Василь МАРСЮК
ДОНЕЦЬКА ПРЕЛЮДІЯ
Роман у віршах

10. І ЗАРАЗ РІДНИЙ, ЯК НІКОЛИ

Був ще один у мене друг
близький мені, як зір і слух.
Це я про тебе, менший брате!
Була б не та без тебе хата,
і чорний хліб, і перша книжка,
і те одне хлопчаче ліжко.
І як би ми могли зрости,
без тебе — я, без мене — ти?!

Серед якої, брате, скрути
ми вибивалися у люди!
Був час не наш. І як же ми
перебули усі громи?
І чом без всякої принуки
ми так тяглися до науки?
Хоч нам не бачити б наук
без материнських добрих рук!

Наш путь стеливсь не до Артеків.
Ти скуштував і шахтних штреків
і довго їв студентський суп...
Твій кучерявий русий чуб
тоді подобався дівчатам.
(Не можу просто промовчати!)
Росли ми, брате, не без свят.
І бідній юності віват!

А ти пригадуєш корову?
Про неї вів я вже розмову.
Жила вона — жили і ми,
крутились якось між людьми,
та довелось крізь плач продати,
бо треба хату будувати.
Тепер хібащо від бика
ми нап’ємося молока.

Привіт, привіт, тобі руденька!
Дивилась ніжно ти, як ненька,
коли я ніс жмуток трави.
Ніяк не йде із голови,
як ти давала неохоче
вдягать налигач проти ночі
мені, маленькій поторочі.
А біля двору ні хлівця,
ані якогось парканця,
і ми в ту зиму розпрокляту
взяли тебе до себе в хату,
в чужу сільрадівську палату.
Та наказали нам всерйоз
всім вибиратись на мороз.
Як жаль було нам продавати
тебе, молочна наша мати!
Хай райське небо голубе
і луг небесний ждуть тебе,
де ні мухви, ні огорожі,
де пастушки такі похожі
на нас братів — в одних трусах
і в лопухових картузах —
пасуть тебе на небесах!

А що? І справді високості
брат досягнув, гризучи кості,
точніш, граніт нових наук.
І учорашній шахтарчук,
що відкидав вугілля в лаві
і мозолі носив криваві,
таким ученим мужем став!
Він для отих підземних лав
машини мудрі став творити,
що знають все, як ерудити.

Я далі мав би говорити
про електронні чудеса:
в науки є своя краса,
тепер комп’ютерні мережі
долають всі кордони й межі,
прогресу вітер звідти дме.
Однак я тут — ні бе ні ме,
нужда хіба що підіжме.?

Я краще, друзі, вам признаюсь,
що і тепер, бува, караюсь,
коли навідує мене
дитинство наше розбитне:
чинив, бувало, я сваволю
і кривдив меншенького Колю.
А він же знав мої стежки
і знав усі мої грішки,
і ображався до сльози,
йдучи скучати в гарбузи,
бо я не брав його в походи
десь на баштан чи на городи,
де спіють дині і горох
(то я беріг його, чи Бог?),
щоб не всадили часом Колі
у заднє місце мірку солі —
таке траплялося у полі...

Зате удвох по колоски
літали полем навпрошки
ми з братом — щиглики худенькі.
А на лану, ой рідна ненько! —
уже півселища цвіло,
кого там тільки не було!
Ішли внучата із бабами,
перепоясані торбами,
ішли дівчата й молодиці,
і дідугани піснолиці —
усім хотілось паляниці,
коржа чи навіть пиріжка —
і сіно їв би із стіжка!
Але найбільше дітвори,
бо у жнива нам не до гри,
в одних трусах, а хто і в майці,
у тюбетейках, мов китайці,
і всі, звичайно, босоніж,
та із торбинами усі ж.
(О, ці торбини, ці торбини
в щасливі сталінські години!)

А перед нами на стерні
гуде комбайн у далині,
а скільки тих копиць соломи —
мов сяє місто невідоме,
пливе й не тоне в молоці!
У безбережній тій ріці
пливуть безтарки в два кінці,
і шлях з залізними стовпами,
і степ із скіфськими бабами,
і ми, закляклі із торбами,
неначе... Ні! Ми — не старці,
ми — піонери і борці
за щастя всіх людей у світі,
і нам усі шляхи відкриті,
і ми найближчі до зірок,
і нам до щастя тільки крок,
ось трохи ще поголодуєм,
ось переможемо буржуїв...

Та ми стовбичим на стерні,
мов скіфські ідоли сумні:
чи нам об’їждчик дозвіл дасть
іти збирати. Сильна власть!
Не допотопний пан-поміщик,
а цар чортів усіх — об’їждчик.
Ач, як гасає на коні —
обоє чорні і страшні —
аж та нагайка-батожище
вужем звивається і свище!
Півдня ждемо: чи дасть, чи ні
попастись людям на стерні.
І ось, як гуси ті, поволі
ми вже схиляємося в полі,
і сонце гладить спини голі,
і пахнуть в полі буханці,
пливуть вареники, млинці,
і піт спадає чи сльозинка
у наїжачену торбинку.

Як підросли ми, Марсючки,
трусили в полі копички,
коли людей уже немає
і чорт-об’їждчик десь дрімає.
З усіх робіт найкраща ця!
Гукнеш у гості вітерця,
постелиш майку під копичку
і скоро матимеш пшеничку.
Бери полову, вій і вій —
нехай летить за роєм рій!
І по зернинці, по зернинці
уже, дивись, в твоїй торбинці
було, було... Як сто шулік,
чорт налітав. Ні плач, ні крик
не допоможуть — тільки ноги,
а ні — молись пошвидше Богу!
Чи бачив Хто із-за хмарин
діла колгоспні, знає Він.

Молодший брате мій Миколо,
ти зараз рідний, як ніколи!
Хоч потріпав нас добре світ,
і я вже дід, і ти вже дід,
та в наших душах хай не в’яне
дитинство наше картопляне!
Воно, як нерв, єднає нас,
щоб рід у світі не погас.
Вже наша черга рід єднати,
як вчили нас сестра і мати.
Одну зламали вже літа,
а друга сива і свята,
мов на іконі біля Бога,
така стоїть сумна і строга,
стоїть в очах моїх щораз,
коли пригадую Донбас.

[ Вступ ] [ 1. Нас добре вчила шахта рідна ] [ 2.Такі прадавні імена ] [ 3. І кожний вірив тaк, як міг ]
[ 4. Оце і щастя: голуби! ] [ 5. Ми теж не ангели, дружок ] [ 6. В дитинстві все було солодше ] [ 7. Вуличне кіно ]
[ 8. Ох, яка ця вдова бідова! ] [ 9. Сказання про снігову людину ] [ 10. І зараз рідний як ніколи ]
[ 11. Сестри такої не знайти ] [ 12. Страшна краса ] [ 13. В живoму храмі серед нив ] [ 14. Круговорот ]
[ 15. За найпрекрасніший трофей! ] [ 16. Іду туди, де серцю мило ] [ 17. Непосланий лист ]
[ 18. Я з вами, браття, не лукавлю ] [ 19. Без волі все – порожній звук ] [ 20. Погожих днів вам, орачі ]
[ Біографічна довідка ]