Василь МАРСЮК
ДОНЕЦЬКА ПРЕЛЮДІЯ
Роман у віршах

20. ПОГОЖИХ ДНІВ ВАМ,ОРАЧІ!

Нову ми маємо проблему:
пора кінчати нам поему,
а то ще лопне, наче м’яч —
і розчарується читач,
якщо він досі не відкинув
мою об’ємну писанину.
(«Це не поема вже — роман! —
та ще й премудрий, мов Коран,
аж в голові стоїть туман» —
якийсь підмітить графоман,
прилігши зручно на диван,
і позіхне усмак при тому,
дружині скаржачись на втому).
Ну, як роман, то хай роман,
я в жанрі даному — профан,
а головна моя турбота —
міцна і якісна робота,
бо люди враз побачать брак
і на смітник пошпурять — бряк!

Напевно, Свірський і Хижняк
уже давно зробили так.
Вони обоє – давні друзі
моїй ліричній скромній Музі,
та не до шмиги їм тепер
мій первачок, а не лікер.
Послав уривок до газети –
і наче канув він у Лету.
А що тут діяти поету?
Пора завершувати труд:
товар то є – потрібний збут.
Торгівля – жіночка примхлива.
І я не жду від друзів дива,
в них клопіт свій: газетна нива
вже з’їла їхні юні дні,
а все тримає в борозні,
встигай лиш сіяти й полоти
серед невірної погоди.
Ори, ори та оглядайсь,
бо газетяр – іще не князь,
а тих знавців, як слід орати,
було і є на три кагати.
«Отак зори, отак посій,
отак збери, а так не смій!» –
завжди указує чийсь палець,
а ще в колеса стільки палиць,
а скільки тих мінливих діб…
Трудний, трудний газетний хліб!
Я, правда, ним не годувався,
а як печеться, приглядався.
Погожих днів вам, орачі,
і снів приємних уночі!
І вам, шановні читачі!

Мабуть, помітили ви , други,
що твір пишу я без натуги,
і шику вченого нема
в мого шахтарського письма,
а що недоліків – то тьма.
Ось навіть замість слова «друзі»
я «други» вжив, бо так у Вузі
студентом вивчив. Це одне,
і зовсім ще не головне.
Тривожить більше тут мене,
що глави всі не рівноцінні:
одні – веселі, емоційні,
з вогнем у думці, інші – так,
немов молитву тягне дяк –
і дуже довгі, і повчальні,
а є занадто вже печальні,
неначе світ – це море сліз
чи непролазний темний ліс.
Я тільки виберусь із лісу
і розведу вогонь із хмизу,
як у політику залізу,
як у город шкодливий цап
або в Чеченію кацап.

А перечитуючи фрази,
роблю здивовані гримаси:
цей вислів гострий, як коса,
а інший кишкою звиса,
немов дешева ковбаса.
Стривай! І тут же є краса
своя шлункова. Чудеса!
Ви гляньте, скільки рим на «са» –
це чортзна-що! Якась буза!
Якась засолена хамса!
А що?! І бочка із хамсою
для мене світиться красою,
та ще в такий злодійський час,
коли усім не до ковбас.
Хлібець, картопелька, цибулька –
ось наша їжа, ну, і тюлька,
а ще оте, що з пляшки булька…
(Знов рими в ряд, немов бурульки!
А це ж поезія – не гульки!).

А скільки ще бліденьких рим,
яким потрібний дамський грим,
ви при читанні помічали
і гострим нігтем відмічали!?
Ну, а який у нас сюжет?
Якийсь донецький вінегрет!
Читай хоч ззаду наперед,
немов оте письмо семітське,
що не таке уже й сирітське,
адже увесь арабський світ
його читає з давніх літ.
Ні, без цікавого сюжету
не обійтися і поету!
І критик враз мене кольне,
якщо вже длубатись почне.
Щоб не було йому роботи,
свій лан я мушу сам полоти,
хоч мало в тому насолоди.
Та хай для спільного добра
іде роман мій на-гора!

Отож я маю те, що маю —
за Кравчуком я повторяю
(хоч ледаченький він гетьман,
але московський зняв кафтан,
що нас душив, як злий собака, —
уже за те йому подяка,
а ще за вислів цей гучний,
для шахраїв такий зручний).
Та я клянуся — хрест на пузі! —
як ми колись божились, друзі:
я не для забавки писав,
подій із пальця я не ссав.
Хіба я можу вам брехати,
коли ми всі з одної хати,
усі не з княжої палати?!

Писав і жив я так, як міг,
як дощ іде, як сипле сніг,
як ми голубимо дитину,
як обіймаємо дівчину,
як часом зблискує гроза,
як часом котиться сльоза
(знов збита рима, от гриза!),
писав, як хист мені дозволив,
ніхто нікого не неволив
(таки минає час монголів!).
Хотілось ясно, до пуття
своє повідати життя,
його прелюдію, початок,
а не об’їдений остаток,
не цей заїжджений кінець,
де смерть чатує, хай їй грець!
А все ж доводиться згасати.
Не міг я просто не писати,
як зупинитися тепер,
хоч поміняв вже стільки пер,
як дам завзятий кавалер.
Візьмімо ще один бар’єр!

А я не гаятиму часу,
підкину ще сінця Пегасу
та й буду їхати з Донбасу.
Хоч так не хочеться мені
знов покидати юні дні,
де побував я, мов на прощі,
де я пізнав все найдорожче
і найгіркіше у житті,
що не згубилося в путі.

Не дуже розповідь весела?
Весела вже пішла на села,
а нам свою кінчати слід.
Прощай, дитинства зореліт!
Прощайте, друзі ранніх літ!
Така вже вийшла в нас розмова,
комусь сказав я хоч півслова,
а іншим щось сказав не те
і не згадав когось... Проте
не треба нам робити драми:
гряде ще юність перед нами,
як друга серія кіно,
де нам зустрітися дано.
Ще не забув я ні побачень,
ні почуттів, ні слів гарячих,
ані гірких розчарувань.
Вперед, вперед без нарікань!

Вже нас гукає шлях за обрій
і пісня жде при чарці добрій,
в ній вигравав не тільки квас.
Любили ми — любили й нас!
Зведемо келихи іскристі
за честь і згоду в товаристві,
за наших подруг, нашу юнь,
за нашу старість (тут хоч плюнь!)
і на коня — за наш Донбас!
Прощайте, друзі! В добрий час!
І я гукаю вже з коня:
— Прощай, прелюдіє моя!

Жовтень 1997 — червень 2001 р.
Одеса – Київ

[ Вступ ] [ 1. Нас добре вчила шахта рідна ] [ 2.Такі прадавні імена ] [ 3. І кожний вірив тaк, як міг ]
[ 4. Оце і щастя: голуби! ] [ 5. Ми теж не ангели, дружок ] [ 6. В дитинстві все було солодше ] [ 7. Вуличне кіно ]
[ 8. Ох, яка ця вдова бідова! ] [ 9. Сказання про снігову людину ] [ 10. І зараз рідний як ніколи ]
[ 11. Сестри такої не знайти ] [ 12. Страшна краса ] [ 13. В живoму храмі серед нив ] [ 14. Круговорот ]
[ 15. За найпрекрасніший трофей! ] [ 16. Іду туди, де серцю мило ] [ 17. Непосланий лист ]
[ 18. Я з вами, браття, не лукавлю ] [ 19. Без волі все – порожній звук ] [ 20. Погожих днів вам, орачі ]
[ Біографічна довідка ]