не здатна й гадати про щось гарне, себто про свою кращу долю. Тілько й того, що весь час, як ті гади, шипіли з нор, даючи своє жало, щоб я ним когось кусав, а коли прийшло до гіркого, то вони злякались і во ім’я спасенія своїх маєтків подло віддали мене на кару.
Я коли згадаю, як я вірив на людей і ніс за їх своє молоде життя і нарешті одержав таку дяку, так хочеться проклясти той час і хвилину, в яку я клявся бути оборонцем. Правда, я і вмру оборонцем, але оборонцем не свори зрадників, а оборонцем тої святої ідеї, за яку я голову ніс і кладу її в могилу. “Ну, нічого, моя мука буде комусь наука”.
Історія колись скаже, хто я був і де дівся. Нехай вони живуть, а Ви страждайте, але нехай не забувають, що їхнє життя куплене кров’ю Вашого сина.
І так, любі мої рідні: мамо, брате Олександре і ти, сестро Галю! Може, цей лист буде останнім не тілько в цей час, в ці останні дні, а може бути останнім в моїм цвітущім житті, то ще раз прошу Вас: не плачте й не турбуйтесь.

Не плач, моя рідна мамо,
Так за мною дуже.
Цим ти мені не поможеш,
Тілько тобі хуже.
Ти і так зазнала горя,
Як іще кохала,
Як в колисці позиченій
Мене колихала.

Взагалі історія життя нашої сім’ї тяжка з початку. Мабуть, наша така доля. Ну, нічого, що не є погане, то все лучче. Бажаю Вам, мої рідні, всього найкращого. Міцно жму Ваші руки і гаряче цілую Вас.

Ваш син і брат І. Савченко (Нагірний).
Прощай, моя люба Вкраїно,
І ти, замучений нарід її...
І. С.
Вітайте всіх товаришів і знайомих і скажіть, що я їх, вмираючи, прошу, нехай допоможуть Вам в житті.
Галю, передай привіт своїй подрузі Ярині.
Пробачте, що так нерозборно написав – дуже спішив”35.

