Василь МАРСЮК
ДОНЕЦЬКА ПРЕЛЮДІЯ
Роман у віршах

13. В ЖИВОМУ ХРАМІ СЕРЕД НИВ

Чи є у мене кращі згадки,
як наші степові посадки?!
Маслини, клени і дубки
в полях темніють, як полки,
що в давнину ішли на Калку,
яка усім відома змалку,
і за козацької доби
походи бачили степи,
не раз братва буйноголова
шляхи стелила до Азова.

Мізерна начебто ріка,
та злою пам’яттю гірка.
Вона тут близько, за горбами,
що зеленіють шоломами.
Аж до азовських теплих хвиль
колись доплівсь монгольський хміль
і зла такого тут накоїв,
що ран і досі не загоїв
наш край, не бідний на героїв.
І вже в мої дитячі дні
гули тут смерчі вогняні
і фронтові гриміли грози,
ішли запилені обози
повз темні вікна наших хат,
ішли з Європи і назад.

Мабуть, сам Бог помазав медом
наш край під сонячним наметом.
Усякий скіф, монгол чи гот
тут пасся сам і пас свій скот.
Чи не було тоді спекот?
Чи то міцніший був народ?
Для нас, коли панує спека
і сонце ллє живицю з глека,
і мла тече за небокрай,
в степу посадка — справжній рай.
Ідеш і дякуєш природі
і цій рухливій прохолоді
в живому храмі серед нив,
де липень золото розлив,
і золоті потоки сонця
в усі щілини і віконця
течуть-течуть у зелен-храм,
І він аж світиться від плям,
і все твоє худеньке тіло
у ньому теж позолотіло
і вже не йшло — воно летіло.

Чим далі в степ на косогір,
тим ширший, ширший кругозір.
І за плечима в нас, як драма,
вже розгорнулась панорама,
постав донецький краєвид:
гряда подвійних пірамід,
поля бетону і металу,
клубок якогось карнавалу
опор, мостів, димучих труб,
копрів, будинків і халуп —
немов стоїть великий дуб,
вже не росте, вже геть іржавий,
та ще живий, не порохнявий,
лиш важко дише день у день...
Шкода, шкода його легень!

І зрозуміло, що для мене
стократ миліший степ зелений
і голубий над ним намет,
і мій Пегас-велосипед,
а ще Амур, мій собачище.
І хто мені тоді був ближче:
чи пес, чи поле, чи Пегас,
чи сам собі я? Всі ми враз!
Ставав я полем, поле — мною,
пливли в теплі, сповиті млою,
а згодом поряд і дівча
тулилось ніжно до плеча —
моя сусідка й наречена,
але ця тема нескінченна,
отож притиснемо стремена!

Як манить декого буфет,
манив мене велосипед.
Усі довколишні дороги
пройшли мої колеса-ноги:
до Курахівки по шосе,
бувало, дідько занесе,
і у михайлівських криницях
не раз доводилось напиться,
і олександрівський ставок,
де з жабенятами я мок,
а потім спину пік терпляче,
мене з Амуром часто бачив,
бо мій спортивний інтерес
завжди ділив зі мною пес.

Якщо десь є серед небес
рай для собак, то ти у ньому,
наш охоронець, ангел дому!
Була у тебе сіра шерсть,
та аж ніяк не вовча честь.
Так довго й вірно ти стеріг
і погріб наш, і наш поріг
вночі від злодія лихого.
Ти, як і я, любив дорогу
і прямо рвав залізний цеп,
коли, бувало, я у степ
без тебе їхати збирався,
та так, щоб ти не здогадався!
Що ж, і в собаки є душа,
якій свобода не чужа...
Та і свободі є межа,
бо вже вертають нас кінцівки
з велосипедної мандрівки.

Я починав було про храм
розповідати читачам
і повторяю без вагання:
посадка також — храм кохання.
Хто знає, скільки ніжних стріч
тут дарувала літня ніч?
І скільки щедрих обіцянок
тут говорилось для коханок,
щоб їх забути вже під ранок!
Не тільки танці та кіно
манили нас колись давно,
не все ж топтатись біля хати
всю ніч, як можна поблукати
полями в місячній імлі,
за руки взявшись, як малі,
чи обнімати теплі плечі,
чи ведучи безтямні речі,
рукою обвивати стан.
А перед вами, як екран,
сіяє місяць таємничий,
і шепітка посадка кличе,
ледь позолочена, як храм,
і вже вирішувати вам —
зайти чи ні під темні шати,
щоб почуття дозріле жати.
А я не буду заважати,
бо й сам колись був молодим
і шанувати звик інтим.

О жнивні ночі, жнивні ночі —
мої безсоння парубочі!
Перепелиний перегук,
тепло землі, і губ, і рук.
І на руках перед собою
ясне дівча несеш, як долю,
несеш полями. Водночас
земля в пітьмі несе і нас,
і Землю хтось несе світами
поміж небесними житами,
і Всесвіт Хтось кудись несе,
в Його обіймах мліє все.
І мліє мила серед жита,
моїми ласками сповита,
сповита шалом молодим,
коли зникає страх і стрим...
Та шанувати слід інтим, —
я знов подумав із зітханням,
бо захопився цим коханням.

Тепер, мабуть, пора б мені
вже забувати юні дні,
коли носив я по стерні
своє дівчатко — світ щасливий.
Чого такий я пам’ятливий?
Було в житті і зрад, і драм,
я на руках носив і дам,
і не один на серці шрам,
та в степовий зелений храм
(скажу на вухо тільки вам!)
я ще побіг би, як Адам,
якби русалка ждала там!