12 і 13 листопада 1923 р. Надзвичайна сесія Полтавського губернського суду розглянула справу “банды Нагорного”. Серед обвинувачених були Іван Савченко-Нагірний, Зиновій Опанасович Носенко, 49 років, Михайло Кирилович Харченко, 28 років, Данило Олексійович Каліберда та інші. Під судом опинилося 19 чоловік. Всі вони, як з’ясувалося, “потрапили в банду під впливом шовіністичної літератури…”36
“Выяснять суду было нечего, – писав кореспондент газети “Голос Труда”. – Конечная цель, к которой стремился Савченко-Нагорный и его соратники, – свержение Советской власти и установление национального шовинистического государственного строя Украины”37.
13 листопада 1923 року Надзвичайна сесія постановили розстріляти Івана Григоровича Савченка (Нагірного). До розстрілу (“как главарей банды”) було засуджено і його побратимів – Степана Опанасовича Адаменка (1898 р. н.), Ярему Трохимовича Прудкого (1902 р. н.), Федора Леонтійовича Мусієнка (1901 р. н.), Івана Опанасовича Казидуба (1899 р. н.), Григорія Корнійовича Казидуба (1901 р. н.) та Омеляна Микитовича Воловенка (1897 р. н.)38.
Івана Савченка-Нагірного, Степана Адаменка та Ярему Прудкого – без амністії. Мусієнку, Воловенку, Іванові та Григорію Казидубам, “враховуючи оголошену амністію”, вирок замінено на 10 років ув’язнення із суворою ізоляцією і конфіскацією “всього майна”. К.М. Казидуба засудили до 2-х років ув’язнення39.
Але для російських окупантів було важливо не тільки знищити партизанів, а й перед смертю скомпрометувати їх, борців за Українську державу. Росіяни розуміли, що героїчна загибель козацтва викличе захоплення і бажання помсти.
Нічого дивного немає в тому, що окупанти йшли на різні фальсифікації, аби очорнити світлу пам’ять про українських повстанців. Наприклад, у пропагандистській книзі “Вартові революції” стверджувалося, що голова Кременчуцької ЧК Моздревич без зброї прийшов “у лігво бандитського отамана Нагорного” і переконав лісовиків у “згубності їхньої справи”. “Всі вони разом зі своїм керівництвом склали зброю і повернулися до трудового життя і не раз робили послуги чекістам у викоріненні бандитизму”40.
Добре, що у нашому розпорядженні виявилися матеріали (теж совєтські), які спростовують цю “ідилічну казочку”: і про капітуляцію отамана Нагірного, і про “повернення до трудового життя”, і про послуги у “викоріненні бандитизму”, тобто у зраді побратимів і тих ідеалів, за які вони боролися.
Тому з недовірою ставлюсь і до твердження “Голоса Труда”, що повстанці Нагірного – всі як один – слізно визнали, що “заблуждалісь” і тепер дуже шкодують за лихо, яке нібито заподіяли своєму народові. Останній лист отамана та жорстокі вироки промовляють самі за себе...
Свинцеву крапку у героїчному житті отамана Наддніпрянського партизанського загону і його славних побратимів поставив “сотруднік губсуда Байков”, який на світанку 20 грудня 1923 року в полтавській тюрмі без жалю і, очевидно, з вірою у “правоє дєло” розстріляв Івана Савченка-Нагірного та його друзів – козаків Степана Адаменка і Ярему Прудкого...
Односельчанка Марія Іванівна Рубачева згадувала той день, коли прийшла вістка про розстріл Нагірного. В їхній хаті того дня зібралася сільська інтелігенція. Коли повідомили про смерть отамана, всі, хто був у хаті, заплакали. Й інші односельчани страшенно жалкували за ним.
Ярина, якій Нагірний в останньому листі передав привіт, заміж так і не вийшла. Тужачи за своїм Іваном, вона збожеволіла.
Галя, сестра отамана, на схилі літ, коли тяжко було на серці, просила рідних почитати братового листа. Вкотре слухаючи останнє слово брата, гірко плакала. Перед смертю передала листа племінникові Симону Васильовичу Савченку41 з проханням зберегти для нащадків…
Управління СБУ в Черкаській області 1994 року передало на зберігання в архів УМВС у Черкаській області кримінальну справу №14395 Савченка Івана Григоровича (отамана Нагірного), яка нараховує 904 аркуши.
Чи може науковець взяти її до рук, щоб досконаліше вивчити історію рідного краю? Чи можуть нащадки отамана Нагірного ознайомитися з історією своєї родини?..
На перешкоді стоїть закон, ухвалений ще в часи СССР. Дію цього закону відчув на собі двоюрідний онук отамана Володимир Савченко – 1998 року йому “на законних підставах” відмовили у проханні ознайомитися зі справою. Не було й задоволене його прохання про реабілітацію Івана Савченка-Нагірного. Прокурор відділу прокуратури Черкаської області С. Шведун 14 вересня 1998 року (№15/2948-98) дав таку відповідь: “Савченко (Нагірний) Іван Григорович засуджений за те, що він разом з іншими громадянами організував повстанські загони для боротьби з радянською владою... У зв’язку з тим, що Савченко (Нагірний) І.Г. був засуджений за злочини, що відносяться до категорії загальнокримінальних, а не політичних, він реабілітації не підлягає”.
Отак чітко і однозначно сказано, що політичний характер боротьби, яку вів отаман Нагірний (“повстанські загони для боротьби з радянською владою”), носить “загальнокримінальний” характер. Тобто, згідно із законами нинішньої “української” держави, отаман Наддніпрянського партизанського загону, який входив до складу збройних сил Української Народної Республіки і підпорядковувався Головному отаманові Симону Петлюрі, є кримінальним злочинцем. І цей бездушний цинізм спостерігаємо всі роки існування незалежної держави!
Совєтська влада подбала про те, щоб і про місце поховання отамана Нагірного ніхто ніколи не довідався. А його Вереміївку – повстанське впродовж віків село – в середині 1950-х років утопили у Кременчуцькому водосховищі. Населення – те, що залишилося після поразки Національно-визвольної війни 1917 – 1920-х років, після Голодомору 1933 року, репресій та Другої світової війни, – переселили на гору, де була заснована нова Вереміївка42.
Старі вереміяки і сьогодні чують із-під води голоси своєї старої козацької – таки знищеної – Вереміївки.
Вічна пам’ять козацькому селу і його святим оборонцям!

1 Лавров Ф. З літопису Вереміївки // Народна творчість та етнографія. – 1973. – Березень – квітень. – №2. – С. 67, 70.
2 “Казка про Правду” становила 1140 рядків тексту – 30 друкованих сторінок у збірнику Порфирія Мартиновича.
3 “Подарунча” становила 2400 рядків тексту – 60 друкованих сторінок у збірнику Порфирія Мартиновича.
4 Лавров Ф. Вказана праця. – С. 68.
5 Бондар О. Вереміївка (старе село) (Тимченки, Вереміївка, Городське). 1917 – 1941 рр. – Т. 2. – 1990, с. Тимченки. – На правах рукопису.
6 Голос труда (Полтава). – 1923. – 14 октября. – №234 (981).
7 Доценко О. Зимовий похід. – Варшава: Український науковий інститут, 1932. – С. LXXVI.
8 Там само.
9 Там само. – С. LXXIV.
10 Там само. – С. 116.
11 Тобто Вереміївської.
12 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 5, арк. 5.
13 Там само. – Арк. 30.
14 Там само. – Арк. 13.
15 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 7, арк. 14. Документ від 25 вересня 1920 року.
16 Там само. – Арк. 94.
17 Там само. – Арк. 168.
18 Там само. – Арк. 94.
19 Там само. – Арк. 105.
20 Там само. – Арк. 2.
21 Там само. – Арк. 48.
22 Там само, арк. 165. Документ від 23 жовтня 1920 р.
23 Бондар О. Вказана праця.
24 Голос Труда (Полтава). – 1923. – 14 октября. – №234 (981).
25 ДАПО, ф. р-1855, оп. 5, спр. 2, арк. 3.
26 ЦДАГО України, ф.1, оп. 20, спр. 692, арк. 169.
27 ЦДАГО України, ф.1. оп. 20, спр. 615, арк. 171.
28 Бондар О. Вказана праця.
29 Цю інформацію надав к. і. н. В. Ревегук.
30 ДАПО, ф. р-7473, оп.1, спр. 112, арк. 68.
31 ДАПО, ф. р-7473, оп.1, спр. 119, арк. 35.
32 Голос Труда (Полтава). – 1923. – 14 октября. – №234 (981).
33 Бондар О. Вказана праця.
34 Голос Труда (Полтава). – 1923. – 14 октября. – №234 (981).
35 З приватного архіву Володимира Семеновича Савченка (1963 р. н.), уродженця с. Вереміївка, двоюрідного онука отамана.
36 Голос Труда (Полтава). – 1923. – 15 ноября. – №260 (1001).
37 Там само.
38 Там само.
39 Там само.
40 Голіченко В. Вартові революції. – Київ: В-во політичної літератури, 1966. – С. 141.
41 Симон Васильович Савченко народився 23 вересня 1919 року, а ім’я йому дав батько – старшина Армії УНР – на честь Головного отамана Армії УНР.
42 С.В. Савченко, у 1943 році голова сільради с. Тимченки (куток Вереміївки, що виокремився у село), стверджував, що в 1930-х роках каральні органи знищили у Вереміївці більше людей, ніж загинуло на фронтах Другої світової війни.

Далі

До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