Свій чар тут був і восени
серед озер озимини.
У чорній зораній пустелі
стоїть наш храм без стін і стелі,
лиш світить ребрами. Стривай!
Ледь шепотить померклий рай,
і грак дріма на голій гілці,
і хтось неначе на сопілці
в терпкій маслині виграє.
Невже дрозди? Вони і є!
Теж вирушають у мандрівку.
А ти несеш, як милу дівку,
малокаліберну гвинтівку.
Усі поля, всі бур’яни
обійдеш, тільки звірини
вже менше стрінеш у районі,
аніж побачиш териконів.

Раз, правда, заєць по ріллі
кудись тікав на край землі,
а то у вибалку лисиця
чи то майне, чи то присниться,
чи перелітні журавлі
десь прокурличуть уві млі.
Аж у Свинячу зайдеш балку,
вже зброю несучи, як палку,
бо не поцілиш навіть галку.

Зате який щасливий труд!
Із поля тягнеш грязі пуд
на вже оспіваних чоботях,
і гуркотять кишки, як потяг,
і слідом пес біжить, мов тінь,
із наших бідних володінь.
Таки вернулися. Амінь!

Ні, тут і взимку є принади,
коли колючі снігопади
такі замети наметуть,
що до весни закрита путь,
а від розкішної посадки
стирчать з-під снігу лиш рогатки,
та довге пасмо кучугур
біліє, мов китайський мур.
Сидиш удома, як пічкур,
аж поки призабуті лижі
у степ не виманять із хижі
з ружжом пошлятись навмання
одного сонячного дня.

З горба на горб легкі дві дошки
тебе несуть, лиш білі стьожки
та сині тіні, як волошки,
женуться слідом. Гарно як!
Лиш де-не-де сухий будяк
темніє в балці, як людина.
Бідненька нібито картина,
а скільки простору навкруг —
перехопило навіть дух!
Ані димка, ані оселі,
ніде нікого у пустелі,
серед заметів тільки ти,
один, без страху і мети.

І десь під скиртою в дозорі,
піддаючись легенькій зморі,
ти споглядати будеш зорі
і ждати лиса, що сюди
давно утоптує сліди,
щоб мишкувати. У соломі
шурхочуть миші, як у домі.
А ти вже клякнеш у кублі,
і зорі стали, як джмелі,
і степ гойдається в імлі.
Ох, не заснути б коло скирти,
бо це не з дівчиною флірти!
Аж місяць льодом захолов.
Ні, треба йти — хай гріє кров!
І вже хрустять по насту лижі
і колючками вітер ниже,
ні, прямо бритвою чикриже,
а ще й мороз — нехай їм грець!
А на узгір’ї вже Донецьк
горить, як сто небес, вогнями,
аж бліднуть зорі над полями,
аж оживають у душі
весняні теплі міражі.
І тільки вдома повна склянка
та ще натоплена лежанка,
та материнське співчуття
тебе повернуть до життя,
а то пропав би без пуття.

Ну, а весна така ревнива —
не підпускає нас до дива,
в полях таку розпустить грязь —
хто хоче жити, не залазь!
Лише струмки із косогору
біжать в лощину, наче дьору
дає шкодлива дітвора —
дзюркоче сміх аж до Дніпра.
Весела все-таки пора!

В ярах поблискують дзеркала
і зеленіє вже відтала
озимина. А це що? Цить!
Ручай чи жайворон дзвенить?
В шовкову вкутані блакить,
горби парують теплим боком,
і журавлі летять високо
над кістяками лісосмуг
і мандрівний тривожать дух.
Та я вже згадував халепу,
яка чекає серед степу,
де править марець-баламут:
тепер і танк не пройде тут.
Чи не відстрочити маршрут?

Хоч сам я зроду березневий
і маю норов повеневий:
то колоброджу, то киплю,
але тепліший час люблю.
І вас запрошую у травні
погостювати: дуже славні
тоді взеленені поля,
і степовий гайок здаля
синіє довгою рікою,
і сонце теплою рукою
голубить весь Донецький кряж.
Хіба миліший є пейзаж?!

Комусь, можливо, кримський пляж
миліший, іншому — Карпати...
Я теж люблю їх, що й казати,
за чистоту, за аромати,
однак простори степові
в моїй розчинені крові.
І сам я можу, правда, в згадках
пройтися будь-коли в посадках.

Ось і тепер хтозна відкіль
прийшов сюди за сотні миль,
бо нині став я одеситом,
черпаю вірші з моря ситом,
не стаючи від того ситим,
та несподівано Пегас
мене доставив у Донбас.
Однак подумати ще треба,
чи в мандрах цих була потреба
якраз тепер, коли в полях
груднева віхола гуля
і грає буря приазовська,
неначе вольниця махновська,
аж поки люте бісівство
мороз не спинить під Різдво.
Тоді б ото сюди попасти!
Хоч і тепер нам не пропасти!
І раз ми вже здолали путь,
до друзів треба завернуть.

[ Вступ ] [ 1. Нас добре вчила шахта рідна ] [ 2.Такі прадавні імена ] [ 3. І кожний вірив тaк, як міг ]
[ 4. Оце і щастя: голуби! ] [ 5. Ми теж не ангели, дружок ] [ 6. В дитинстві все було солодше ] [ 7. Вуличне кіно ]
[ 8. Ох, яка ця вдова бідова! ] [ 9. Сказання про снігову людину ] [ 10. І зараз рідний як ніколи ]
[ 11. Сестри такої не знайти ] [ 12. Страшна краса ] [ 13. В живoму храмі серед нив ] [ 14. Круговорот ]
[ 15. За найпрекрасніший трофей! ] [ 16. Іду туди, де серцю мило ] [ 17. Непосланий лист ]
[ 18. Я з вами, браття, не лукавлю ] [ 19. Без волі все – порожній звук ] [ 20. Погожих днів вам, орачі ]
[ Біографічна довідка ]